Сяйво - Кінг Стівен - Страница 34

— Чому ти замкнув двері, Денні? — спитала вона лагідно. — Навіщо ти це зробив?

— Тоні, — промовив він. — Тоні мені сказав так зробити.

Вони обмінялися поглядами над його головою.

— А Тоні сказав навіщо? — запитав Джек стиха.

— Я чистив зуби і думав про своє читання, — почав Денні. — Дуже сильно думав. І… і я побачив Тоні у дзеркалі. Він сказав, що мусить знову мені показати.

— Ти маєш на увазі, що він стояв позаду тебе? — спитала Венді.

— Ні, він був у самому дзеркалі, — на цьому Денні особливо наголосив. — Глибоко всередині нього. А потім я пройшов крізь дзеркало. Наступне, що я пам’ятаю, це як тато мене трусить і як я подумав, що знову зробив щось погане.

Джек шарпнувся, немов його вдарили.

— Ні, доку, — промовив він стиха.

— Тоні велів тобі замкнути двері? — спитала Венді, гладячи сина по голові.

— Так.

— А що він хотів тобі показати?

Денні напружився в неї на руках так, ніби м’язи в його тільці перетворилися на щось подібне до рояльних струн.

— Я не пам’ятаю, — відповів він розпачливо. — Не пам’ятаю я. Не розпитуйте мене. Я… я не пам’ятаю нічого!

— Шшш, — стривожилась Венді. Вона знову почала його колисати. — Якщо не пам’ятаєш, то й гаразд, любий. Авжеж.

Денні врешті-решт знову почав розслаблятися.

— Хочеш, я ще побуду тут з тобою? Почитаю тобі щось?

— Ні. Тільки нічник, — він подивився несміливо на батька. — А ти залишися, тату? На хвилиночку?

— Авжеж, доку.

Венді зітхнула:

— Я буду у вітальні, Джеку.

— Гаразд.

Вона підвелася, дивлячись, як Денні сковзнув під ковдру. Син здався їй дуже крихітним.

— Ти певен, що з тобою все гаразд, Денні?

— Я в порядку. Тільки ввімкни Снупі, мамо.

— Авжеж.

Вона ввімкнула нічник, що зображував Снупі, який міцно спить на дашку своєї собачої будки[105]. Денні ніколи не потребував нічника, допоки вони не переїхали в «Оверлук», а щойно це трапилося, як він наполегливо його зажадав. Вона вимкнула велику лампу і знову подивилася на них, маленьке біле коло обличчя Денні й Джекове понад ним. На мить вона завагалася,

(«а потім я пройшов крізь дзеркало»)

а потім тихо їх полишила.

— Ти сонний? — спитав Джек, змахуючи Денні волосся з лоба.

— Йо.

— Хочеш попити водички?

— Ні…

П’ять хвилин панувала тиша. Денні так само лежав під рукою батька. Гадаючи, що той заснув, Джек уже було зібрався підвестися і тихо піти, аж раптом Денні на грані сну промовив:

— Роук.

Джек обернувся, аж в душі йому похололо.

— Денні?..

— Ти ніколи не кривдитимеш маму, правда, тату?

— Ні.

— І мене?

— Ні.

Знову тиша, тягуча.

— Тату?

— Що?

— Приходив Тоні і розповів мені про роук.

— Справді, доку? І що вів розповів?

— Я небагато пам’ятаю. Лише, що він казав, що в ньому подачі. Як у бейсболі. Хіба не смішно?

— Так, — серце тупо колотилося в Джекових грудях. Звідки, на бога, хлопчик міг дізнатися про таку особливість? У роук грають через подачі, але не як у бейсболі, а як у крикеті.

— Тату?.. — він уже майже зовсім спав.

— Що?

— Що таке «арак»?

— Аргак? — на слух, ніби щось таке, з чим індіанець виходить не стежку війни.

Тиша.

— Агов, доку?

Але Денні спав, дихаючи довгими, повільними хвилями. Джек хвилинку посидів, дивлячись униз, на сина, і припливна хвиля любові омила його зсередини. Чому він так був накричав на нього? Для хлопчика було цілком нормальним трішечки заїкатися. Він якраз вибирався з запаморочення чи якогось трансового стану, і заїкання за таких обставин було абсолютно нормальним явищем. Абсолютно. І зовсім він не промовляв слова таймер. Там було щось інше, якась нісенітниця, дурниця.

Звідки він дізнався, що в роук грають через подачі? Хіба що хтось йому розповів? Уллман? Хеллоран?

Він подивився вниз, на свої руки. Вони були міцно стиснуті в щільні, напружені кулаки,

(«боже як мені потрібно випити»)

і нігті вп’ялися йому в долоні, немов невеличкі тавра.

— Я люблю тебе, Денні, — прошепотів він. — Знає Бог, як люблю.

Він полишив кімнату. Знову ця його нестриманість, нехай ненадовго, але достатньо, аби відчути нудоту і страх. Алкоголь притупив би це відчуття. Притупив би це

(щось про таймер)

і все інше. Не було помилки щодо тих слів. Жодної. Кожне з них прозвучало чисто, як дзвіночок. Він затримався в коридорі, задивлений у минуле, і машинально витер собі губи хустинкою.

***

У жеврінні нічника їхні фігури вбачалися просто темними силуетами. Венді, в самих лише трусиках, підійшла до його ліжка і знову вкрила сина; він був скинув із себе ковдру. Джек стояв у дверях, дивлячись, як вона торкається його лоба внутрішнім боком свого зап’ястка.

— Є гарячка?

— Ні, — вона поцілувала сина в щоку.

— Слава Богу, ти записалася до лікаря, — сказав він, коли вона знову підійшла до дверей. — Гадаєш, цей парубок знає свою справу?

— Касирка його хвалила, казала, що дуже добрий. Це все, що я знаю.

— Якщо з’ясується, що з ним щось негаразд, я хочу відправити тебе з ним до твоєї матері, Венді.

— Ні.

— Розумію, — сказав Джек, обіймаючи її рукою, — що ти відчуваєш.

— Ти зовсім не розумієш, що я відчуваю до неї.

— Венді, нема іншого місця, куди я міг би вас відправити. Ти це знаєш.

— Якби ти приїхав…

— Без цієї роботи нам погибель, — відповів він просто. — Ти сама це розумієш.

Її силует повільно кивнув. Вона це розуміла.

— Коли я мав співбесіду з Уллманом, то гадав, що він просто верзе казна-що, аби лиш плескати язиком. Тепер я вже не так цього певен. Може, мені й насправді не варто було за це братися разом з вами обома. Сорок миль від глушини.

— Я кохаю тебе, — сказала вона. — А Денні тебе любить ще дужче, якщо таке взагалі можливе. Йому б це краяло серце, Джеку. І так воно й буде, якщо ти відішлеш нас геть.

— Не треба про це такими словами.

— Якщо лікар скаже, що там щось зле, я пошукаю собі роботу в Сайдвіндері, — сказала вона. — Якщо не знайду в Сайдвіндері, ми з Денні поїдемо до Боулдера. Додому до матері я не можу їхати, Джеку. Не на тих умовах. Не питай мене. Я… я просто не можу.

— Схоже, що я второпав. Піддай духу. Можливо, там нічого нема.

— Можливо.

— Візит призначено на другу?

— Так.

— Давай залишимо двері спальні прочиненими, Венді.

— Я так і хотіла. Але гадаю, він тепер уже спатиме до ранку.

Але він не спав.

Гах… Гах… гахгахГАХГАХ…

Він тікав від цього нищівного, лункого гахкання кривулястими, заплутаними коридорами, його босі ступні шурхотіли по високому ворсу синьо-чорних джунглів. Кожного разу, як він чув удар роукового молотка в стіну десь позаду нього, йому хотілося вголос закричати. Але він не мусив. Він не мусив. Крик його викриє, а тоді

(тоді АРАК)

(«Виходь сюди і отримай свою кару, ти, курв’ячий плаксію!»)

Ой, він чує, що хазяїн цього голосу наближається, йде по нього, женеться, мов той тигр у синьо-чорних джунглях. Людожер.

(«Виходь сюди, ти, малий сучий потрух!»)

Якби ж то він зумів дістатися сходів донизу, якби йому вдалося вибратися з цього третього поверху, з ним усе могло би бути гаразд. Бодай ліфтом. Якби він зумів пригадати забуте. Але було темно, і в своєму переляку він зовсім втратив напрямок. Він завернув в один коридор, потім в інший, серце пекучим шматком криги підстрибувало йому просто до рота, жахаючись, що кожний наступний поворот у цих коридорах може привести його лицем до лиця з тим тигром у людській подобі.

Те гахкання лунало вже зразу позаду нього, і ті жахливі хриплі волання.

Той посвист молотка, який краяв повітря,

(роук… удар… роук… удар… АРАК)

перед тим як вгатити у стіну. Тихе шурхотіння ніг по цьому джунглевому килиму. Паніка прискала йому в роті гірким соком.