Сяйво - Кінг Стівен - Страница 110

За дверми не вщухали, продовжуючись і продовжуючись, тваринні звуки руйнування під акомпанемент горлових криків, що вони «отримають свої ліки» і «заплатять за те, що йому наробили». Він ще «покаже їм, хто тут бос». Бо вони «нікчемні щенята», обоє.

Почулось гупання, коли перекинувся її програвач, лункий тріскіт, коли розбився кінескоп дешевого телевізора, а потім передзвін віконних шибок, після чого під двері ванної потягнуло холодом. Глухе шмяк, це матрац зірвано з двоспального ліжка, де вони були лежали разом, стегно до стегна. Гахкання, коли Джек навмання гатив своїм молотком по стінах.

А втім, нічого не було від справжнього Джека в цьому виючому, безладному, роздратованому голосі. Він то скиглив сповненими жалю до себе нотками, то здіймався до буйних криків; це лячно нагадувало їй ті крики, що інколи здіймались у геріатричному відділенні шпиталю, де вона зазвичай працювала влітку, коли ще навчалася в середній школі. Старече слабоумство. Джека тут більше не було. Вона чула безумний, буйний голос самого «Оверлука».

Молоток вгатився в тоненькі двері ванної кімнати, вибивши з них величезну тріску. Половина скаженого, заклопотаного обличчя глипнула крізь діру на Венді. Губи, щоки і горло були замащені кров’ю, єдине око, яке вона бачила, було крихітним, свинячим якимсь, і блискучим.

— Нікуди тікати, еге ж, ти, пиздо, — захекало воно до неї крізь свою усмішку. Молоток ударив знову, пустивши скалки летіти у ванну і вдарятись об дзеркало на аптечці…

(!!Є ж аптечка!!)

Розпачливе скімлення почало вириватися з неї, коли вона розвернулась, забувши тимчасово про свій біль, і різко відчинила дверцята аптечки. Вона почала ритися серед її вмісту. Позаду неї той голос хрипко валував:

— Ось уже тут! Ось я вже прийшов, ти, свиняко!

Воно трощило двері з навіженістю якоїсь машини.

Пляшечки та слоїки падали під її скажено нашукуючими пальцями — сироп проти кашлю, вазелін, шампунь «Клерол» на трав’яній есенції, перекис водню, бензокаїн — вони валились до раковини й розбивалися.

Її пальці зімкнулись на пачечці бритвених лез якраз тоді, коли вона знову почула ту руку, вона вовтузилася з засувкою і пружинним замком.

Венді витрясла одне лезо, незграбно з ним вовтузячись, дихання вривалося в неї короткими хрипками хапками. Вона встигла порізати собі пучку великого пальця. Крутнувшись вихором, вона черконула по тій руці, що вже відімкнула замок і тепер вовтузилася з засувкою.

Джек заверещав. Рука відсмикнулася назад. Хекаючи, затиснувши лезо між вказівним і великим пальцями, Венді чекала від Джека нової спроби. Він спробував, а вона різонула. Він знову заверещав, намагаючись вхопити її за руку, і вона різонула його знову. Бритвене лезо сковзнуло в її пальцях, знову порізавши її, і впало на підлогу біля унітаза.

Венді вихопила з пачечки наступне лезо й чекала.

Порухи в тій кімнаті…

(«??йде геть??»)

І якийсь звук долинає крізь вікно спальні. Чийсь мотор. Якесь високе, комарине дзижчання.

Рев люті від Джека, а тоді — так, так, вона була певна цього — він вирушив з помешкання доглядача, ломлячись крізь руїну в коридор.

(«??хтось під’їжджає рейнджер Дік Хеллоран??»)

— О, Боже, — мурмотіла вона судорожно крізь рот, що, здавалося, був заповнений уламками паличок і старою тирсою. — Ох, Боже, ох, будь-ласочка.

Вона мусила зараз же звідси йти, мусила шукати свого сина, щоби вони могли зустріти решту цього кошмару пліч-о-пліч. Вона потягнулась рукою і вхопилась за засувку. Рука тягнулася ніби багато миль. Нарешті вона вловила ту засувку і вивільнила її. Штовхнула двері, похитуючись вийшла, і раптом її накрило жахливою впевненістю, що Джек тільки прикинувся, ніби пішов, що він заліг десь і чигає її.

Венді роззирнулась довкола. Ця кімната була порожня, вітальня також. Перекинуті, розтрощені речі повсюди.

У шафі? Пусто.

І тоді м’які тіні сірих відтінків почали напливати на неї, і вона впала на матрац, який Джек зірвав з ліжка, впала напівпритомною.

Розділ п’ятдесят третій Хеллоран повергнутий

Хеллоран дістався до перекинутого снігохода якраз тоді, коли за півмилі від нього Венді підтягувалась за ріг у той короткий коридорчик, що вів до помешкання доглядача.

Та не снігохід йому був потрібен, а каністра з бензином, прив’язана в нього ззаду парою еластичних стропів. Його руки, все ще в синіх рукавицях Говарда Коттрелла, вхопилися за верхній строп і зісмикнули його геть, і в ту ж мить за його спиною заревів живоплотовий лев — це ревіння, було схоже, лунає здебільшого в його голові, аніж ззовні неї. Жорсткий, немов ожиновий, ляск по нозі змусив Дікове коліно заспівати болем, оскільки ногу рвонуло туди, куди ніколи не передбачувалося згинатись суглобу. Стогін вирвався крізь зціплені зуби Хеллорана. Тепер уже будь-якої миті може дійти до вбивства, звір утомився гратися з ним.

Він намацав другий строп. Липка кров напливала йому в очі.

(«Рик! Ляск!»)

Цей удар прогрібся йому по сідницях, ледь не покотивши його сторч головою, знов далеко відкинувши від снігохода. Дік продовжував свою справу — без перебільшення, відчайдушно — заради життя.

Нарешті він звільнив другий строп. Він уже притискав до себе каністру, коли лев ударив знову, перекинувши його на спину. Дік знову його побачив: тільки тінь серед темряви і падаючого снігу, таку ж кошмарну, як рухлива ґоргулья.

Поки рухома тінь, відкидаючи клубки снігу, вкотре підкрадалась до нього, Хеллоран відкручував кришку на каністрі. Коли звір наблизився, кришка якраз звільнилася і з каністри повіяло ядучим духом бензину.

Хеллоран випростався перед левом на колінах — той стелився неймовірно стрімко — і плеснув на нього бензином.

Звір зашипів, відпльовуючись, і відскочив назад.

— Бензин! — крикнув Хеллоран голосом тремтячим, ламким. — Я спалю тебе, бейбі! Кумекай!

Лев знову пішов на нього, все ще сердито чмихаючи. Хеллоран ще плеснув, але цього разу звір не злякався. Він кинувся вперед. Хеллоран радше відчув, аніж побачив його голову збоку перед своїм обличчям і рвонувся назад, почасти ухилившись від нього. Втім, лев’яча лапа все одно поцілила йому у верхню частину грудної клітини поковзним ударом, і там вогнем спалахнув біль. Бензин вихлюпнувся з каністри, яку Дік ще тоді був не випустив, добряче намочивши йому праву руку від долоні і вище, холодний, як смерть.

Тепер Хеллоран лежав на спині розкинувши руки і ноги в позі «снігового янгола» кроків за десять правіше від снігохода. Шиплячий лев невиразним одоробалом був присутній ліворуч, і він знов наближався. Дікові подумалось, ніби він бачить, як смикається його хвіст.

Він зірвав з правої руки Коттреліву рукавицю, покуштувавши промоклої бензином вовни. Задравши поділ парки, він встромив долоню в кишеню штанів. Там, углибині, разом з ключами і дріб’язком, ховалася дуже потерта запальничка «Зіппо». Він купив її ще в Німеччині тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого року. Одного разу на ній зламалась завіса, і він відіслав її на фабрику «Зіппо», і вони відремонтували запальничку задарма, як воно й обіцялось у їхній рекламі.

Якийсь моторошний потік думок проринув йому крізь мозок протягом частки секунди.

(«Дорогий Зіппо мою запальничку проковтнув крокодил вона випала з аероплана загубилася в тихоокеанській западині врятувала мене від фріцівської кулі під час Арденнської битви дорогий Зіппо якщо ця курва не знайдеться отой лев голову мені відірве»)

Запальничка вловилася. Він відкинув кришку. Лев кинувся на нього з гарчанням, мов роздирається ганчірка, палець Діка крутнув коліщатко, іскра, полум’я.

(«моя рука»)

його просочена бензином рука раптом зайнялася, полум’я побігло вгору по рукаву парки, нема болю, поки ще нема болю, лев сахнувся від смолоскипа, що зненацька спалахнув перед ним, химерна мерехтлива живоплотова скульптура з пащею й очима сахнулася геть, та занадто пізно.