Сяйво - Кінг Стівен - Страница 17

— Он уже вершина, — показав Джек за триста ярдів попереду. — Там на узбіччі є мальовничий майданчик, звідки ти можеш побачити «Оверлук». Я хочу з’їхати з дороги, дати «жуку» можливість перепочити. — Він вивернув шию, озирнувшись через плече на Денні, котрий сидів на купі ковдр. — Як гадаєш, доку? Можливо, нам пощастить побачити якесь оленятко. Або карибу[63].

— Звісно, тату.

«Фольксваген» уперто дерся все вище й вище. Стрілка спідометра упала ледь не до позначки п’яти миль на годину і вже починала смикатися, коли Джек з’їхав з дороги

(«Що написано на тому знаку, мамуню?» — «МАЛЬОВНИЧИЙ МАЙДАНЧИК», — слухняно прочитала вона)

і, потягнувши важіль паркувального гальма, залишив «фольксваген» працювати на нейтралці.

— Ходімо, — сказав він, вилізаючи з машини.

Вони разом підійшли до парапету.

— Оно він, — показав Джек трохи ліворуч вгору.

Для Венді це стало відкриттям правдивості заяложеної фрази: у неї перехопило дух. Якусь мить вона зовсім не могла дихати; побачений краєвид вибив з неї повітря. Вони стояли біля вершини одного з піків. Проти них — хтозна на якій відстані? — у небо здіймалася ще вища гора, зараз, осяяний сонцем, що вже схилялося до заходу, виднівся лише силует її зазубреної верхівки. Під ними стелилося все ложе долини, кручі, якими вони видиралися вгору у своєму натрудженому «жуку», уривалися з такою головокрутною раптовістю, що вона зрозуміла — якщо дивитиметься туди надто довго, її занудить, а там і до блювоти дійде. Серед цього чистого повітря уява немов воскресла для життя поза віжками раціонального мислення і дивитися туди означало розпачливо бачити саму себе: як вона котиться донизу, все нижче і нижче, як повільними перекидами міняються місцями небо і схили, як лінивою повітряною кулею спливає з її рота крик, як вихоряться її волосся і сукня…

Мало не через силу вона відірвала погляд від урвища і подивилася туди, де показував пальцем Джек. Вона побачила шосе, що тулилося біля боку цього церковного шпиля, повертаючи назад само до себе, але віддано тримаючись північно-західного напрямку, воно все ж таки повзло вгору, хоча й під менш стрімким кутом. Трохи далі й вище вона побачила, як, неначе просто вставлені в саму кручу, непорушно чіпкі сосни розступаються перед широким квадратом зеленої галявини, а посеред неї, зверхньо озираючи все навкруги, стоїть готель. Той самий «Оверлук». Уздрівши його, вона знову віднайшла свої дихання і голос.

— О, Джеку, він прекрасний!

— Авжеж, так, — відповів Джек. — Уллман каже, що, на його думку, це найкрасивіша відокремлена місцина в Америці. Сам він мені неприємний, але гадаю, що наразі він може бути і… Денні! Денні, з тобою все гаразд?

Вона обернулася до сина, і раптовий страх за нього затулив геть усе решту, хай там яким воно було дивовижним. Вона кинулася до нього. Ухопившись за парапет, він дивися вгору на готель, обличчя в нього було хворобливого сірого кольору. В очах застиг відсутній погляд людини, яка вже за мить зомліє.

Вона уклякла поряд з ним, заспокійливо поклавши руки йому на плечі:

— Денні, що тра…

Джек теж опинився поруч:

— Ти в порядку, доку? — Він легенько струснув сина, і очі в того прояснилися.

— Я в порядку, тату. Зі мною все гаразд.

— Що це було, Денні? — запитала мати. — Тобі запаморочилося, любий?

— Ні, просто я… задумався. Вибачте. Я не хотів вас налякати. — Він подивився на укляклих перед ним на колінах батьків і спромігся на трохи ніякову посмішку. — Може, це через сонце. Мені сонце потрапило в очі.

— Привеземо тебе в готель і дамо попити води, — сказав тато.

— Гаразд.

А в «жуку», який цим, більш положистим підйомом, рухався вгору впевненіше, він так само дивився між ними вперед на те, як розгортається дорога, вряди-годи дозволяючи собі погляди на готель «Оверлук», у чиїй масивній гряді вікон західного спрямування відбивалося сонце. Це було те саме місце, яке він бачив серед хуртовини, темне, гримотливе місце, де якась моторошно знайома постать шукала його в довгих, вистелених джунглевим килимом коридорах. Місце, проти якого застерігав його Тоні. Воно було тут. Воно було тут. Чим би те АРАК не було, воно було тут.

Розділ дев’ятий Виписка

Уллман чекав на них відразу за старомодними широкими передніми дверима. Він поручкався з Джеком і прохолодно кивнув Венді, либонь відзначивши, як обернулися голови, коли вона увійшла до вестибюля, із золотим волоссям, розсипаним по плечах її простої «моряцької» сукенки. Її поділ зупинявся на скромних двох сантиметрах вище колін, але вам не конче треба було бачити більше, аби зрозуміти, що ноги там гарні.

Схоже, по-справжньому тепло Уллман привітав тільки Денні, але Венді стикалася з таким і раніше. Схоже, Денні був того типу дитиною, що подобається людям, які зазвичай поділяють почуття щодо дітей Дабл’ю Сі Філдса[64]. Він злегка нахилився в попереку і подав Денні руку. Денні офіційно, без посмішки, її потиснув.

— Мій син, Денні, — відрекомендував Джек, — і моя дружина Вінніфред.

— Радий з вами обома познайомитися, — промовив Уллман. — Скільки тобі років, Денні?

— П’ять, сер.

— Навіть «сер», — усміхнувся Уллман, озираючись на Джека. — Він добре вихований.

— Звичайно, — відповів Джек.

— І місіс Торренс, — він повторив той самий неглибокий уклін, і на якусь запаморочливу мить Венді здалося, що Уллман поцілує їй руку. Вона вже було подала її слушним манером, і він її прийняв, але лиш на мить, стиснувши обома своїми. Долоньки в нього були крихітними, сухими й гладенькими, і вона здогадалася, що він їх пудрить тальком.

У вестибюлі панувала метушлива діяльність. Майже всі старомодні крісла з високими спинками були зайняті. Туди-сюди снували хлопці-носії з валізами, а перед реєстраційною стійкою, над якою підносився величезний мідний касовий апарат, вишикувалася черга. Наліпки «БанкАмерикард» та «Мастер Чардж» на касі видавалися дратівливо анахронічними[65].

Праворуч, ближче до високих двостулкових дверей, що стояли зачинені й відгороджені линвою, містився старомодний камін, у якому зараз яскраво палали березові поліна. На підсунутому ледь не до самого вогнища дивані сиділо троє монахинь. Обставлені по боках своїми посадженими одна на одну сумками, вони усміхливо перемовлялися між собою, чекаючи поки трохи поменшає черга на виписку. Венді задивилася на них, коли вони дружно вибухнули дзвінким дівочим сміхом. Вона відчула, що усмішка торкнулася й краєчків її губ; жодній з черниць не було менше шістдесяти років.

Безперестанним фоном звучало гудіння розмов, приглушене дзелень! посрібленого дзвіночка при касовому апараті, коли ним калатне хтось із двох чергових клерків і трохи нетерпляче вигукне: «Просувайтеся вперед, будь-ласка!» Це навівало їй ясні, теплі спогади про їхній з Джеком медовий місяць у Нью-Йорку, в «Бікмен Тауер»[66]. Вона вперше дозволила собі повірити, що, можливо, це буде саме тим, чого вони всі втрьох потребували: цілий сезон разом вдалині від світу, щось на кшталт сімейного медового місяця. Вона ласкаво посміхнулася Денні, котрий відверто ґавився на все навкруги. До ґанку під’їхав черговий лімузин — сірий, як банкірська жилетка.

— Останній день сезону, — пояснював Уллман. — День закриття. Завжди гарячка. Я чекав на вас, містере Торренс, ближче до третьої.

— Я хотів забезпечити «фолькс» додатковим часом для нервового зриву, якби йому заманулося психувати, — відповів Джек. — Він утримався.

— Як вдало, — сказав Уллман. — Трохи пізніше я хотів би вас усіх трьох провести по території, а Дік Хеллоран, звісно, бажає показати місіс Торренс готельну кухню. Але боюся…

Підійшов, ледь не кланяючись, один з клерків.

— Вибачте, містере Уллман…

— Ну? Що таке?

— Там місіс Брант, — бентежачись, промовив клерк. — Вона відмовляється сплатити свій рахунок якось інакше, а тільки карткою «Америкен Експрес». Я їй пояснював, що «Америкен Експрес» ми припинили приймати ще наприкінці сезону минулого року, але вона не…