Сяйво - Кінг Стівен - Страница 24

— Т-т-так… — промовив Денні, трохи ніби з сумнівом.

— Ну от, так само воно й у цьому готелі. Я не знаю чому, але схоже на те, що все, що траплялося тут поганого, тобто всякі його маленькі шматочки, залишається валятися скрізь, як ото обрізки нігтів або шмарклі, що їх якийсь гидомир взяв був і витер об денце стільця. Мені не знати, чому таке саме тут, погані діла трапляються майже в кожному готелі по всьому світі, я так гадаю, а я робив у багатьох з них і не мав жодного клопоту. Тільки тут. Але, Денні, я не думаю, щоби ті штуки здатні вчинити якесь зло. — Кожне слово в останньому реченні він виділив, злегка струшуючи хлопчика за плечі. — Отже, якщо ти щось побачиш, десь у коридорі, в якомусь із номерів або надворі, хоч би й біля отих живоплотів… просто відвернися в інший бік, а коли знову подивишся туди, його там уже не буде. Кумекаєш, що я тобі кажу?

— Так, — відповів Денні. Він почувався набагато краще, втішеним. Підвівшись на колінках, він поцілував Хеллорана в щоку і міцно його обняв. Хеллоран обняв його навзаєм.

Уже відпустивши хлопчика, він запитав:

— Твої рідні, вони ж не сяють, авжеж?

— Ні, думаю, що ні.

— Я їх спробував, як і тебе, — сказав Хеллоран. — Твоя матуся здригнулася, хіба ледь на крихту. Знаєш, я гадаю, всі матері троха сяють, принаймні, допоки їхні діти не виростають достатньо, аби самим собі давати раду. А тато твій…

Хеллоран на мить затнувся. Він торкався батька цього хлопчика і просто не зміг зрозуміти. То не було схожим на спіткання з тим, хто має сяйво, або з тим, хто безсумнівно його не має. Промацування батька Денні виявилося… химерним, ніби Джек Торренс щось — щось таке — приховував. Або щось тримав у собі так глибоко під сподом, що того неможливо було дістатися.

— Я гадаю, він зовсім не сяє, — закінчив фразу Хеллоран. — Тож не переживай за них. Просто стережися сам. Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобі якесь зло. Отже зберігай спокій, окей?

— Окей.

— Денні! Агов, доку!

Денні озирнувся:

— Це мама. Вона мене кличе. Я мушу йти.

— Розумію, мусиш, — сказав Хеллоран. — Бажаю тобі добре провести час тут, Денні. Найкраще, яко лишень зумієш, принаймні.

— Я старатимусь. Дякую, містере Хеллоран. Зараз мені набагато краще.

Усмішлива думка торкнулася його ума.

(Друзі звуть мене Діком.)

(Так, Діку, гаразд.)

Погляди їхні зустрілися, і Дік Хеллоран підморгнув.

Денні переліз через сидіння і прочинив пасажирські двері. Він уже вилазив з машини, коли його знову погукав Хеллоран: «Денні?»

— Що?

— Якщо таки трапиться неприємність… погукай. Гукни голосно, сильно, як ото ти був зробив кілька хвилин тому. Я тебе мушу почути навіть там, на півдні, у Флориді. А як почую, притьма примчуся.

— Гаразд, — відповів Денні і посміхнувся.

— Бережи себе, хлопче.

— Буду.

Денні затріснув двері й побіг через стоянку до ґанку, де, ухопивши себе за лікті проти студеного вітру, стояла Венді. Хеллоран спостерігав, велика усмішка потроху спливала.

Я не думаю, щоби тут було бодай щось здатне вчинити тобі якесь зло.

Я не думаю.

А що, як він помиляється? Він зрозумів, що цей сезон його останній в «Оверлуку», щойно побачив оте у ванні номера двісті сімнадцять. Оте було гіршим за будь-яку картинку в будь-якій книжці, а хлопчик, який біг до своєї матері, здавався звідси таким маленьким…

Я не думаю…

Його очі майнули вниз, до тварин топіарію.

Він різко завів машину, витиснув зчеплення й поїхав геть, намагаючись не озиратись. Проте, звісно ж, він озирнувся і, звісно ж, ґанок уже був порожнім. Вони зайшли досередини. Це було так, немов «Оверлук» проковтнув їх.

Розділ дванадцятий Гранд-тур

— Про що ви розмовляли, любий?

— Та так, ні про що.

— Як для «ні про що», то доволі довгенька розмова.

Він знизав плечима, і Венді відзначила в цьому жесті Денні відрух його батька; навіть сам Джек навряд чи зробив би це краще. Чогось більшого з Денні вона не видобула. Вона відчула сильне роздратування в суміші з іще сильнішою любов’ю: ця любов була безпорадною, а роздратування породжене відчуттям, ніби її навмисне з чогось усунули. З обома ними поряд вона подеколи почувалася сторонньою споглядальницею, дрібною статисткою, що випадково приблукала назад на сцену, де якраз розгорається головна дія. Ну, цієї зими їм, двом її дражливим чоловікам, усунути її не вдасться; занадто багато мусить бути точок дотику. Раптом вона усвідомила, що відчуває ревнощі до близькості між її чоловіком і сином, і засоромилася. Надто близьким це було до того, що мусила відчувати її власна матір… надто близько до того, щоби їй стало моторошно.

У вестибюлі тепер уже було порожньо, якщо не рахувати Уллмана зі старшим клерком-реєстратором (вони за касою знімали готівку), переодягнених у теплі штани й светри пари покоївок, які, обставившись своїми сумками, стояли біля передніх дверей, поглядаючи надвір, та Ватсона, техніка-доглядача. Він помітив, що Венді на нього дивиться, і підморгнув їй… з явною хтивістю. Вона поспішливо відвела очі вбік. Джек відстав ще біля ресторану і, зупинившись біля вікна, роздивлявся на краєвид. З виглядом відсутнім, замріяним.

Касу вочевидь уже було знято, бо Уллман з рішучим брязком її захлопнув і замкнув. Підписавши стрічку, він поклав її до маленького футляра на блискавці. Венді подумки зааплодувала старшому клерку, вигляд якого говорив про величезне полегшення. Вигляд Уллмана промовляв, що ця людина здатна видобути будь-яку недостачу навіть зі схованки під шкірою старшого клерка… не проливши й краплини крові. Венді не вельми дивувалася Уллману чи його уїдливості з показовою діловитістю. Цим він не відрізнявся від усіх тих босів, чоловічої чи жіночої статі, які в неї будь-коли були. Він напевне цукрово-солоденький з гостями, а за лаштунками, з підлеглими — дрібний тиран. Але ось уже настав кінець урокам і радість старшого клерка просто була написана в нього на обличчі. Одначе канікули настали для всіх, окрім неї, Джека і Денні.

— Містере Торренс, — покликав Уллман безапеляційно. — Ходіть-но сюди, будьте ласкаві.

Джек підійшов, кивнувши Венді і Денні, щоби вони теж підходили.

Той клерк, що був зник усередині, тепер вийшов, одягнений у пальто.

— Приємної вам зими, містере Уллман.

— Сумніваюсь, — сухо відповів Уллман. — Дванадцятого травня, Бреддоку. Ні днем раніше. Ні днем пізніше.

— Так, сер.

Бреддок обійшов стійку зі сповненим гідності, поважним лицем, як годилося при його посаді, але коли він цілком опинився спиною до Уллмана, то заусміхався, мов той школярик. Він коротко щось сказав дівчатам, які все ще чекали біля дверей, коли їх повезуть, і вони також коротко вибухнули здавленим сміхом йому вслід.

Тепер Венді звернула увагу на тишу цього місця. Вона накрила готель, немов важка ковдра, заглушивши все, окрім ледь чутної пульсації післяполудневого вітру надворі. Звідти, де вона стояла, їй було видно внутрішній офіс, тепер охайний аж до стерильності, з його двома порожніми столами і двома комплектами сірих картотечних шаф. Поза ним вона бачила бездоганно чисту кухню Хеллорана, великі двостулкові двері з віконцями-ілюмінаторами стояли розчинені, підперті гумовими клинами.

— Я вирішив витратити ще кілька хвилин і провести вас по нашому Готелю, — сказав Уллман, і Венді усвідомила, що в інтонаціях Уллмана завжди вчувається оте велике «Г». Він тебе просто змушує його чути. — Я певен, що ваш чоловік згодом достатньо добре ознайомиться з усіма кутками й закапелками «Оверлука», місіс Торренс, але ви з вашим сином безсумнівно триматиметеся здебільшого вестибюльного рівня і першого поверху, де розташовані ваші помешкання.

— Безсумнівно, — скромно промурмотіла Венді, і Джек нишком поглянув на неї.

— Це вельми гарний готель, — експансивно проголосив Уллман. — Я насправді отримую велике задоволення, показуючи його.