По багряному сліду - Дойл Артур Игнатиус Конан - Страница 16

— Піти мені поглянути, брате Стенгерсон? — спитав один із групи.

— І я! І я! — обізвалося ще кілька голосів.

— Лишіть коней внизу, а ми почекаємо тут, — звелів ватажок.

В одну мить молоді хлопці скочили з сідла, прив'язали коней і почали підніматися вгору по схилу до того, що збудило їх цікавість. Вони наближалися швидко й безшумно, з упевненістю і вправністю досвідчених розвідників. Знизу було видно, як вони перестрибували з каменя на камінь, поки їх постаті не вималювалися на фоні неба. Вів їх юнак, який першим подав сигнал тривоги. Раптом ті, що йшли позаду, помітили, як він підняв руки догори, ніби приголомшений якимось дивом. Наблизившись, вони так само були вражені тим, що побачили.

На маленькому плоскогір'ї, яке увінчувало голий сухий горб, лежав великий самотній-валун, а під ним простягся високий чоловік з довгою бородою і гострими рисами обличчя. Спокійне обличчя і розмірене дихання свідчили, що він міцно спав. Біля чоловіка примостилася дитина, обнявши білими рученятами його жилаву засмаглу шию; золотоволоса голівка спочивала на його грудях, покритих оксамитовою курткою. Рожеві губки дівчинки були розкриті, з-під них виднілася правильна лінія сніжнобілих зубів, на личку вигравала лагідна посмішка. Пухкі ніжки в білих шкарпетках, взуті в елегантні черевички з блискучими пряжками, і довгі зморщені ноги чоловіка були дивним контрастом. Край скелі над цією незвичайною парою урочисто сиділи три канюки. Побачивши новоприбулих, вони видали хрипкі зойки розчарування і неохоче відлетіли геть.

Крик цих бридких птахів розбудив бідолах, і вони збентежено озирались. Чоловік, хитаючись, звівся на ноги і поглянув униз, на рівнину, ще недавно таку безлюдну, а тепер повну людей і худоби. Він не вірив своїм очам.

— Це, мабуть, і є те, що звуть маренням, — пробурмотів він.

Дівчинка стояла поруч, тримаючись за полу його піджака, і не говорила нічого, а тільки озирала все навколо здивованими і допитливими очима.

Рятівники скоро переконали обох нещасних, що це не видіння. Один із них схопив маленьку дівчинку і підняв її на плече, а два інших підтримували її худого товариша і допомагали йому йти до возів.

— Мене звуть Джон Фер'є, — пояснив мандрівник. — Я і ця мала — все, що лишилося від двадцяти одного чоловіка. Решта вимерли від спраги й голоду на півдні.

— То ваша дитина? — спитав хтось.

— Я думаю, тепер вона моя, — вигукнув він задирливо. — Вона моя, бо я врятував її. Ніхто не забере її від мене. Від цього дня вона Люсі Фер'є. Однак хто ви такі? — продовжував він, позираючи з цікавістю на своїх дужих засмаглих рятівників. — Здається, вас тут сила-силенна.

— Близько десяти тисяч, — відповів один юнак. — Ми переслідувані божі діти — обранці ангела Мерони.

— Ніколи не чув про такого, — сказав мандрівник. — А він вас набрав чимало.

— Не смійся з того, що священне, — сказав інший суворо. — Ми ті, хто вірить у святе писання, накреслене єгипетськими літерами на пластинках кутого золота, що були вручені святому Джозефу Сміту в Пальмірі. Ми прийшли з Нову, із штату Іллінойс, де заснували наш храм. Шукаємо захисту від насильників та безбожників, хоч би в самому серці пустелі.

Назва Нову, очевидно, щось нагадала Джонові Фер'є.

— Розумію, — сказав він. — Ви мормони.

— Ми мормони, — відповіли вони в один голос.

— А куди ви йдете?

— Не знаємо. Рука бога веде нас в особі нашого пророка. Ти мусиш стати перед ним. Він скаже, що робити з вами.

Тим часом вони спустилися з гори. Внизу їх оточила, юрба пілігримів — блідих і скромних на вигляд жінок, здорових, веселих дітей і заклопотаних чоловіків. Вигуки здивування та співчуття зустріли малу дитину і виснаженого старого чоловіка. Та їх ескорт не спинився, а просувався вперед у супроводі великого натовпу мормонів, аж поки вони не дійшли до фургона, що відрізнявся від інших великим розміром і пишною зовнішністю. Шестеро коней були запряжені в нього, тоді як в інших — по двоє і щонайбільше — четверо. Крім візника, там сидів чоловік, на вигляд не старший тридцяти років, його велика голова і владний вираз обличчя ясно говорили, що це ватажок. Він читав книжку в коричньовій оправі, а коли юрба наблизилась, відклав її і уважно вислухав розповідь про пригоду. Потім повернувся до прибулих.

— Ми можемо взяти вас до себе, — сказав він урочисто, — тільки в тому разі, коли ви приймете нашу віру. Тримати вовків у себе в кошарі ми не можемо. Краще хай ваші кості біліють у цій пустелі, ніж допустити, щоб ви стали у нас тією плямою гнилі, від якої з часом зіпсується весь овоч. Пристаєш до нас на цих умовах?

— Я гадаю, що пристану до вас на будь-яких умовах, — відповів Фер'є з таким запалом, що суворі старійшини не могли стриматися від посмішки. Тільки їхній ватажок лишився таким же суворим і поважним.

— Візьми його, брате Стенгерсон, — промовив він, — дай йому їсти й пити, і дитині також. Навчиш його нашої святої віри. Та ми вже забарилися. Рушаймо! Вперед до Сіону!

— Вперед, вперед, до Сіону! — підхопила юрба мормонів, і цей клич покотився вздовж усього каравану, поки останній звук не завмер глухим гомоном вдалині. Під ляскання батогів великі вози, скриплячи колесами, рушили з місця, і скоро весь караван знову велетенським вужем поповз уперед. Старійшина, якому було доручено обох бездомних, повів їх до свого воза, де вже була приготована страва.

— Ви залишитесь тут, — сказав він. — За кілька днів поправитесь. Але пам'ятайте, що віднині й навіки ви належите до нашої віри. Так сказав Брігем Янг, а він говорив голосом Джозефа Сміта, тобто голосом бога.

Розділ II

КВІТКА ЮТИ

Не будемо описувати всіх поневірянь і злигоднів, яких зазнали іммігранти-мормони, перш ніж досягли своєї останньої гавані. Від берегів Міссісіпі до західних схилів Скелястих гір пробивалися вони з упертістю, майже безприкладною в історії. Тубільці і дикі звірі, голод, спрага, втома й хвороби — всі перешкоди, які їм ставила на шляху природа, — вони подолали з чисто англосаксонською витривалістю. Проте довга мандрівка і пережиті страхіття похитнули мужність і найміцніших із них. Не було нікого серед цих людей, хто б не опустився на коліна в щирій молитві, коли вони побачили широку, залиту сонцем долину Юти. З уст свого вождя вони почули, що це й є обітована земля і широкі незаймані лани належать їм навіки.

Янг швидко показав себе таким же мудрим адміністратором, як і рішучим начальником. За його наказом були підготовані карти, на яких накреслено ескіз майбутнього міста. Навколишні землі розподілили під ферми і наділяли ними людей відповідно до становища кожного члена громади. Крамар розпочав торгівлю, ремісник узявся за ремесло. Вулиці й площі в місті виростали, мов у казці. В полі все щось осушували й городили, насаджували й розчищали, а на друге літо вся околиця вкрилася золотим килимом пшениці. Все процвітало в цій дивній колонії. Великий храм, закладений у центрі міста, ріс угору і вшир. Од самого світанку і до смерку не втихало цокання молотків і деренчання пилок біля монумента, який переселенці ставили тому, хто провів їх щасливо крізь усі небезпеки.

Двоє знедолених — Джон Фер'є і маленька дівчинка, що стала йому за дочку і поділила його долю, супроводили мормонів до кінця їх великого паломництва. Маленька Люсі Фер'є їхала в фургоні старійшини Стенгерсона, досить зручно там примостившись поруч із трьома жінками мормона і його сином — свавільним і невгамовним хлопчаком років дванадцяти. Забувши з властивою дітям безжурністю про втрату матері, вона скоро стала улюбленицею жінок і примирилася з цим новим життям у рухомому, вкритому парусиною, домі. Тим часом Фер'є, поправившись після всіх своїх злигоднів, відзначився як досвідчений розвідник і невтомний мисливець. Він так швидко здобув пошану своїх нових товаришів, що, коли вони прибули на, місце, всі одностайно ухвалили надати йому таку саму смугу родючої землі, як і кожному з переселенців, за винятком самого Янга і чотирьох головних старійшин: Стенгерсона, Кемболла, Джонстона і Дреббера.