Сяйво - Кінг Стівен - Страница 56

От тоді-то він і почув позаду себе той звук.

Він обернувся швидко, насуплено, зніяковіло, загадуючись, чи не побачив хтось, як він дуркує тут, унизу, у дитячому світі. Його очі спершу відзначили гірки та протилежні кінці гойдалки-дошки, на які сідав лише вітер. Потім його погляд перестрибнув далі, до хвіртки в низенькому паркані, що відокремлював ігровий майданчик від галявини й топіарію, — обабіч стежки, прикриваючи її, згуртувалися леви, і кролик там нахилився пощипати травички, і буйвіл готовий атакувати, і пес припав до землі. А поза ними зелена галявина навкруг лунки і сам готель. Він міг звідси бачити навіть краєчок роук-корту біля західного крила «Оверлука».

Усе таке саме, як і було. То чому ж тоді йому по обличчю й руках побігли мурашки, чому волосся йому на потилиці почало ставати сторчма, немов шкіра там, ззаду, зненацька напружилася?

Він знову кинув скоса погляд на готель, але це не дало нічого. Той просто стояв на своєму місці, вікна темні, тоненька ниточка диму в’ється з димаря, надходячи з приглушеного вогню у вестибюлі.

(Ворушися, берися за роботу, бо скоро вони повернуться та й здивуються, чим ти тут займався весь цей час.)

Атож, треба ворушитися. Бо надходить сніг, а він мусить достригти ці кляті живоплоти. Це належить до його обов’язків за угодою. Крім того, вони не наважаться…

(Хто не наважиться? Що не наважиться? Не наважиться на що?)

Він вирушив назад до ножиць, що лежали біля підніжжя гірки для старших дітей, і хруск гравію під його підошвами здався йому неприродно гучним. Тепер мурашки забігали йому по шкірі мошонки, і сідниці в нього поважчали, стали твердими, мов кам’яні.

(Господи-Ісусе, що воно таке?)

Він зупинився біля садових ножиць, але не ворухнувся, щоби їх підняти. Так, щось таки там змінилося. В топіарію. І це так просто, так легко було побачити, що він зразу й не второпав. Тьху, лайнув він себе, ти ж просто щойно підстриг цього сучого кроля, тому-то

(ось воно)

Дихання зав’язло йому в горлі.

Кролик стояв на всіх чотирьох лапах, щипав траву. Торкаючись черевом землі. Але хіба десять хвилин тому той не стояв на задніх лапах, звісно, що стояв, він же підстригав йому вуха… і черево.

Очі його перестрибнули на пса. Коли він спускався по стежині вниз, пес сидів прямо, наче просячи цукерку. Тепер він згорбився, голова нахилена, а з вистриженої клином пащі немов чується беззвучне гарчання. А леви…

(ох ні, бейбі, ні-ні, гай-гай, нізащо)

леви опинилися ближче до стежки. Двоє справа від нього трішечки змінили свої позиції, зсунулися ближче один до одного. Хвіст того одного, що був зліва, розпростався майже поперек стежки. Коли Джек проходив повз них, а потім крізь хвіртку, той лев був праворуч і він був цілком певен, що сидів той обгорнувшись своїм хвостом.

Вони більше не охороняли стежину; вони її блокували.

Джек раптово затулив собі очі долонею і різко її прибрав. Картина не перемінилася. Слабке зітхання, надто тихе, щоби бути стогоном, вирвалось з нього. У свої пияцькі часи він завжди боявся, що трапиться щось на це подібне. Але якщо ти запійний п’яниця, ти називаєш таке БГ… як той старий добрий Рей Мілленд у «Втраченому вікенді», котрий бачив комах, що вилазять зі стін[147].

Як ти назвав би таке абсолютно тверезим?

Запитання малося на увазі суто риторичне, але його розум на нього відповів

(ти назвав би таке божевіллям)

проте.

Роздивляючись на живоплоти-тварини, він усвідомив, що дещо встигло змінитися, поки його долоня прикривала йому очі. Пес підібрався ближче. Не нашорошений більше, він, здавалося, застиг серед бігу, задні лапи підібрані, одна передня простягнута, інша позаду. Зелена паща роззявлена ширше, підрізані гілочки на вигляд безжально гострі. А тепер Джеку уявилося, що серед зелені він бачить ще й западини, де ховаються тьмяні очиська. Дивляться на нього.

«Чому вони мусять бути підстриженими? — панічно подумав він. — Вони перфектні».

Знову легенький звук. Він мимовіль на крок позадкував, коли поглянув на левів. Один з тих двох, що були справа, просунувся трохи поперед іншого. Голова в нього була нахилена. Одною лапою він уже ледь не торкався низького парканчика. Господи правий, що ж далі?

(далі він стрибне і вмить зжере тебе, немов у якійсь дитячій жаскій байці)

Це було схожим на ту гру, в яку вони грали дітьми, — Червоне Світло. Один з них називався «Воно»; стоячи спиною до інших, він рахував до десяти, а тим часом решта гравців скрадалися вперед. Коли Воно доходив до десяти, він рвучко обертався, і, якщо помічав когось у русі, ті виходили з гри. Інші залишалися застиглими, мав статуї, поки Воно не відвертався і знову починав рахувати. Так вони підбиралися все ближче й ближче, аж поки десь між «п’ять» і «десять» ти не відчував чиюсь руку в себе на спині…

Хруснув гравій на стежці.

Він смикнув головою, щоби побачити пса; той уже подолав половину стежки, його роззявлена паща позіхала тепер зразу за левами. До цього то був просто кущ, вистрижений під загальний обрис собаки, витрибенька, яка, якщо до неї наблизитися, втрачала всю свою чіткість. Але тепер Джек побачив, що той був обстрижений так, щоби мати вигляд німецької вівчарки, а вівчарки можуть бути лютими. Вівчарку можна видресирувати на вбивцю.

Звук важкого шереху.

Той лев, що зліва, просунувся до самого парканчика; мордою вже торкається штахету. Він немов щириться до Джека. Джек відступив ще на два кроки назад. У голові йому божевільно стугоніло, він відчував, як пересохле дихання дере йому горло. Ось і буйвіл ворухнувся, пересунувся правіше, опинившись трохи позаду і збоку від кроля. Голова нахилена, зелені живоплотові роги націлені на Джека. Біда в тому, що неможливо було стежити за ними всіма. Всіма одночасно.

З нього почало виходити щось схоже на скигління, хоча у своїй зосередженості сам він залишався зовсім несвідомим того, що взагалі видає якийсь звук. Очі його перестрибували з одної живоплотової істоти на іншу, намагаючись побачити їх у русі. Вітер своїми різкими поривами спричиняв голодний тріск у щільному гілляччі. А які звуки почнуть лунати, якщо вони його вхоплять? Та звісно ж, він знав які. Звуки кусання, роздирання, ламання. Це буде…

(ні ні НІ НІ Я В ЦЕ ЗОВСІМ НЕ ВІРЮ!)

Він ляснув долонями себе по обличчю, затуляючи очі, вчепившись собі у волосся, в лоба, у пульсуючі скроні. І так він стояв доволі довго, дедалі більше наповнюючись жахом, аж поки вже несила стало його терпіти, і тоді він з криком відірвав долоні від очей.

Біля зеленої галявинки при лунці для гольфу прямо сидів пес, немов випрошуючи якоїсь подачки. Буйвіл байдуже пасся, знову обернутий у бік роук-корту, як воно й було, коли Джек щойно прийшов сюди з ножицями. Кролик стояв на задніх лапах, вуха стирчать угору, прислухаючись до найменшого звуку, добре видно свіжопідстрижене черево. Леви, вкорінені на своїх місцях, стояли вздовж стежки.

Він ще довго стояв заціпенілий, аж нарешті почало уповільнюватися хрипке дихання в його горлі. Поліз рукою по сигарети і витрусив чотири штуки просто на гравій. Нахилившись їх підібрати, він збирав їх навпомацки, не відриваючи очей від топіарію, бо боявся, що звірі почнуть рухатись знову. Зібравши сигарети, три з них він абияк запхнув назад до пачки, а четверту підкурив. Після двох глибоких затяжок він кинув сигарету долі і розчавив підошвою. Тоді пішов до ножиць і підібрав їх.

— Я дуже втомлений, — сказав він, і зараз промовляти вголос здавалося цілком нормальним. Це зовсім не здавалося йому божевільним. — Я пережив таке напруження. Ті оси… п’єса… Ел дзвонить мені і таке говорить. Та все гаразд.

Він побрів назад угору, до готелю. Із закута в його розумі щось нервово смикало, намагаючись змусити його якнайдалі обійти живоплотових тварин, але він вирушив просто по гравійній стежці, прямо крізь них. У них потріскував легкий вітерець, але то і все. Все те йому було привиділося. Він пережив панічний страх, але тепер усе вже минулося.