Бумеранг не повертається - Михайлов Віктор Семенович - Страница 40

Прикордонники вийшли до причалів. Вони знайшли ботик «Зорю», велику пляму крові на помості і на кормі судна. Повертаючись, сержант помітив на гострому куті металевого кріплення клаптик матерії. Роггльс бачив, як сержант доповів офіцерові. Лейтенант підійшов до опори, засвітив електричний ліхтар, заяв клапоть тканини, розглянув його і дав команду.

Роггльс почув, як, лунко здригаючись від ніг прикордонника, загриміла опора. Сержант піднімався по драбині. Роггльс трошки підтягнув вагонетку до опори і зняв гачок. Спочатку повільно, потім усе швидше й швидше підштовхувана власною вагою, вагонетка покотилася по туго натягнутому тросу, біля крайньої опори підійшла до перекидача і, немов салаку, вивалила Роггльса в бункер.

Зовсім безпорадний, роздираючи до крові нігті, ковзаючись по дерев’яних, насичених риб’ячим жиром стінках бункера, Роггльс намагався вибратись наверх, але безуспішно.

Під ним була брезентова основа конвеєра, який подавав рибу для розбирання. Вийнявши ніж, Роггльс розрізав брезент і вислизнув у вузьку щілину між роликами, які подають конвеєр, спустився на землю, проповз під конвеєрною стрічкою і спробував підвестись, але в груди його вперся короткий ствол автомата.

Роггльс повільно підняв руки.

— Впізнаєте? — запитав лейтенант, освітлюючи ліхтарем його обличчя.

— Впізнаю. Це він приходив до батька, — сказав Ерік Сякка.

— Так, це Патрік Роггльс. Так званий кореспондент «Марсонвіль Нью Сервіс», — підтвердив капітан Гаєв.

31

НА САКМАРІ

Ще ніколи час не здавався Ржанову таким нескінченно довгим, як у ці дні. Балт ставав з кожним днем усе нахабнішим і розв’язнішим, і переборювати ненависть до нього було дедалі важче.

Коли під Мінськом, у цю війну, в польовому госпіталі у Ржанова без наркозу виймали з стегна кулю, біль був нестерпний, він зціпив зуби, чекав і думав: «Тільки б швидше!.. Тільки б швидше!..» Але ненависть породжувала в ньому гнів і в той же час підпорядковувала його почуття і думки тому суворому завданню, яке він повинен був, обов’язково повинен був виконати.

У п’ятницю вночі Ржанов відчинив домашню аптечку, що висіла над диваном, вийняв її передню частину з ліками, за якою була схована рація, і передав шефові зашифроване повідомлення про те, що Балт «благополучно прибув» і приступив до «роботи». Настроївшись на прийом, він одержав відповідь і розшифрував її:

«ДАЙС ПРОВАЛИВСЯ кома ПРИПИНІТЬ БУДЬ-ЯКИЙ ЗВ’ЯЗОК кома НЕБЕЗПЕЧНО крпк ІНФОРМАЦІЇ ТИМЧАСОВО УТРИМАЙТЕСЬ крпк ГУСТАВ».

Балт захвилювався.

— Ви поїдете проводжати мене на вокзал, — розпорядився він і почав збиратися в дорогу.

Поїзд на Південноуральськ відходив о першій годині ночі. Ржанов посадив свого «гостя» у другий плацкартний вагон. Поїзд рушив. Ржанов, стоячи на пероні, помахав Балту рукою, а коли з ним порівнявся останній вагон, скочив на підніжку.

Поступово збільшуючи швидкість, поїзд ішов на південь, круто обгинаючи порослу хвойним лісом сопку.

Вранці у відділі кадрів заводу Таню Баскакову попередили, що завтра ранковим поїздом з Челябінська приїжджає Ладигін.

Нічого не лишилось у Тані від колишнього почуття, а все-таки майбутня зустріч з Гришею хвилювала її. Таня розкрила старенький альбом, мамин подарунок, і, перегортаючи сторінки, довго розглядала пожовклі любительські фотографії. Спогади юності зігрівали теплом.

Тихо сопучи, спала в ліжку, яке вже стало їй тісним, Світлана. Голосно цокав будильник. Лампа була закрита поверх абажура газетою, і в кімнаті стояла м’яка півтемрява. Розпустивши коси, в байковому халатику, Таня сиділа за столом і перегортала свої спогади.

Ось поле під Орєховою гіркою. Буйно цвітуть ромашки. Вінок з ромашок у неї на голові, обоє вони, тримаючись за руки, немов у хороводі, стоять по коліна в густій траві. Їм по шістнадцять років…

Обережний стук у вікно повернув її до дійсності. «Дванадцята година ночі. Хто б це міг бути?» подумала Таня і пішла відчиняти двері.

На порозі стояв незнайомий їй чоловік, обличчя його викликало довір’я, ясно-голубі очі, трошки прищурені в посмішці, дивилися на неї уважно і на диво просто. З-під ушанки вибивалося вкрите памороззю пасмо його світлого волосся.

— Здрастуйте, Тетяно Миколаївно!

— Здрастуйте! — дивуючись тому, що незнайомий чоловік називає її на ім’я, вона запросила його ввійти і замкнула двері.

— Даруйте, що так пізно, — вибачився Нікітін, знімаючи пальто.

— Почекайте хвилиночку! — спохватилась Таня і, вибігши в кімнату, одразу ж повернулась. Її коси були зібрані у великий вузол, а на плечах лежала легка оренбурзька шаль.

— Прошу, — сказала вона, навстіж розчиняючи перед гостем двері в кімнату.

Побачивши дитяче ліжко, Нікітін, стараючись не шуміти, пройшов до столу і тихо сказав:

— Ось, Тетяно Миколаївно, моє посвідчення, давайте познайомимось.

Тетяну здивував і зацікавив прихід майора, але, намагаючись нічим не виказати своєї цікавості, вона повернула посвідчення і, помітивши його швидкий погляд, що ковзнув по фотографії, захлопнула кришку альбома.

Було жаль, що прихід Нікітіна одірвав її від спогадів юності. Завтра приїжджає Гриша…

— Завтра приїжджає Григорій Ладигін, — сказав Нікітін.

Збіг її думок з тим, що сказав майор, примусив Таню насторожитися.

— Мені не хотілося б, Тетяно Миколаївно, розмовляти з вами мовою прописних істин, але, беручи до уваги завод, на якому ви працюєте, це не зайве. Вороги нашої батьківщини уперто засилають до нас свою агентуру. У нас є всі підстави припускати, що завтра, скориставшись документами інженера Ладигіна, на завод приїжджає іноземний агент, досвідчений і небезпечний ворог.

— Вибачте, Степане…

— Федорович, — підказав Нікітін.

— Вибачте, Степане Федоровичу, я, звичайно, знаю, що існує капіталістичний світ, що до нас засилали і засилатимуть ворожу агентуру, але те, що говорите ви… Словом, усе несхоже на пригодницьку романтику. Важко повірити, що ти стаєш учасницею такої пригоди.

— Я дуже хотів би, Тетяно Миколаївно, щоб ця, як ви кажете, «пригода» обминула вас.

Відчувши щирість у тоні співрозмовника, Тетяна запитала:

— Чому?

— Тому, що агент не знає про ваше існування. Зіткнувшись з вами лицем в лице, чудово розуміючи, що ви викриєте його, він усуне вас із своєї дороги.

— Ви говорите майже неймовірні речі, — з недовір’ям сказала Тетяна.

— «…Кажуть, що правда дивовижніша, ніж вимисел. Це тому, що вимисел боїться вийти за межі можливого, а правда — ні». Не пам’ятаю, хто це сказав. Ось карточка Ладигіна, якого ви збираєтесь завтра зустріти, — закінчив Нікітін, дістаючи з кишені фотографію.

— Це Гриша! — сказала вона, тільки глянувши на карточку; потім, усе більше сумніваючись у правильності першого враження, розкрила альбом і, порівнюючи фотографії, нерішуче сказала:

— Вони дуже схожі, але…

— На цій випадковій, здавалося б, схожості і побудовано весь тактичний хід ворога, — пояснив Нікітін.

— А де Ладигін? Справжній, Григорій Ладигін? Що з ним? — стурбовано запитала Таня.

— Поки що мені не хотілося б відповідати на це запитання, — ухильно сказав Нікітін і додав: — Ви не могли б показати мені фотографії Ладигіна, які у вас є? Мабуть, вони тут, у цьому альбомі?

Таня зніяковіла. Їй не дуже хотілося відкривати перед чужою людиною сторінки свого минулого. Але Нікітін викликав до себе довір’я, до того ж вона розуміла, що це не пуста цікавість. Таня подумала і мовчки підсунула до нього альбом.

Перегортаючи сторінки, Нікітін вибрав фотографію, де Ладигін був знятий у профіль, і попросив її на один-два дні.

— Завтра як інспектор ЖКВ заводоуправління я зустріну Ладигіна на вокзалі. Прошу вас, Тетяно Миколаївно, нічим не виявляти свого ставлення ні до мене, ні до Ладигіна. А в обідню перерву, якщо ви нічого не маєте проти, давайте зустрінемось у бібліотеці Палацу культури.

Вони домовились про зустріч, і Нікітін попрощався.