Сяйво - Кінг Стівен - Страница 48

Він вийшов надвір і рушив хідником повз анонімного генерала Громадянської війни. Засунувши руки в кишені, він попрямував у бік бізнесового кварталу, в голові йому бемкав свинцевий дзвін. Небо також було свинцевим; уже йшло сьоме листопада, і з настанням нового місяця погода почала ставати загрозливою. Вже трапилося кілька коротких порош. Так, сніг було падав і в жовтні, але танув. Після цих, нових снігопадів, на всьому залишалася легка паморозь — вона іскрилась на сонці, мов тонкий кришталь. Але сьогодні сонця не було і навіть сніг почав знову падати, коли він дійшов до аптеки.

Телефонна будка стояла вглибині приміщення, і він, побрязкуючи дріб’язком у кишені, вже пройшов повз половину секції готових ліків, коли у вічі йому впали білі коробочки з зеленими написами. Одну з них він поніс до каси, заплатив і знову повернувся до телефонної будки. Причинивши за собою двері, він поклав монети і сірникову коробочку на поличку і набрав нуль.

— Куди дзвінок, прошу?

— Форт-Лодердейл, Флорида, операторко[138].

Він назвав їй тамтешній номер і номер таксофону. Коли вона сказала, що за перші три хвилини треба заплатити долар дев’яносто центів, він повкидав у щілину вісім четвертаків, морщачись з кожним дзвіночком, що дзенькав йому у вухо.

Потім, залишившись наодинці з очікуванням, яке озвучувалося лише віддаленим клацанням контактів і операторським воркотінням, він дістав з коробочки зелену пляшечку екседрину, піддів на ній кришечку і кинув на підлогу прокладну ватку. Затиснувши телефонну слухавку між вухом і плечем, він витрусив три білих пігулки і розклав їх на поличці поряд із залишком монет. Знову закрив пляшечку і поклав її до кишені.

На іншому кінці слухавку зняли за першим же гудком.

— Пансіонат «Серф-Сенд» слухає, чим можемо допомогти? — запитав зухвалий жіночий голос.

— Будь ласка, я хотів би поговорити з менеджером.

— Вам потрібен містер Трент чи…

— Мені потрібен містер Уллман.

— Здається, містер Уллман зараз зайнятий, але якщо ви бажаєте, щоби я з’ясувала…

— Так. Скажіть йому, що телефонує Джек Торренс з Колорадо.

— Одну хвилиночку, — залишила вона його чекати.

Знов повернулася, накривши Джека своєю хвилею, його відраза до того дешевого, зарозумілого малого чмошника Уллмана. Він узяв з полички одну пігулку екседрину, задивився на неї якусь мить, а потім поклав собі до рота і почав жувати, повільно, смакуючи. Цей смак наплинув замішаними на задоволенні й відразі спогадами, від яких аж слина прискала йому в роті. Смак сухий, гіркий, проте захопливий. Скривившись, він проковтнув. Жування аспірину було його постійною звичкою в часи пияцтва; відтоді він його жодного разу не приймав. Але коли в тебе так страшно болить голова — нехай там з похмілля чи от як зараз, — здавалося, що жування пігулок змусить їх подіяти швидше. Він десь колись читав, що жування аспірину може стати непереборною звичкою. А де він про це прочитав, до речі? Нахмуривши лоба, він намагався пригадати. А тоді на зв’язку з’явився Уллман.

— Торренсе? Що там за неприємності?

— Ніяких неприємностей, — відгукнувся Джек. — Котел у порядку, і я досі навіть не зібрався замордувати свою дружину. Прибережу цю справу на після свят, коли стане зовсім нудно.

— Вельми смішно. Чому ви телефонуєте? Я зайнятий…

— Зайнята людина, авжеж, це я розумію. Я телефоную щодо деяких речей, про які ви не розказували мені під час вашої розповіді про велику й шляхетну минулу історію «Оверлука». Наприклад, як Горес Дервент продав його зграї лас-вегаських акул, які провели його через таку купу підставних корпорацій, що навіть Федеральне податкове управління не знало, хто ним володіє насправді. Про те, як вони вичікували слушного часу, а потім перетворили готель на ігровий майданчик для великих цабе з мафії, і про те, як тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року його довелося закрити, після того як одного з тих великих цабе знайшли трішечки мертвим. Разом з його тілоохоронцями, котрі стояли перед дверима Президентського люкса. Вілсон, Гардінг, Рузвельт, Ніксон і Віто Різник, правильно?

На іншому кінці лінії зависла мить здивованої мовчанки, а тоді Уллман спокійно промовив:

— Я не бачу, яким чином це може стосуватися вашої роботи, містере Торренс. Це…

— Утім, найкраще трапилося вже після того, як був застрелений Джінеллі, як ви гадаєте? Ще дві швидкі оборудки — ось ви кульку бачите, а ось вона зникла — і «Оверлуком» раптом володіє приватна особа, жінка на ім’я Сільвія Гантер… яка чисто випадково від тисяча дев’ятсот сорок другого до тисяча дев’ятсот сорок восьмого року звалася Сільвією Гантер-Дервент.

— Ваші три хвилини закінчуються, — сказала операторка. — Далі прозвучить сигнал.

— Любий мій містере Торренс, усе це загальновідома інформація… і прадавня історія.

— Ця інформація не була відомою мені, — сказав Джек. — Я також маю сумніви, що вона відома багатьом людям. Далебі не вся. Про те, що там застрелили Джінеллі, можливо, пам’ятають, але я сумніваюся, щоби бодай хтось склав до купи всі ті дивовижні й чудні перетасування, що відбулися з «Оверлуком» після тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. І схоже, що завжди в цій лотереї або сам Дервент, або хтось із наближених до Дервента спливає з виграшним квитком. Містере Уллман, що тут розкручувала Сільвія Гантер у шістдесят сьомому й шістдесят восьмому? Бордель, чи не так?

— Торренсе! — його шокованість подолала тріскотню двох тисяч миль телефонних кабелів, не втративши ані йоти.

Усміхаючись, Джек вкинув до рота і розжував наступну пігулку екседрину.

— Вона продала заклад після того, як у ньому помер від інфаркту доволі відомий член сенату США. Ходили чутки, що його знайшли цілком голісіньким, якщо не рахувати чорних нейлонових панчішок з поясом і туфель з високими підборами на ногах. Лакових туфель, якщо бути точним.

— Це злісний, гидотний наклеп! — скрикнув Уллман.

— Невже? — перепитав Джек. Він уже почав почуватися краще.

Біль з голови спливав геть. Він узяв останню пігулку і розжував, насолоджуючись гірким смаком екседринового порошку, поки той розчинявся в його роті.

— То був вельми нещасний випадок, — сказав Уллман. — Отже, в чому ваш сенс, Торренсе? Якщо ви плануєте написати якусь брудну, наклепницьку статтю… якщо це якась недолуга, безглузда спроба шантажування…

— Нічого подібного, — заперечив Джек. — Я зателефонував, бо вважаю, що ви повелися зі мною нещиро. А ще тому…

— Нещиро? — закричав Уллман. — Боже мій, ви гадаєте, що я мусив поділитися великою купою брудної білизни з готельним доглядачем? Ким ви, чорти вас забирай, себе вважаєте? І яким чином ті старі історії можуть стосуватися вас, до речі? Чи ви гадаєте, що там привиди у простирадлах гасають по коридорах у західному крилі з криками «Горе нам!»?

— Ні, я не вважаю, що там є якісь привиди. Але ви добряче порилися в моїй особистій історії, перш ніж дати мені цю роботу. Ви викликали мене на килим і влаштували допит щодо моєї здатності доглянути ваш готель, немов маленькому хлопчику, якого виставили перед учительським столом за те, що напудив у роздягальні. Ви мене ганьбили.

— Я просто повірити не можу в таку нахабність, у таке збіса зухвальство з вашого боку, — сказав Уллман. Голос у нього звучав так, ніби він давиться. — Краще було б вас витурити. І так я, мабуть, і зроблю.

— Гадаю, Ел Шоклі може бути проти. Рішуче проти.

— А я гадаю, що ви врешті-решт переоцінюєте зацікавленість вами з боку містера Шоклі, містере Торренс.

На мить до Джека у всій його потузі й славі повернувся головний біль, аж він страдницьки заплющив очі. Немов з далекого віддаля він почув, як його власний голос питається:

— Кому належить «Оверлук» зараз? Ним так само володіє «Дервент Ентерпрайсиз»? Чи ви занадто дрібний підпанок, щоби це знати?

— Гадаю, вже досить, містере Торренс. Ви найманий працівник готелю, який нічим не відрізняється від якогось помічника офіціанта чи посудомийки. Я не маю наміру…