Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович - Страница 30

— Ваші громадянські почуття роблять вам честь.

— Благословіть мене, святий отче! Накажіть мені йти, не гаючись ні хвилини. Тоді мені стане легше, легше!

Священик мовчав. Блакитні очі його були звернені поверх Богданни на жовту стіну сповідальні. Здавалось, Іваньо читає на ній невидимі письмена.

— Я допоможу вам, — неголосно сказав він. — Я поговорю з Дем'янком і постараюсь переконати його…

— Дякую, святий отче! Дякую!

Гарячими устами припала до довгих, хижих, пальців, Іваньо перехрестив її.

— Ідіть з богом, дочко моя, і поки не робіть нічого. Все буде, як богові завгодно.

Як тільки Богданна пішла, Іваньо попрямував у віддалену кімнату, де його чекали Павлюк і Дем'янко.

Глянувши на священика, Павлюк відразу зрозумів: сталося щось недобре. Знизавши плечем, зірвався з місця, швидко спитав:

— Що трапилося? Кажіть, святий отче. Швидше!

Не відповідаючи, священик сів до стола, навалившись на нього ліктями. В позі Іваньо відчувались утома, відчай, туга.

— Ну! — з погрозою сказав Павлюк.

Не підводячи голови, глухим, надтріснутим голосом пан-отець переказав розмову з Богданною. Закінчив:

— Сьогодні мені пощастило переконати її, але вона може піти завтра, післязавтра…

— Ех, отче, отче, — з гіркотою промовив Павлюк. — Що ви наробили! Я ж казав, що не можна покладатися на дівчисько.

Іваньо схопився. Здавалося, блакитні очі його зараз вискочать з орбіт, рум'яне обличчя густо почервоніло, довгі пальці судорожно скорчились.

— А на кого, на кого я можу покладатись!? — у голосі священика несподівано почулися істеричні нотки. — Вулиця, місто, країна — навколо люди, тисячі людей, і нікого нема! Вони не хочуть знати бога, вони ненавидять нас з вами… і як я ненавиджу їх! Господи, як ненавиджу! Я повинен приховувати свої думки навіть тут, у храмі, від таких, як я, служителів бога!

Він замовк: злість і страх не давали йому говорити. Павлюк вражено дивився на священика. Він не чекав такого признання від завжди спокійного, витриманого Іваньо. Павлюкові раптом стало страшно, сумно, але він удавано бадьорим тоном промовив:

— Не впадайте в розпач, святий отче. Не такий страшний чорт, як його малюють… Давайте краще обміркуємо, що робити з дівчиськом. Ви певні, що вона донесе?

— Певен, — важко кивнув головою священик. Після істеричного збудження його охопила повна апатія. — Хто-хто, а я добре знаю людей, їхні характери і не маю сумніву, що донесе.

— Кепсько. Невже доведеться ліквідувати? — міркував уголос Павлюк.

— Як це «ліквідувати»? — з тремтінням у голосі спитав Дем'янко.

— Не ставте безглуздих запитань. Ви добре розумієте, про що йде мова, — огризнувся Павлюк. — Ваша думка, святий отче?

— Не знаю, — не підводячи голови, відповів Іваньо. — Робіть, як знаєте.

У кімнаті знову запанувала мовчанка. Павлюк щось обмірковував.

— Так, — сказав нарешті він. — Хоч-не-хоч, а доведеться… Ви, Дем'янко, повинні будь-що умовити дівчисько поїхати завтра з вами…

— У неї робочий день.

— Дарма! — скривився Павлюк. — Придумайте, що завгодно, аби тільки вона згодилася поїхати до Чортової скелі. Хороше місце — під скелею річка, вона заховає сліди. Зрозуміли? — очі кольору спитого чаю вп'ялися в Дем'янка.

— Так, — коротко відповів молодий чоловік.

— Потім повернетесь сюди, — наказав Павлюк. — Ви теж, святий отче, потурбуйтеся, щоб вас ніщо не затримало. Треба діяти якомога швидше, пора кінчати гру…

… Увечері, коли пані Михайлина вийшла з кімнати, Дем'янко сказав:

— Богданно, завтра пранці поїдемо за місто, і ти все зрозумієш.

Дівчина глянула з подивом і надією.

— Я не можу, мені треба на роботу.

— Нічого, потім скажеш, що була хвора.

— І ти зробиш, як я просила?

— Про все дізнаєшся, Богданно. Про все дізнаєшся завтра…

І от вони знову в кабіні «мерседеса». За рулем Торкун. Дорога на Чортову скелю занедбана, їздили нею мало, контрольно-пропускного пункту тут не було. Виїхали з міста всі разом.

Кілометрів за десять од міста їх обігнав великий чорний «лімузин». Дем'янко помітив військовий номер і щільні шторки на вікнах.

— Куди і чого ми їдемо? — запитала Богданна.

— Потім усе зрозумієш, — коротко відповів Дем'янко.

Перекинулися ще кількома зовсім незначними фразами. Майже всю дорогу мовчали. Нарешті, дісталися до скелі.

— Ви, Торкун, залишитесь тут. А ми — на скелю, — сказав Дем'янко, коли «мерседес» зупинився.

Богданна мовчки погодилася, взяла з машини велику господарську сумку.

— Мама пиріжки поклала, — ласкаво усміхнувшись, пояснила вона.

— Залиш тут, ми зараз повернемося, — сказав Дем'янко.

— Добре.

На лісовій стежці під ногами шелестіло листя. Осіннє повітря вливало бадьорість. Богданна ще дівчинкою приїжджала сюди з батьком і матір'ю. До війни Чортова скеля була найулюбленішим місцем городян для недільних прогулянок. Тепер скелю відвідували рідко. Тут панували тиша і спокій.

Вийшли на простору, залиту сонцем галявину. Красунь бук розкинув над нею пишні багряні віти. За буком — кам'яниста площадка, що обривалася, спадала проваллям. Це й була Чортова скеля — похмуре, хаотичне нагромадження валунів. З дна провалля долинав шум гірської порожистої річки,

— Як приємно, — захоплено сказала Богданна. — Гарно.

— Так, дуже гарно, — як луна відгукнувся Дем'янко. Зупинився, пильно подивився на дівчину. — А ти знаєш, що я обіцяв зробити, коли прийдемо сюди?

— Ні, — з подивом глянула на нього. — Звідки мені знати.

— Коли прийдемо сюди… — він говорив якимсь чудним, неживим голосом. — Коли прийдемо сюди, я обіцяв застрілити тебе і труп кинути в річку.

Богданна відсахнулась од Дем'янка.

— Не жартуй так страшно!..

— Не бійся! Не бійся! — квапливо заспокоїв він, побачивши, як сполотніло обличчя дівчини, — Я не вбити тебе хочу, а врятувати. Позбавити тебе життя хотів…

— Хто?

— Отець Іваньо, якого ти так обожуєш. Ти повинна зрозуміти, скільки лиха могла накоїти через свою сліпоту.

На обличчі Богданни вираз страху змінився гнівом, коли вона почула ім'я Іваньо. В очах заграли тьмяні фанатичні вогники.

— Я зрозуміла, все зрозуміла, — гидливо, з презирством сказала дівчина, — Ти і Довгий обдурювали святого отця, а тепер зводите наклеп на нього, боячись розплати. Звірі! Прокляті звірі, не гідні цілувати чоботи святої людини. За мене помстяться і тобі, і Довгому.

— До речі, Довгого вже нема, — раптом почувся ззаду спокійний голос. — Сьогодні вночі бандитське лігво оточили. Довгого вбито в перестрілці.

Богданна обернулася. Перед нею стояв незнайомий літній чоловік у легкому сірому плащі і такого ж кольору м'якому капелюсі.

— Товаришу полковник! Самі приїхали? — радісно вигукнув Дем'янко.

— Як бачите! Будьмо знайомі, Грицай, — полковник злегка підняв капелюх. Богданна машинально простягнула руку. Привітавшись з Дем'янком, Грицай зауважив:

— Не можна в одну мить зневіритися в тому, чому поклонявся все життя. Тому я приїхав сюди поговорити з вами, — звернувся він до дівчини. — Може, ви мене послухаєте… Однак спершу треба написати коротеньку записочку.

Вийняв блокнот, олівець, простягнув Богданні,

— Прошу вас… «Люба мамо! Не турбуйся за мене, я несподівано поїхала на десять днів у дуже важливій справі. Повернусь точно в строк. Цілую. Твоя Богданна…» Написали?

Приголомшена дівчина, все ще нічого не розуміючи, повернула блокнот Грицаєві.

— Це потрібно для того, щоб не хвилювати вашу матір, — пояснив полковник. Вирвав списаний аркушик з блокнота і віддав його Дем'янкові. — Покажіть своєму «шефові», перш ніж вручите за призначенням.

— Буде виконано, товаришу полковник, — Дем'янко взяв папірець, сховав у кишеню.

— Ну, от і все… А тепер, Богданно, прогуляємось і поговоримо…

Грицай взяв дівчину під руку, і вони зникли за валуном.