Сяйво - Кінг Стівен - Страница 26

— Матусю?

— Що, любий?

— Якщо вони були одружені, чому вони мали різні прізвища? У вас з татом однакові прізвища.

— Так, але ж ми не знаменитості, Денні, — сказав Джек. — Знамениті жінки залишають собі ті самі прізвища навіть після того, як виходять заміж, бо їхні прізвища — це їхній хліб з маслом.

— Хліб з маслом, — геть спантеличений повторив Денні.

— Тато має на увазі, що люди звикли ходити в кіно і дивитися Мерилін Монро, — пояснила Венді, — але їм може не сподобатися ходити дивитися Мерилін Міллер.

— Чому так? Вона ж буде тією самою леді. Хіба це не всім зрозуміло?

— Зрозуміло, проте… — вона безпорадно поглянула на Джека.

— Якось у цьому номері зупинявся Труман Капоті[83], — нетерпляче перебив їх Уллман. І відчинив двері. — Це вже за мого часу тут. Жах, який приємний чоловік. Континентальні манери[84].

Не було в цих кімнатах нічого дивного (окрім відсутності люків, про які чомусь вряди-годи згадував містер Уллман), нічого такого, що б налякало Денні. Фактично, лише ще одна річ на третьому поверсі збентежила Денні, але він не міг сказати чому. Саме перед тим, як завернути за ріг, щоби вертатися до ліфта, їм трапився на стіні вогнегасник, шафка з яким була прочинена і чекала, немов чийсь рот, повний золотих зубів.

То був старомодний вогнегасник з пласким рукавом, складеним уздовж самого себе у кілька десятків згортків, один його кінець було під’єднано до великого червоного вентиля, а інший закінчувався мідним наконечником. Згортки рукава тримала при місці червона сталева рейка на шарнірі. При пожежі сталеву рейку можна одним сильним поштовхом відкинути геть, і звільнений рукав ваш. Такі речі Денні умів збагнути; він легко здогадувався, як що працює. Уже у два з половиню роки він відкривав захисну хвіртку, яку встановив його батько на верхівці сходів у їхньому будинку в Стовінгтоні. Денні укмітив, як працює замок. Батько казав, що це ХИЗТ. Деякі люди мають ХИЗТ, а деякі — ні.

Вогнегасник був трохи старшим за ті, які він бачив раніше — наприклад, у дитсадку, — але в цьому не було чогось незвичайного. Однак цей згорнувся там, як задрімана змія на тлі світло-блакитних шпалер, і це наповнило Денні невиразною тривогою. Він зрадів, що той зник із виду, коли вони завернули за ріг.

— Звичайно, всі вікна мусять бути прикриті віконницями, — сказав містер Уллман, коли вони знову ступили в ліфт. І знову кабіна під ними нудотливо осіла. — Але мене особливо турбує вікно в Президентському люксі. Оригінальний рахунок за це вікно становив чотириста двадцять доларів, а це було понад тридцять років тому. Сьогодні його заміна коштуватиме увосьмеро дорожче.

— Я його прикриватиму віконницями, — сказав Джек.

Вони спустилися на другий поверх, де знову дивились кімнати, а в тамтешньому коридорі було навіть ще більше закрутів і поворотів. Тепер світло у вікнах почало помітно згасати, це сонце вже заходило за гори. Містер Уллман тут показав їм лише пару номерів, та й поготів. Той номер двісті сімнадцять, щодо якого Денні застерігав Дік Хеллоран, він проминув, не стишуючи ходи. На мирну табличку з номером на його дверях Денні поглянув тривожно-заворожено.

Далі був спуск на перший поверх. Тут містер Уллман не показував їм жодної кімнати, аж поки вони майже не дійшли до вкритих килимом сходів, що вели назад у вестибюль.

— Ось ваше помешкання, — сказав він. — Я сподіваюся, ви погоджуєтеся, що воно відповідного рівня.

Вони увійшли. Денні напружено: хтозна що там може бути. Там не було нічого.

Венді Торренс відчула потужний приплив полегшення. Президентський люкс з його холодною елегантністю змусив її почуватися незграбною простачкою — то дуже добре: відвідати якийсь відроджений у його історичному вигляді будинок з табличкою в спальні, яка повідомляє, що тут спав Авраам Лінкольн або Франклін Делано Рузвельт[85], але абсолютно інша справа уявляти, що ти лежиш там зі своїм чоловіком під безбережними лляними покривалами й, можливо, займаєшся коханням там, де колись лежали найзначущі (або принаймні, найвладніші, уточнила вона) люди. А це помешкання було простішим, затишнішим, майже домашнім за духом. Венді подумала, що один сезон у цій квартирі вона зможе пережити без особливих проблем.

— Дуже приємне місце, — сказала вона Уллману, дочувши у власному голосі вдячність.

Уллман кивнув:

— Просте, але належного рівня. У сезон у цьому номері проживають кухар з дружиною або кухар зі своїм помічником.

— Тут жив містер Хеллоран? — встряг Денні.

Містер Уллман поблажливо нахилив до нього голову:

— Саме так. Він і містер Неверс. — Він знов обернувся до Джека з Венді. — Це вітальня.

Там стояло кілька крісел, зручних на вигляд, але недорогих; кавовий столик, що був колись дорогим, але зараз збоку на ньому малася довга щербина; Венді з приємним здивуванням побачила дві книжкові шафи, забиті антологіями «Рідерз Дайджест»[86] і виданими Книжковим клубом детективами сорокових років (по три романи в кожному томі); був там і якийсь безликий готельний телевізор, далебі значно менш елегантний з вигляду, ніж ті поліровані дерев’яні ящики, що були в номерах.

— Кухні тут, звичайно, нема, — сказав Уллман, — але тут є міні-ліфт. Це помешкання розташоване прямо над кухнею. — Він зсунув убік одну з квадратних панелей обшивки, і відкрилася широка квадратна таця. Він її штовхнув, і таця зникла, за нею виявився тяговий трос.

— Тут потайний хід! — збуджено сказав Денні матері; при вигляді цього захопливого лазу за стіною він умить забув усі свої страхи. — Точно як в «Еббот і Костелло зустрічають монстрів»[87]!

Містер Уллман нахмурився, але Венді поблажливо посміхнулася. Денні підбіг до міні-ліфта і зазирнув у його шахту.

— Прошу сюди.

Уллман відчинив двері в протилежному кінці вітальні. За ними була спальня, що виявилася просторою і сповненою повітря. Там стояли два односпальних ліжка. Поглянувши на свого чоловіка, Венді посміхнулася й знизала плечима.

— Без проблем, — сказав Джек. — Ми зсунемо їх разом.

Містер Уллман озирнувся через плече, явно спантеличений.

— Даруйте?

— Ліжка, — чемно промовив Джек. — Ми можемо зсунути їх разом.

— О, звісно, — сказав Уллман, на мить збентежившись. Потім його обличчя повернулося до нормального виразу, але з-за коміра сорочки почав повзти вгору червоний рум’янець. — Як вам буде зручно.

Він вивів їх назад до вітальні, де другі двері відчинялися до другої спальні, у якій було встановлене двоярусне ліжко. В одному кутку цокотів радіатор, а килим на підлозі демонстрував жахливий візерунок західних прерій: полин з шавлією і кактус… але Венді помітила, що Денні він уже страшенно сподобався. Стіни цієї, меншої, кімнати були обшиті справжніми сосновими панелями.

— Як гадаєш, доку, зможеш ти тут перетерпіти?

— Звісно, можу. Я буду спати на верхньому ліжку. Гаразд?

— Якщо тобі так хочеться.

— І килим мені подобається. Містере Уллман, чому у вас не всі килими такі, як цей?

Містер Уллман якусь мить мав вигляд людини, що занурила зуби в лимон. Відтак він усміхнувся й погладив Денні по голові.

— Отже, таке ваше помешкання, — сказав він, — там ще є ванна, вхід до якої веде з великої спальні. Помешкання не велике, але, звичайно, у вашому розпорядженні весь готель. Камін у вестибюлі в доброму робочому стані, принаймні так сказав мені Ватсон, і ви вільні їсти в обідній залі, якщо так душа забажає. — Промовив він це тоном людини, що робить неабияку ласку.

— Добре, — сказав Джек.

— Спускаємося вниз? — спитав містер Уллман.

— Чудово, — сказала Венді.

Вони спустилися ліфтом, і тепер уже у вестибюлі було цілком пусто, лише сам Ватсон в сирицевій куртці і з зубочисткою в зубах огинався біля вхідних дверей.

— Я мусив би вважати, що ви вже забагато миль звідси, — промовив містер Уллман, і то дещо крижаним голосом.

— Та просто стирчу тут, аби нагадати містерові Торренсові про котел, — сказав Ватсон, стаючи прямо. — Пильнуйте його невсипущим оком, приятелю, і все з ним буде гаразд. Збивайте тиск пару разів на день. Він там повзе.