Без права на реабилитацию. Часть 2 - Коллектив авторов - Страница 49

Верховної Ради України.

Далі Ви кажете, що до українських комуністів приєдналися російські

політичні діячі, і що працівникам МЗС України довелось нагадати 16

липня ц.р. своїм колегам про неприпустимість втручання у внутрішні

справи України. Виявляється, що й МЗС України стоїть на позиціях,

за якими діяльність ОУН-УПА – це внутрішня справа України. Чи

справді воно так? Чи МЗС України не помиляється в цьому? Чи ж

МЗС України не відомо, що від рук ОУН-УПА-СБ мученицькою смертю

загинуло щонайменше 120.000 польського населення і тому діяльність

ОУН-УПА (і СБ) не може бути байдужою для Польської держави?

Саме тому міністр закордонних справ Польщі 24-го вересня ц.р.

заявив, що «УПА для всіх поляків була злочинною організацією» і що

реабілітація учасників ОУН-УПА була б прийнята в Польщі як «глибоко

несправедлива». Саме злочинна діяльність ОУН-УПА-СБ по відношенню

до польського цивільного населення і брак засудження цього формування

державною владою України й досі стоїть на перешкоді дружньому

співжиттю польського й українського суспільств. Від рук названого

формування мученицькою смертю гинули мирні росіяни, чехи, про

українське цивільне населення в цьому місці не згадуючи. Чи ж може

МЗС Російської Федерації бути байдужим на намагання визнати «бійців

УПА» воюючою стороною, коли структури ОУН Бандери виловлювали

колишніх радянських солдатів (котрі переховувалися у волинських

селян) і розстрілювали їх або душили путами, а трупи вкидали в

колодязі? Ні, справа ОУН-УПА, це не «внутрішня справа України»,

це біль України й суміжних країн, але передовсім України, якого можна

позбутися тільки шляхом розкриття історичної правди про це форму-

вання. Це ж бо проблема, яка стоїть на перешкоді скласти дружні

відносини між українським і польським народами (не між державними

структурами, бо це інша річ, а між народами). Тарас Бульба-Боровець

162

писав у «Відкритому листі до проводу ОУН Бандери» (Оборона України»,

10 серпня 1943 р.) таке: Чи правдивий революціонер-державник може

підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від

вирізування національних меншин та безглуздого палення їх осель?

Йшлося про партію ОУН Бандери. То що ж – держави, яких громадянами

були вирізуванні боївками ОУН Бандери «національні меншості», не

можуть противитись визнанню ОУН-УПА? Пригадаю, що національні

меншості захищаються міжнародним правом. При цьому зразу ж, з

позиції українця, скажу: чи світлу мету – побудову української держави,

можна здійснювати методами народовбивства – «вирізуванням націо-

нальних меншин» і, додам, терором у відношенні до українців?

Ви учасників УПА називаєте бійцями УПА, маючи на думці УПА

як армію. А чи справді УПА була армією? Хто, крім держави, може

творити армію? То, може, Ви вважаєте, що ОУН Бандери 30 червня

1941 року справді прокламувала українську державу? Якщо так, то

розмова з Вами взагалі недоречна. УПА не була ні армією, ні

повстанським рухом, ні партизанкою. Про «армію» я вже сказав, що її

творити може тільки держава, а не якась партія, натомість щодо

«повстанського руху», то в його склад входять виключно добровольці,

тоді коли в УПА вже в травні 1943 року понад 50% були терором,

отже злочинним шляхом, «мобілізовані» українські селяни. Те саме

відноситься до «партизанки» – її учасниками можуть бути послані в

партизанку державою солдати, або ж добровольці, а щодо УПА, слід

повторити, то в її складі були терором «мобілізовані», отже не послані

державою і не добровольці.

Якщо учасники УПА не були ані бійцями (солдатами), ані

партизанами, ані учасниками повстанського руху, то не можна про них

говорити, як про «ветеранів». Не випадково ж Міжнародна Асоціація

Ветеранів ІІ-ї світової війни не прийняла до свого гурту УПА, хоч

ОУН Бандери багаторазово й наполегливо домагалася цього.

У цьому контексті слід поставити запитання: то чим же була УПА?

За визначенням того ж Тараса Бульби-Боровця, збройні відділи ОУН

Бандери мали характер партійних боївок (див. ДАРО, ф. Р-30, оп. 2,

спр. 113, ар. 103-105). Хто ж входив у склад тих «партійних боївок»?

Архівні документи дозволяють на сформулювання досить чіткої відповіді

на це запитання: хребет УПА, тобто її середній і вищий командний

склад, становили члени ОУН Бандери, як правило галичани – колишні

поліцаї в німецькій службі, котрі на наказ ОУН Бандери в березні

1943 року пішли зі зброєю в руках «до лісу» (це в основному середнього

163

рівня командування) і колишні солдати, підофіцери й офіцери батальйонів

Нахтігаль і Роланд, з яких під кінець 1941 року створено 201 батальйон

Schutzmannschaften, розформований під кінець 1942 року, а весною

1943 року вони, на наказ ОУН Бандери, пішли на Волинь формувати

бандерівські збройні відділи, які початково називалися «Українська

Визвольна Армія» (УВА) – див. Літопис УПА, т. 1, с. 46. Названі тут

члени ОУН Бандери створили також хребет підпільної мережі цього

формування й залучили до неї морально сумнівний волинський елемент,

в тому й 16-літніх хлопчаків. До весни 1943 року гітлерівський терор

настільки посилився, що тисячі селян Волині були вимушені перехову-

ватися від переслідування по волинсько-поліських лісах, частина з

них пішла в радянську партизанку, а частину «організувала» ОУН

Бандери, оперуючи гаслами боротьби проти німецьких окупантів.

Але таких було замало, то ж від самого початку існування збройних

відділів ОУН Бандери, тобто від весни 1943 року починаючи, ця ОУН,

застосовуючи терор, узурпуючи право до державної влади, почала

«мобілізувати» волинських селян у ряди організованих боївок. З

архівних документів видно, що у травні 1943 року не менш 50%

учасників бандерівських боївок були «змобілізовані», тобто силою,

терором залучені до них. Наведу за українцем, який досі живе у США,

на Флориді, опис «мобілізації» до УПА в Галичині після визволення

її з-під гітлерівської окупації. Цей українець у листі до варшавського

українського (націоналістичної орієнтації) Нашого слова написав

таке: вночі прийшли до села «есбісти», тобто боївкарі бандерівської

«Служби безпеки», й забрали всіх, понад сотню, здатних до «війська»

чоловіків і хлопців і вивели їх у ліс, там поставили в шеренгу й

сказали: ви змобілізовані в ряди УПА, а хто не хоче бути в УПА, хай

вийде з шеренги. Вийшло кільканадцять молодих галичан і їх тут же,

на місці, розстріляли, про що вістка рознеслася по всій околиці. В

архівах ДАРО, ДАГОУ та ДАВОВУ я знайшов кількадесят індивідуальних

і бланкових «мобілізаційних листків» з періоду гітлерівської окупації

західних областей України і після їх визволення, якими волинські й

галицькі селяни «покликалися до УПА під загрозою відповідальності

перед революційним судом», з репресіями по відношенню до родин

включно.

А Ви, шановний Професоре, пишете, що українці «вступали до

УПА». З кожним місяцем «мобілізувати» до УПА посилювалося,

1944 року понад 60% учасників УПА були «змобілізовані», отже терором

до неї залучені, були «мобілізовані» не тільки рядові учасники УПА,

164

але й майбутні її командири. Приблизно 30% учасників УПА, це були

ті, котрих, використовуючи стан гітлерівського терору, фальшивою

пропагандою ОУН Бандери залучила до УПА. Вони й «змобілізовані»,

боячись помсти на родинах, боялися залишити ряди УПА, найчастіше

з неї втікали українці з Великої України, але їх, після переловлення,