Сяйво - Кінг Стівен - Страница 5

— Гаразд, ось ваша топка, — промовив Ватсон, вмикаючи світло в темному, просмердженому пліснявою приміщенні. Він був м’язистим чоловіком з кошлатим, кольору попкорну волоссям, у білій сорочці і темно-зелених робочих штанях. Він настіж відкрив невеличку квадратну колосникову решітку в утробі печі, і вони з Джеком разом зазирнули всередину.

— Ось тутечки пілотний пальник.

Рівне синьо-біле полум’я з сичанням здіймалося прямо вгору, спрямовуючи туди руйнівну силу, але ключовим словом, подумав Джек, тут є не спрямування, а руйнівність: варто лишень встромити туди руку і за три секунди буде барбекю.

«Дав волю норову».

(Денні, з тобою все гаразд?)

Топка — поза сумнівами найбільша і найстаріша з усіх будь-коли бачених Джеком — заповнювала собою все приміщення.

— Пілотник має відмовостійкість, — пояснював йому Ватсон. — Маленький сенсор усередині вимірює температуру. Якщо вона впаде нижче певного рівня, він увімкне зумер у вашому помешканні. Бойлер міститься за стіною. Ходімо туди.

Він закляпнув колосникову решітку і повів Джека навкруг одоробала залізної топки до інших дверей. Залізна туша випромінювала на них ступорозне тепло, і Джек чомусь уявив собі велику, дрімливу кішку. Ватсон бряжчав ключами й насвистував.

«Норов…»

(Коли він повернувся до свого кабінету і побачив, що Денні стоїть там у самих лише трусиках-підгузку й усміхається, червона хмара люті затьмарила розум Джеку. Суб’єктивно йому здалося, ніби та хмара спливла в його голові повільно, але, певно, це відбулося менш ніж за хвилину. Вона лише здавалася повільною — так, як здаються повільними деякі сновидіння. Погані сновидіння. Йому здалося, що понишпорили за всіма дверцятами і в кожнісінькій шухляді, поки він був відсутній у кабінеті. Шафа, буфет, розсувні книжкові полиці… геть усі шухляди письмового столу були витягнуті до упору. Його рукопис — трьохактна п’єса, яку він неспішливо розбудовував із повістини, написаної ним сім років тому, тоді ще старшокурсником, — валявся розкиданим по всій підлозі. Він якраз пив пиво і правив другу дію, коли Венді погукала його до телефону і Денні забризкав тим пивом з бляшанки усі сторінки. Мабуть, аби подивитися, як воно піниться. «Подивитися, як воно піниться, подивитися, як воно піниться» — ці слова знову й знову деренчали йому в голові, немов самотній хворобливий акорд на розладнаному піаніно, замикаючи електросхему його люті. Він рішуче підступив до свого трирічного сина, котрий з такою задоволеною посмішкою дивився на нього знизу вгору, весь такий задоволений успішною роботою, яку він щойно виконав у татовому кабінеті; малюк почав щось казати, і ось тоді-то він й ухопив Денні за руку, заломивши її, щоби змусити сина випустити затиснуті в долоні ластик для друкованих на машинці текстів і автоматичний олівець. Денні ледь скрикнув… ні… ні… кажи правду… він голосно заридав. Надто важко все це діставалося пам’яті крізь той туман люті, крізь те хворобливе бемкання того самого акорду Спайка Джонса[19]. Венді десь там, питає, що трапилося. Голос її слабенький, приглушений його внутрішньою мрякою. Вони мусили вирішити це самі, один з одним. Він крутнув Денні, щоби нашльопати, його великі дорослі пальці вп’ялися у кволе м’ясце передпліччя хлопчика, зімкнувшись навкруг нього в стиснутий кулак, і тріск зламаної кісточки не прозвучав голосно, не голосним він був, він був дуже, ШАЛЕНО, гучним, але неголосним. Просто він був звуком достатнім, щоби прохромити той червоний туман, немов якоюсь стрілою… але замість впустити бодай трішки світла, той звук впустив усередину нього хмари сорому і жалю, жах і болісне душевне потрясіння. Простий чистий звук, по один бік якого минуле, а по інший — усе майбуття; звук, як ото бува, коли зламаєш грифель в олівці або трісочку об коліно. По той, інший бік, мить цілковитої тиші, яка, либонь, позначила початок того майбуття, що триватиме всю решту його життя. Бачачи, як спливає колір з обличчя Денні, аж поки воно не стало, мов сир, бачачи, як його очі, завжди великі, стають іще більшими, Джек був певен, що хлопчик зараз упаде непритомним серед місива залитих пивом паперів; його власний голос, слабкий і п’яний, згуслий, намагався все це відвернути назад, знайти якийсь такий шлях у минуле, щоб оминути той не вельми гучний звук зламаної кісточки — чи зберігається бодай якесь статус-кво у цій хаті? — промовив: «Денні, з тобою все гаразд?» Відповіддю Денні було верещання, а тоді охнула Венді, коли увійшла до них і побачила, під яким дивним кутом від ліктя повисло передпліччя Денні; жодна рука не могла висіти подібним чином у світі нормальних родин. Її власний крик, коли вона вхопила сина в обійми, й безглуздий белькіт: «о Боже Денні о Боже мій милесенький твоя бідна рученька»; а Джек стояв там, ошелешений, отупілий, намагаючись зрозуміти, як таке взагалі могло трапитися. Отак він стояв там і зустрівся очима з очима своєї дружини і побачив, що Венді ненавидить його. Йому не спало на думку, що ця ненависть може означати в практичному сенсі; він тільки потім усвідомив, що вона могла кинути його того ж вечора, поїхати в мотель, щоби вранці звернутись до адвоката з розлучень; або викликати поліцію. Він тільки бачив, що власна дружина його ненавидить, і через це почувався приголомшеним, зовсім самотнім. Він почувався жахливо. Так почуваються перед наближенням смерті. А тоді вона, з повислим на згині її ліктя ридаючим сином, бігом кинулася до телефону і набрала номер шпиталю, але Джек не пішов за нею, він так і стояв серед свого розореного кабінету, відчуваючи запах пива і думаючи…)

«Дав волю норову».

Він різко провів собі долонею по губах і слідом за Ватсоном пішов до бойлерної. Там було сиро, але щось більше за сирість змусило вкритися хворобливим, гидотним потом лоб, живіт і ноги Джека. Спогади це зробили, такі тотально потужні, що той вечір, здалося, трапився не два роки, а дві години тому. Жодного строку давнини не існувало. Знову назад повернулися сором і огида, відчуття повної власної нікчемності, а це відчуття завжди викликало в ньому бажання випити, а бажання випити призводило до ще чорнішого відчаю… а чи матиме він колись бодай єдину годину, не тиждень і навіть не день, зауважте собі, всього єдину невсипущу годину, коли ця спрага до випивки не вражатиме його отакими своїми сюрпризами?

— Тут бойлер, — оголосив Ватсон. Видобувши із задньої кишені червоно-синю хустку, він з рішучим рохканням висякався і знову заховав хустку подалі з очей, попередньо до неї зазирнувши, чи не побачить там чогось цікавого.

Сам бойлер стояв на чотирьох бетонних блоках: то був довгий, циліндричної форми, металевий котел у мідній, часто латаній обшивці. Осілий під плутаниною труб і рурок, що зміїлися вгору, під високу, прикрашену гірляндами павутиння стелю підвалу. Правіше Джека пролягали дві великі теплопровідні труби, що йшли крізь стіну від топки в сусідньому приміщенні.

— От манометр, — поплескав по приладу Ватсон. — Фунти на квадратний дюйм. Гадаю, ви це мусіте знати. Зараз я догнав його до сотні, тож у номерах вночі троха зимно. Деякі з гостей скаржаться, але якого хера? Однаково вони божевільні, якщо їх принесло сюди у вересні. Крім того, він уже малюк старенький. Латок на собі має більше, ніж той комбінезон, що його добродії віддають задарма.

Знов з’явилася хустка. Рохкання. Позирк. Хустка зникла.

— Бісова застуда, — невимушено пояснив Ватсон. — Щовересня до мене чіпляється. Повсякчас або тут пораюся, біля цього старого курваля, або траву стрижу, або граблями той роук-корт рівняю. «Вистудися, і вчепиться застуда», — як приказувала моя стара матінка. Хай її Господь милує, вона уже шість років, як померла. Рак доконав. Щойно той рак тебе вчепить, зразу можеш складати заповіт.

Вам варто тримати тиск не більший за піісят, ну хіба, шіісят. Містер Уллман, так той каже гріти західне крило один день, наступного дня — середню частину, а після того східне крило. Ну чи не скажений, бува? Терпіти не можу того недоміркуватого мудака. Гав-гав-гав цілісінький день, він як отой дрібний песик, що вхопить тебе за щиколотку, а потім шмигляє довкола та обсцикає килим. Якби мозок був чорним порохом, він би й носа собі висякати не зміг[20]. Шкода, що бачиш таку тварюку, коли рушниці напохваті не маєш.