Кінець Великого Юліуса - Сытина Татьяна - Страница 10

— Ви дуже відстали, Штарке! — поважно сказав гість. — Німеччина, Франція, Англія, Італія — все це застарілі поняття. Нові часи — нова географія. Тепер існує фінансово-політичний центр світу і його економічні басейни…

— Німеччина… теж басейн?

— Німеччина — це Крупп і Фарбеніндустрі. Все інше нічого не варте.

— Так… Англія?

— Аеродром!

Штарке закашлявся, вдихнувши надто густий клубок сигарного диму.

— А Росія?

— Росія — суперник існуючого фінансово-політичного центра, її необхідно знищити якнайшвидше, — діловито сказав гість, — бо доки вона живе, у інших існують ілюзії, що вони можуть зберегти самостійність.

— Зрозуміло! — задумливо кивнув Штарке. — Як же, зрозуміло. Басейн. Цікаво! А Франція це, звичайно, місце веселого відпочинку фінансових і політичних діячів центра?

— Так! — визивно сказав гість.

— Зрозуміло, зрозуміло! — квапливо відповів Штарке. У нього знову позначилися темні вузли вен на скронях. — Справді, знаєте, Гітлер був щеням! Він усе-таки діяв під вивіскою німецьких національних інтересів!

— Буде новий хазяїн світу, — посміхнувся гість. — Це треба розуміти. І пора б уже почати поводитися розсудливо, Штарке! Час уже зрозуміти!

— Так, так, я розумію! — Штарке схопився, скуйовдив обома руками волосся на голові і почав бігати по кімнаті, шльопаючи босими ногами. — Зрозуміло, зрозуміле… — повторяв він, бігаючи. — Поводитись розумно. Житель басейну! Цікаво звучить. Значить, буде кілька категорій жителів? Одну — знищите. Другу — каструєте. Третю… Знаєте, я думаю, що третьої вже не буде!

— Про деталі говорити поки що передчасно! — зауважив гість. — Але, звичайно, не весь людський матеріал на землі пригодиться!

— Слухайте, Вальтер, ви справді так думаєте? — з жахом спитав Штарке, зупиняючись перед гостем. Зараз Штарке здавався дуже старим і хворим. — Я розумію, — продовжував він скоромовкою, — ці думки можна використовувати як політичний шантаж… Але залишатися з ними на самоті? Вірити їм? У вас три сини, Вальтер, значить це їм доведеться корчитись у страшному світі басейнів, душогубок і кастратів…

— Ну, ми з вами можемо не турбуватись про свою долю! — розсудливо сказав гість. — Без нас вони не обійдуться. Треба тільки розумно поводитись і займатися ділом.

Він поклав перед Штарке розгорнутий клаптик паперу. Штарке взяв клаптик, довго перечитував коротенький список із п'яти прізвищ, потім за багатолітньою звичкою спалив його на вогнику сірника і, стомлено хруснувши пальцями, сказав:

— Даремно все це… Я нічого не робитиму.

— Штарке, досить строїти дурня! — суворо сказав гість і поклав на стіл вузеньку металеву коробочку. — Ви знаєте цих людей. Вам легко знайти привід зустрітися з кожним із них!

— Звичайно, знаю, — кивнув Штарке. — Хороші люди, прості німці. Народ обрав їх на державні пости, і вони чудово працюють. Один із них — лікар із світовим ім'ям. Він щоденно рятує людські життя. Номер третій — учителька. Під час війни вона врятувала багато голодуючих дітей…

— Слухайте, що ви там бурмочете! — перебив гість і розкрив коробку. На дні лежали чорні горошинки, схожі на звичайний перець. — Інформація про них непотрібна, ми знаємо все, що треба. Це розчиняється в будь-якій рідині, найкраще — алкоголь. Слідів в організмі не залишає, людина вмирає від буденного паралічу серця.

Штарке довго дивився на горошинки. Потім просто сказав:

— Я, знаєте, розвідник. Вбивством у прямому розумінні ніколи не займався. Бували неприємні сутички з людьми, які намагалися мені перешкодити. Але то — інше…

— З вами стало трудно, Штарке! — роздратовано підвищив голос гість. — Ми змінилися за останні роки. Звичайно, ми, як і раніше, вивчаємо сейфи політичних діячів. Але значно важливіше усунути багатьох із них. І ось цим ми тепер головним чином і займаємось. Хороший розвідник перебудовується за тиждень.

Штарке підвівся.

— Ідіть, генерале, — промовив він рівно, без інтонації. — Ми не домовились.

Якийсь час гість мовчав, потім знизав плечима, підвівся і почав надівати макінтош.

— Старий ідіот! — сказав він через плече, не дивлячись на Штарке. — Замолюєте гріхи? Він, бачите, не бажає вбивати! А чим ви займались усе життя? Перестаньте ламатися! Одне ваше повідомлення відправляло на той світ більше, ніж полк бомбардувальників. Ханжа!

Штарке мовчки вивів його через кухню в задню. частину саду, перетворену на город. Генерал пішов у темряву не прощаючись. Штарке повернувся в будинок і за звичкою замкнув двері на всі замки та засуви.

— Гейнце? — тихо окликнула через кімнату фрау Етель.

— Спи, спи, муттерхен, — голосно відповів Штарке і пройшов до кабінету.

— Ти схвильований? — запитала Етель.

— Нітрохи! — хоробро відповів Штарке. — Все йде як і треба! — і повернув ключ у замку.

Уловивши щось у голосі чоловіка, фрау Етель схопилася з ліжка і підбігла до дверей кабінету.

— Ти знову йдеш, Гейнце? — злякано сказала вона. — Адже ти обіцяв мені, що ніколи більше…

— Не заважай мені, спи! — пролунав різкий голос із-за дверей, і фрау Етель замовкла. Це був чужий голос чужої людини, якої вона ніколи не бачила, до якої іноді відчувала гостру ненависть, як до ворога, що занапастив її життя.

Вона лежала, укрившись із головою ковдрою і, плачучи, тремтячи від ознобу, чекала, коли скрипне мостина перед вхідними дверима в кухні і брязнуть замки.

Це означатиме, що чужий пішов з дому і що у неї знову є заняття, яке забиратиме всі її думки і почуття. Вона ненавидітиме того, чужого, і чекатиме Гейнце.

Можливо, станеться диво, і діва Марія, у якої давно розпухла голова від усіх людських злигоднів, збереже і приведе його додому.

Замки брязнули через кілька годин, коли стало вже зовсім видно.

Фрау Етель встала і пішла до кабінету.

В кабінеті все було, як завжди після того, коли Штарке ішов на завдання. Клуби сигарного диму під стелею. Купка попелу в каміні. Тихо і дуже порожньо.

Але цього разу на столі біліла записка. Фрау Етель, задихаючись від болю в грудях, прочитала:

Вийшовши з дому, Штарке довго бродив по вулицях. Дерева, обважнілі від роси, фіолетова імла над асфальтом, рожеве небо, діловий стукіт черевиків перших прохожих на тротуарах, сонні коти, що стомлено плелися додому, зализуючи свіжі дряпини, чвари перших горобиних зграй, що вилетіли на промисел, — вулиця жила своїм звичайним життям.

Штарке не оглядався і не прислухався. Поблукавши якийсь час у провулках, він піднявся на горище потворного дев'ятиповерхового будинку, що розтягнувся на цілий квартал, і постукав у двері, оббиті куском старого пледа.

Кімната була вузькою, брудною і дуже нагадувала нору. Наче в норі, у ній валялись на підлозі і на підвіконні, що заміняло стіл, рештки їжі і обривки книг та одягу. Потворно товстий чоловік хриплячи вибрався з-під заяложеної перини.

— Це ви, Крюгер? — запитав Штарке, вдивляючись у розпухле, почорніле обличчя, всякому не лишилося жодної виразної риси — все розплилося в складках жиру.

— Як бачите! — задихаючись сказав Крюгер, сидячи на краю ліжка і намагаючись зберегти рівновагу. — Що, гарний? А ви не змінюєтесь, Штарке! — з заздрістю продовжував він. — І я б не змінився, якби не астма! Вона не дає мені рухатися! Сідайте де хочете, скрізь однаково брудно і незручно.

Штарке скинув якесь ганчір'я з табурета і сів біля ліжка. Енергія, затрачена на привітання, викликала у Крюгера приступ. Він прийняв дві плоскі, схожі на ґудзики, таблетки. Притулився до стіни, потів і з стражденним виглядом кліпав очима. Незабаром ліки вплинули, і Штарке, уловивши момент, коли очі Крюгера прояснились, заговорив:

— Ми не ходимо в гості один до одного. Я не вдаватиму, що мене цікавлять ваші справи, тим більше що не бачу у вас нічого доброго. Скажіть, Крюгер, ви коли-небудь чули прізвище Горелл?