Вулиця Без світання - Усиченко Юрій Іванович - Страница 1

Юрій Усиченко

ВУЛИЦЯ БЕЗ СВІТАННЯ

І. СМЕРТЬ КСЬОНДЗА ПШЕМІНСЬКОГО

Місто горіло. Горіло не від бомбардування або снарядів, його підпалювали…

Головним проспектом з шаленою швидкістю мчав «оппель-капітаи». Перед ксьондзом ІІшемінським і унтер-штурмфюрером Бреге, що їхали в ньому, постало жахливе видовище. Біля величезного п'ятиповерхового будинку саме в цю мить зупинився бензовоз. Із кабіни вискочив солдат. Розбив одне з вікон першого поверху і, направивши в нього шланг, послав усередину будинку струмінь бензину. Автоцистерна рушила з місця. Другий солдат щось кинув у будинок, і звідти вирвався язик прозорого полум'я. Через кілька секунд весь будинок гуготів у вогні. А команда «факельників» уже орудувала біля сусіднього будинку — високого, з великими вікнами особняка. Тремтливі тіні шугали по тротуару. Багряні відблиски зловісно спалахували в скельцях окулярів ІІшемінського. Рев полум'я заглушав навіть гуркіт бою, що точився на підступах до східної околиці міста.

Пшемінський перехрестився.

— Пекло, справжнє пекло, — сказав він німецькою мовою.

— Не залишати ж усе це більшовикам, — заперечив Бреге. — Вони повинні зустріти зону пустелі. Такий наказ.

— Розумію і не ремствую. Наказ треба виконувати. Всі засоби годяться в боротьбі з цими…

Пшемінський не доказав, але жест стисненої в кулак руки був красномовнішим за слова.

— Попереду стрілянина, — обернувшись, коротко повідомив шофер.

— Зупиніться.

Коли шофер загальмував, Бреге прислухався.

— Так, стріляють. Зверніть праворуч і постарайтесь вибратися на шосе бічними провулками.

— Слухаю! — шофер круто повернув машину і, не засвічуючи фар, не зменшуючи швидкості, помчав вузенькою вуличкою.

— Прокляті партизани, — злісно промовив Бреге. — Не встигли підійти радянські війська, як усе місто повстало.

— А ви не чекали наступу? — спитав ксьондз.

— Ще вчора було тихо. А сьогодні вночі з'явились їхні танки, відразу ж за ними — піхота.

— Вони про все домовилися заздалегідь. У нашому кварталі стрілянина почалася десь об одинадцятій годині вечора, після нальоту бомбардувальників. Партизани ломилися до мене в костьол, довелось тікати. Я навіть не встиг захопити список.

— Ви не взяли список?! — Бреге з тривогою подивився на Пшемінського.

— Я не встиг, — виправдувався ксьондз.

Зовсім близько, кварталів за два, закрякали міни, затріскотіли постріли, загриміли вибухи гранат. Пшемінський перехрестився.

— Як ви думаєте, пощастить нам вибратися?

— Не знаю, — сказав Бреге. — Нічого не знаю.

— Це жахливо!

Унтер-штурмфюрер не відповів.

— Скільки прізвищ в списку? — після хвилинної мовчанки спитав Бреге.

— Багато, точно не пам'ятаю.

— І там сказано, що ці люди працювали на нас?

— Звичайно. Їхні прізвища, адреси, клички, паролі, стаж — усе.

— Прокляття! Треба було б хоч знищити його.

— Я не мав часу спуститися в підземелля! Довелося тікати в самій сутані. Партизани вбили б мене, — роздратовано промовив Пшемінський.

— Це правда, — погодився Бреге. — На їхню милість вам розраховувати не доводиться.

— Отож! Та список не знайдуть. Він схований у надійному місці. Про тайник знаю тільки я.

— Тим краще.

Автомобіль, нарешті, вирвався із заплутаного лабіринту вулиць. Рівне шосе простяглося на захід. Пшемінський озирнувся на палаюче місто.

— Здається, головна небезпека минула.

Але ксьондз помилився. Не встиг «оппель-капітан» виїхати з передмістя, як у небі почувся наростаючий могутній гул.

— Більше газу, Крейц, — наказав Бреге шоферові, який і без того вів машину на граничній швидкості. — Можуть бомбити шосе.

І справді, за хвилину почулося виття бомби. Вибух прогуркотів метрів за сто від шосе, другий — ближче, третій — ще ближче, четвертий…

Здавалося, сама смерть, страшно завиваючи, летить просто на них. Крейц натиснув на гальмо, хотів вискочити з машини.

Але вискочити ні йому, пі пасажирам не пощастило. Кабіну освітило спалахом полум'я, автомобіль хитнувся, вибухова хвиля штовхнула шофера в обличчя.

Потім настала гнітюча тиша. В цій тиші Крейц і Бреге почули хрип Пшемінського.

— Пшемінський! Що з вами? Пшемінський! А, чорт! Поранений! Крейц, допоможіть винести його з машини.

Ксьондза поклали на шосе поряд з автомобілем. Крейц, який підтримував голову пораненого, відчув на руках кров.

— Пшемінський! — Бреге труснув пораненого за плечі. — Опам'ятайтесь! Ви повинні сказати, де тайник. Розумієте — тайник. Де шукати список?

Поранений захрипів.

— Тайник! — Бреге тряс його без усякої жалості, сподіваючись, що від болю Пшемінський прийде до пам'яті. — Де тайник, будь ти проклятий!

— Дванадцять кроків… коридором, — раптом заговорив Пшемінський. — Дванадцять кроків коридором…

— Далі! Далі! Крейц, підніміть йому голову вище.

— Потім ліворуч, третя камера і…

Знову завила бомба. Крейц, кинувши пораненого, метнувся в темряву. Унтер-штурмфюрер припав до землі. Вона здригалася. Над головою свистіли осколки.

Коли Бреге підвівся, Пшемінський уже був мертвий,

— Крейц! — покликав унтер-штурмфюрер.

Ніхто не озвався.

— Крейц!

Мовчання.

— Крейц! — востаннє покликав Бреге. — Вбитий!

Унтер-штурмфюрер сів у машину, натиснув на стартер. Мотор запрацював. Бреге включив швидкість.

Коли «оппель-капітан» зник у темряві, з придорожньої канави виліз Крейц. Єфрейторові Крейцу осточортіла війна, він давно мріяв перебігти до руських. Слушний момент настав — через годину, а то й раніше, радянські війська будуть тут.

II. «МАЙОР ГЕНРІХ ШТАФФ»

Альтиметр показував три тисячі метрів над землею, а літак усе набирав висоту. Глухо, рівномірно гуділи мотори. Під машиною в нічній темряві клубочилися безформні легкі хмари. В кабіні ставало дедалі холодніше.

— Це — найнебезпечніший відрізок шляху. Двадцять хвилин ми мусимо летіти над територією ворога, — промовив, мерзлякувато ховаючи руки в кишені форменої есесівської шинелі, один з пасажирів — худий чоловік з глибокими, як шрами, зморшками на довгому вугластому обличчі і безбарвними нерухомими очима.

— Я не боюсь небезпеки, — знизавши плечем, відповів той, до кого звертався есесівець, — кремезний чоловік середніх літ, широкоплечий, з невиразним обличчям і бистрим, точним поглядом вузьких очей кольору спитого чаю. — Та не в цьому справа. Взагалі ця поїздка — страшенно безглуздий захід. Мене відривають од важливих справ, а для чого? Виручати з полону йолопа Муссоліні, від якого все одно нема ніякої користі.

На обличчі есесівця з'явилась непевна гримаса — видно, йому не вперше доводилося вислухувати скарги від супутника. Трохи помовчавши, він сказав:

— Отто Скорцені[1] наполягав на тому, щоб вас включили в його групу… Дивіться — лінія фронту!

Хмари розійшлись, під літаком виднілася земля. Розглядіти, що там унизу — поле, ліс, безлюдне, зруйноване війною місто, — не давала темрява. Зрідка то тут, то там спалахували вогняні цятки.

Попереду виріс промінь прожектора, блідопрозорий, пружний, як струмінь води. Забігав по небу, потім почав повільно, обережно підкрадатися до літака. Слідом за першим прожектором спалахнули ще три. Їх промені з'єднувались, перехрещувались, розходились убоки, знову зливалися в одну широку смугу.