Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович - Страница 27

У той час на міських заставах ще стояли КПП — контрольно-перепускні пункти, що перевіряли документи в шоферів, а інколи і в пасажирів автомашин. Щоб не рискувати, Павлюк наказав Дем'янкові вийти з міста пішки і чекати машину за два-три кілометри від КПП. Дем'янко так і зробив. Околичними вуличками вибрався на пустир, за яким починалося поле, перейшов гайок і сів на обочині шосе.

Чекати довелося недовго. Тільки-но зібрався ще раз закурити, як з-за повороту викотився «мерседес» і відразу ж загальмував.

Дем'янко привітався з Богданною і Торкуном. Примостився на задньому сидінні, поруч з дівчиною. Торкун включив швидкість.

Їхали мовчки. Торкун схилився над баранкою, вдивлявся не відриваючись у нескінченну сіру стрічку, що мчала під автомобілем. Богданна розгублено поглядала довкола, на запитання Дем'янка, як вона себе почуває, відповіла неохоче, і він замовк, трохи ображений.

День був холодний, похмурий, у кабіну вривався свіжий вітерець, але дівчині здавалося, що в машині нестерпно душно. Хотілося зітхнути на повні груди, розправити плечі і — не мала сил.

Так їхали довго, лишаючи позаду кілометр зл кілометром…

— Десь тут, — через плече, не обертаючись, сказав Торкун. — До Волі Берецької недалеко.

Великий камінь при дорозі, за ним — стежка. Про те, як знайти хату лісника і що сказати під час зустрічі, Богданні докладно розтлумачив Іваньо.

Незабаром Торкун побачив камінь, навислий над кюветом шосе, і загальмував машину.

— Може, вам краще лишитися тут, Богданно? — запитав Дем'янко. — Я піду сам.

— Ні, ні, я з вами! — заперечила дівчина і вийшла з машини. І раптом подумала: «Адже мені доручено шпигувати за ним. Так, шпигувати, інакше не назвеш!.. — Але зараз же заспокоїлась: — Отець Іваньо на погане діло не пошле».

Поспішною відповіддю вона виказала себе. Обличчя хлопця стало суворим, чужим. Він сухо промовив:

— Як хочете.

Обернувся до шофера:

— Чекайте на нас з третьої години. Піднімете капот і поратиметеся біля мотора, ніби щось зіпсувалось.

— Добре.

Машина рвонула з місця. Молоді люди лишилися самі на безлюдному шосе.

Стежка за каменем була вузька, заросла, давно не ходжена. Дем'янко йшов попереду, Богданна — за ним. Обоє мовчали. Дем'янко зрозумів: супутниця приставлена для контролю. Це його стурбувало. Чи не догадуються Павлюк та Іваньо? Ніби причини для підозри у них немає… А все ж таки…

Думала про своє і Богданна, В пам'яті поставав скорботний образ однорукого Стефана. «Добрий актор», сказав про цього Іваньо. Хотілося вірити святому отцю… В грудях наростало глухе, важке почуття. Дівчина не розуміла, що з нею сталося, і намагалася прогнати непрошені думки, вгамувати почуття тривоги, поводитись так, як велить віра. «Віра — найвища чеснота, — не раз говорив Іваньо. — Розум — сліпий».

Так ішли з півгодини і раптом здалеку побачили на узліссі присадкувату хату під стріхою, а ще далі, за полем, — село.

«Зручне місце: підходи до хати видно здалеку», подумав Дем'янко.

Коротко сказав супутниці:

— Оце, мабуть, і є хата лісника.

Біля старої, облупленої, занедбаної хати не було ні городу, ні садочка. Кудлатий пес, прив'язаний іржавим ланцюгом до похиленого ґанку, ощирився на незнайомих людей, загарчав,

— Гей, хто дома є! — покликав Дем'янко. — Не підходьте ближче, Богданно, вкусить.

Пес загарчав ще лютіше, зашарпав ланцюг.

— Люди добрі, відгукніться!

Розчинилися двері, і на ґанок вийшов чоловік невизначеного віку, босий, волосся скуйовджене, наче після сну, очі зухвалі, руки в кишенях галіфе.

— Ну? — замість привітання промовив він.

Тон його не сподобався Дем'янкові, і молодий чоловік у тон йому грубо спитав:

— Ти лісник?

— Ну то й що, коли лісник?

— У хаті хто є?

— Нікого.

— Ми від отця Іваньо. До Стецька.

Кілька секунд мовчали. Пес, що ліг було на місце, піднявся, знову ощирив зуби.

— Я Стецько, — неголосно сказав господар хати. — Заходьте.

— Не вкусить? — Богданна боязко подивилась на собаку.

— Своїх не чіпає.

Усередині хата була така сама занехаяна і брудна, як і зокола. «Ніколи підлоги не миє», подумала Богданна, на її обличчі з'явився вираз гидливості. Стецько криво посміхнувся:

— Ми люди прості, живемо, як уміємо.

— Ні, що ви! Що ви, — зніяковіла Богданна. Сіла на лаві біля вікна. Поклала руку на підвіконня і мимоволі відсмикнула її — потрапила в щось липке, огидне.

— Ми по «мед»… який ви святому отцю обіцяли, — багатозначно сказав Дем'янко… — «В цій церкві, що є пристановищем для всіх…

— … служба однакова для кожного», — закінчив Стецько умовну фразу, що була і паролем, і відповіддю. — Слава вождеві!

Від привітання українських націоналістів, явно скопійованого з фашистського «хайль Гітлер», Дем'янка пересмикнуло. Однак і взнаки не дав, у тон Стецькові відповів:

— Вождеві слава!

Лісник прочалапав босими ногами за грубу, висунуту на середину хати, за кілька хвилин вийшов одягнений і взутий.

— Посидьте, я скоро, — і залишив Богданну з Дем'янком удвох.

Пригнувшись до зеленкуватого від старості, підсліпуватого віконця, Дем'янко побачив незграбну постать Стецька, що промайнула між деревами. Проте відійшовши метрів на сто, Стецько повернув назад до хати. «Удень сплять тут, на горищі, або в сараї, — догадався Дем'янко, — Для конспірації, щоб нас обдурити, удаватиме, що дружків з лісу привів».

У щілинах шаруділи таргани. Тхнуло кислими онучами, овчиною. Богданна сиділа, схиливши голову. Туга не залишала її. Дівчина питала себе: як вона опинилася тут, чому… — і не могла відповісти.

Інакше почував себе Дем'янко. Він був у збуджено-радісному настрої. Не чекав удачі: потрапити з гніздо «бойовки».

— Слава вождеві!

Дем'янко здригнувся. У дверях стояв Довгий. Він був у тому ж одязі, що й тоді, під час невдалої зустрічі з Богданною. На грудях у нього висів автомат, збоку — пістолет.

З-за його спини визирав Стецько.

— Вождеві слава! — Дем'янко підвівся. Подумав: «Третій на вулиці».

Довгий розшаркався перед Богданною, як йому здавалося, дуже елегантно, Дем'янкові простягнув руку. Довелось її потиснути.

— Ось, беріть «медок», для святого отця останній віддаю, — Стецько подав Дем'янкові і Богданні два пакети.

Вони сховали вибухівку в кишені.

— Останній запас, — підтвердив Довгий. — Тікаємо звідси скоро, життя нема.

Великий рот його перекривився, тонкі губи засіпались у нервовій судорозі.

— Мені йти? — спитав Стецько.

— Йди, — дозволив Довгий. Пояснив гостям: — Разом із Збігнєвим вартуватимуть, поговорити спокійно можемо.

«Збігнєв — третій у «бойовці», подумав Дем'янко. Довгий зняв з грудей автомат, поклав на лаву і підійшов до скрині в кутку. Підняв віко, дістав бутель, банку консервів, хліб, дві щербаті чашки, мутну склянку.

— Давай вип'єм… Звати тебе як?!

— Дем'янко.

А вас, пані?

Богданна.

— От і познайомились. Я — Довгий. Чули?

«Бандитське честолюбство», подумав Дем'янко і відповів:

— Не доводилось.

Він вирішив триматися. незалежно, навіть трохи зухвало, почуваючи, що таким чином викличе у Довгого більше поваги.

Довгий зморщив вузький лоб, поворушив бровами — відповідь і йому не сподобалась. Однак не сказав нічого.

Розклавши угощення на столі, господар витягнув з-під піджака кинджал, що висів на ремінці від штанів. Кинджал був чорний, з фігурною рукояткою — такими озброював Гітлер добірних головорізів — есесівців.

Встромивши вістря в консервну банку, Довгий ударив долонею по рукоятці. З пробитої дірки чвиркнув томатний соус. І раптом Богданна подумала: може, саме цим кинджалом Довгий убив дружину і доньку Стефана. Горло дівчини здушила спазма. Богданна відчула, що не зможе примусити себе проковтнути хоч би шматочок угощення Довгого.