Сяйво - Кінг Стівен - Страница 63

Але вона не переставала болісно роздумувати, шукаючи іншої альтернативи. Вона не хотіла допускати Денні знову в межі досяжності Джека. Тепер вона розуміла, що прийняла одне хибне рішення, коли пішла проти власних чуттів (і чуття Денні), дозволивши снігу замкнути їх тут… заради Джека. Інше хибне рішення було, коли вона відхилила плановане нею розлучення. Тепер її мало не паралізувала думка, що вона може зробити чергову похибку, таку, про яку жалітиме щодня всю решту свого життя.

У готелі не було вогнепальної зброї. У кухні на магнітних смугах висіли ножі, але між ними і нею був Джек.

У своїх зусиллях прийняти правильне рішення, знайти альтернативу, вона не усвідомлювала гіркої іронії власних думок: лише якусь годину тому вона спала, твердо упевнена, що все з ними гаразд, а невдовзі стане ще краще. А зараз вона зважувала можливість застосування різницького ножа проти свого чоловіка, якщо він намагатиметься чіплятися до неї і її сина.

Врешті-решт, тримаючи Денні на руках, вона підвелася, ноги в неї дрижали. Іншого шляху не було. Їй доведеться припустити, що Джек, коли він не спить, це Джек при здоровому розумі і він допоможе їй доправити Денні до Сайдвіндера, до доктора Едмондса. А якщо Джек спробує зробити будь-що поза допомогою, тоді хай береже його Бог.

Вона підійшла до дверей і відімкнула їх. Піддавши Денні собі вище на плече, вона прочинила двері й вийшла в коридор.

— Джеку? — погукала вона нервово і не отримала відповіді.

Зі зростаючим занепокоєнням вона пройшла коридором до сходової клітини, але Джека там не було. Проте, поки вона стояла там, на майданчику, загадуючись, що робити далі, знизу долинув спів, потужний, сердитий, уїдливо-глузливий:

Перекинь мене, мужчино,

У м’якую конюшину.

Перекинь мене, вклади й зроби те знов[160].

Його спів налякав її ще дужче за тишу до того, проте іншої альтернативи все одно не існувало. Вона вирушила вниз по сходах.

Розділ двадцять восьмий «То була вона!»

Джек стояв на сходах, прислухаючись до утішливих звуків квиління, що приглушено долинало крізь замкнені двері, і його збентеження потроху поступалося місцем гніву. Нічого насправді так і не змінилося. Не для Венді. Він міг хоч двадцять років триматися без пійла, але однаково, коли ввечері приходитиме додому і вона обніматиме його в дверях, він помічатиме/відчуватиме той легкий трепет її ніздрів, коли вона намагатиметься вгадати — випари скотчу чи джину від’їжджають на потязі його віддиху. Вона завжди припускатиме найгірше; якщо він потрапить в автокатастрофу разом із Денні, де іншим учасником буде якийсь п’яний сліпий водій, котрого саме перед їх зіткненням розбив інсульт, вона мовчки покладе провину в аварії на нього і відвернеться.

Її обличчя, коли вона вхопила і понесла геть Денні… воно постало перед ним, і йому зненацька схотілося стерти присутній на ньому гнів за допомогою кулака.

Вона, к лихій годині, не мала ніякого права!

Авжеж, можливо, попервах. Він був алкашем, він коїв жахливі речі. Зламати руку Денні, авжеж, то було жахливо. Але якщо чоловік виправляється, хіба він не заслуговує на те, щоби його виправлення рано чи пізно оцінили? А якщо він цього не отримує, хіба він не заслуговує на гру за нав’язуваними йому правилами? Якщо якийсь батько постійно звинувачує свою незайману дочку в тому, що вона трахається в школі з кожним старшокласником, чи не мусить вона врешті-решт від такого (достатньо) втомитися, щоби дійсно виправдати наклепи? А якщо дружина потай — та й не дуже-то потай — продовжує вірити, що її тверезісінький чоловік є п’яницею…

Він підвівся, повільно зійшов на сходовий майданчик першого поверху і там на хвилинку зупинився. Дістав із задньої кишені хустинку, витер нею собі губи і подумав, чи не піти туди, погрюкати в двері спальні з вимогою, щоби вона впустила його подивитися на сина. Не має вона права бути такою свавільною.

Ну, рано чи пізно їй таки доведеться вийти, хіба що вона вирішила призначити їм обом якусь радикальну дієту. За цією думкою доволі гидотна посмішка торкнулася його губ. Нехай вона сама прийде до нього. Муситиме, коли надійде час.

Він зійшов донизу, на вестибюльний поверх, бездумно постояв біля реєстраційної стійки, потім повернув праворуч.

Увійшовши до обідньої зали, він став просто в дверях. Порожні столи з їх ретельно випраними й напрасованими білими лляними скатертинами під прозорими пластиковими накривками завмерли перед ним. Зараз тут було зовсім порожньо, але

«Обід Буде Подано о 8-й Годині Вечора

Зняття Масок і Танці — Опівночі»

Джек вирушив уздовж столів, наразі забувши про своїх дружину і сина нагорі, про сновидіння, про розбите радіо, про ті синці. Проводячи пальцями по гладеньких пластикових накривках, він намагався уявити собі, як воно було тут тієї гарячої серпневої ночі тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року, війна виграна, попереду простяглося майбутнє — таке розмаїте й нове, наче країна мрій[161]. Строкаті різнокольорові японські ліхтарики висіли вздовж усього периметра круглого розворотного майданчика, золотаво-жовте світло ливцем лилося з цих високих вікон, що занесені зараз снігом. Чоловіки й жінки в маскарадних костюмах, тут блискотлива принцеса, там галантний кавалер у ботфортах, виблискують коштовні прикраси і зблискує дотепність, повсюди танці, вільно ллються хмільні напої, спершу вина, а потім коктейлі, а далі, либонь, і міцніше пійло, балачки гучнішають, гучнішають, гучнішають, аж поки з диригентського подіуму не лунає веселий клич, тобто заклик: «Маски геть! Маски геть!»

(«І кара — Червона Смерть — опанувала…»)

Він усвідомив, що вже стоїть на протилежному кінці обідньої зали, просто перед дверима «кажанячі крила» салон-бару «Колорадо», де того вечора тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року вся випивка мусила бути безкоштовною.

(«Нумо, навалися черевом на шинквас, парднере, випивка за рахунок закладу»)

Він ступив крізь «кажанячі крила» у глибоку, збористу півтемряву бару. І сталася дивна річ. Він заходив сюди раніше, одного разу, щоби перевірити залишений Уллманом інвентарний реєстр, і пам’ятав, що це приміщення залишили звільненим геть від усього. Полиці були абсолютно пустими. Але зараз Джеку здалося, ніби він бачить мрійно зблискуючі у світлі, що просочувалося з обідньої зали (яка й сама була освітлена тьмяно через заблоковані снігом вікна) ряди й ряди пляшок, які помірковано мерехтять поза шинквасом, і сифони, і навіть пиво скрапує з носиків усіх трьох натертих до дзеркального блиску кранів. Так, він навіть почув запах пива, той вологий, дріжджовий дух бродіння, що не відрізнявся від того запаху, який висів легеньким туманом навкруг обличчя його батька, коли той повертався додому з роботи.

З розширеними очима він налапав настінний вмикач, і загорілося приглушене, інтимне барне світло — кола двадцятиватових жарівок, вкручених поверх трьох шандалів у формі возових коліс під стелею.

Усі полиці зяяли порожнечею. Вони не встигли навіть зібрати на себе достатньо значного шару пилу. Пивні крани були сухими — так само, як і хромовані стоки під ними. У кабінках праворуч і ліворуч від нього оббиті оксамитом диванчики стояли, наче люди з прямими спинами, кожна збудована так, щоби подарувати максимум приватності парі всередині неї. Прямо по курсу, під іншим берегом покритої червоним килимом підлоги, навкруг шинкваса у формі підкови стояло сорок високих барних стільців. Кожен оббитий шкірою з випаленим тавром хазяїв рогатої худоби — Circle H, Bar D Bar (це пасувало), Rocking W, Lazy B.

Він вирушив туди, по дорозі злегка струснувши головою від збентеження. Схоже було того дня на ігровому майданчику, коли… втім, не було сенсу в роздумах про це. Попри все, він міг би заприсягтися, що бачив ті пляшки, нехай і неясно, як ото бачиш контури меблів у кімнаті з затуленими шторами. Ніжні зблиски на склі. Єдиним, що залишилося, був запах пива, але Джек знав, що цей запах, який в’їдається в дерев’яні деталі кожного бару у всьому світі, неможливо витравити жодним з до тепер винайдених очисних засобів. Проте тут цей запах здавався пронизливим… майже свіжим.