Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович - Страница 17

— Багатенько, шукати доведеться довго. От коли б був помічник… У вас часом нема надійної людини, такої, щоб і допомогла і, звісно, не патякала. Треба знайти підхожого чоловіка. Коли все зробимо, якось здихаємося його…

Обидва добре розуміли значення слова «здихаємося».

— Де таку людину знайдеш, — з сумом сказав Іваньо. — А ваш хазяїн, шинкар, для такої справи не підійде?

— Старий, полохливий, ненадійний. Треба молодого, енергійного.

— Тоді доведеться робити все самим.

— Приготуйте електричні ліхтарі: при свічці багато не зробиш. Мабуть, знадобиться і ломик. Якщо в тайнику є сейф, то може бути потрібен і автогенний апарат, щоб різати метал.

— Де ж я знайду такий апарат? — вигукнув священик. — Під яким приводом його купувати чи позичати?

— У нашій справі треба передбачати навіть дрібниці, — сказав Павлюк, сердито знизавши плечем. — Адже дрібниця може погубити нас. Дев'яносто дев'ять шансів із ста, що апарат не буде потрібен, і все ж таки ми повинні на всякий випадок мати його. Уявіть собі, в якому безглуздому становищі ми опинимося, коли розламаємо стіну, знайдемо тайник і не зможемо добути з нього документ. Тоді вже пізно буде шукати апарат. Через годину після того, як знайдемо тайник, мене не повинно бути в Кленові.

Священик замислився.

— Нічого не можу придумати,

— Безвихідних становищ нема, святий отче.

— Скажіть, — після паузи спитав Іваньо, — а вибухівкою відкрити сейф можна?

— Беруся, — кивнув Павлюк, — мені доводилося.

Пан-отець помовчав, щось обмірковуючи, потім неголосно промовив:

— Є люди, які й досі не склали зброї, блукають по лісах.

— Це з УПА[2]? — спитав Павлюк,

— Так. У них повинна бути вибухівка.

— А хто до них піде?

— До них іти не треба, — відповів Іваньо. — Один їхній іноді буває в Кленові. Я зможу з ним зустрітись і домовитись.

— Тим краще.

— Ну а що, коли зненацька з'явиться Грицай і застане вас у підземеллі? — спитав священик, несподівано міняючи тему розмови.

— Дякувати богові і святим отцям-інквізиторам, сховатись у підземеллі є де. В разі небезпеки виберусь через потайний хід у Залі судилища.

— Ви добре запам'ятали його? Натиснути на правий край дошки, грати каміна розсунуться, і ви ввійдете в камін — він широкий, як пекельна піч. Замість димоходу — гвинтові сходи, якими підніметесь просто на дах костьолу. Обійдете по карнизу шпиль. Правда, карниз досить вузький, але для людини з міцними нервами це не страшно, не треба тільки дивитися вниз. Потім пожежною драбиною спуститесь у маленький дворик. Звідти вибратися на вулицю легко.

— Не забуду — дошка, камін, гвинтові сходи, карниз навколо шпиля, пожежна драбина, дворик,

— Правильно,

Павлюк глянув на годинник,

— Час іти. Занадто пізній перехожий може викликати підозру.

— Ідіть.

Іваньо теж підвівся. Як і минулого разу, загасивши світло, щоб бува хтось з вулиці випадково не побачив дві постаті в будинку, за руку вивів Павлюка на ґанок.

Гість попрощався, переліз через паркан і швидко попрямував до ресторану на вулиці Без світання. Звідси до нього треба було йти з півгодини.

Ішов Павлюк обережно, прислухаючись до кожного шелесту, не випускаючи пістолета, тримаючись якомога далі від крутих поворотів і великих під'їздів, де могла причаїтися засада. Одного разу, коли обернувся, йому здалося, що від освітленого місяцем будинку шугнула тінь. Павлюк завмер, почав пильно вдивлятися в темряву. Не ворушачись, нічим не виказуючи своєї присутності, стояв довго — хвилин з десять. Проте нічого підозрілого більше не помітив і вирішив, що помилився.

Поминувши три квартали, Павлюк вийшов на пряму, довгу, без провулків вулицю, що вела на простору площу із сквером. Вулиця і площа були погано освітлені, як і взагалі все місто, що тільки-тільки пережило окупацію, тяжкий воєнний час. У темряві Павлюк почував себе впевненіше, безпечніше.

Раптом, уже майже біля площі, швидше інстинктом злочинця, ніж розумом, відчув небезпеку. Попереду — нікого. Швидко. озирнувся на всі боки. Прислухався. Позаду наганяють четверо. І тоді зрозумів, звідки виникло відчуття небезпеки: ці четверо крокували по-військовому, в ногу. Павлюк не міг збагнути, звідки вони взялися. Нещодавно вулиця була порожня. Певно, вийшли з якогось будинку.

Павлюк прискорив ходу.

— Громадянине! Заждіть! — почувся голос ззаду.

Що робити? Зупинитися, почати з ними розмову, пред'явити документи? А коли це патруль? Павлюк боявся нічної облави — а що як когось шукають? Тоді й Павлюка можуть затримати, щоб перевірити документи, з'ясувати, хто він такий… Ні, треба за всяку ціну уникнути небезпечної зустрічі. Павлюк пішов швидше.

— Громадянине! Стійте!

Павлюк побіг. Як на зло, нема куди звернути аж до самої площі.

— Стій, стрілятиму! Стій!

Тільки б встигнути добігти до площі! Від неї в різні боки ведуть кілька вулиць…

Пролунав постріл. Поки що стріляли вгору.

Павлюк мчав щосили, думаючи тільки про одне: швидше б досягти площі.

Але коли до бажаної мети лишилося не більше як двісті-триста метрів, попереду в тьмяному світлі ліхтарів майнула кілька постатей. Павлюк зрозумів: вулиця закрита з обох боків.

Усе ще біжучи, він оглядався навколо, намагаючись знайти хоч якийсь закуток, де б можна було сховатися.

Вулиця була темна й пустинна: неосвітлені вікна, наглухо зачинені під'їзди. А кроки позаду наближалися.

Раптом, уже майже втративши надію на порятунок, Павлюк побачив, що порота, які вели у двір одного з будинків, трохи відхилені. Інстинктивно, не розмірковуючи, кинувся туди.

І відразу ж пожалкував, йому здалося, що він у пастці. Це був типовий двір-колодязь — правильний чотирикутник, з усіх боків оточений стінами високих будинків. Вихід з нього був лише один — на вулицю.

У будинок вело п'ятеро дверей — кожні в окрему секцію. Одні з них були відчинені. Павлюк кинувся тули.

Опинився на крутих сходах, брудних, пропахлих котами. Не торкаючись поручнів, перестрибуючи через східці, мчав з поверху на поверх. Задихався, відчував, що серце от-от вискочить, але не зупинявся ні на мить, розумів: швидкість — єдиний шанс урятуватись від переслідувачів, голоси яких уже чулися в дворі.

Павлюк мав надію встигнути піднятися на горище, вилізти на дах і по ньому перебратися на другий будинок, третій, четвертий, поки не натрапить десь на спуск униз.

Сходи закінчувались площадкою, на яку виходили маленькі вузькі двері.

«На горище», подумав Павлюк, шарпнувши їх.

Але помилився — опинився не на горищі, а в якомусь зовсім темному приміщенні. Намагаючись зорієнтуватися, Павлюк зробив обережний крок уперед і відразу ж завмер на місці: в спину йому вперлося щось тверде, холодне. Хтось пошепки наказав:

— Руки вгору! Якщо скажете хоч слово або крикнете — застрелю!

Павлюку нічого не лишалось, як негайно виконати наказ. Він стояв з піднятими руками, не маючи сили перевести подих після довгої погоні. Він так стомився від бігу, що не міг як слід зібратися з думками, зрозуміти, що ж сталося, в чиїх руках він опинився.

Голоси внизу і тупіт чобіт на сходах наближалися. Ось вони почулися зовсім близько, на останній площадці сходів. Павлюк відчув, як пістолет, що уперся йому в спину, раптом здригнувся, а його власник затамував подих.

— Підемо вище? — спитав один із переслідувачів.

— Та нема його тут, — заперечив другий. — Кажу тобі…

— Все одно з двору йому не вибратися, — погодився перший. — Ходімо.

Вони почали спускатися, незабаром тупіт затих.

Павлюк мовчки чекав, що буде далі. Переляк, який охопив його під час втечі, поступово минав. Він зрозумів, що потрапив до людини, яка сама боїться радянських органів державної безпеки. Адже варто було тільки покликати тих, що піднімалися сходами, і його б арештували.,