Янголи і демони - Браун Дэн - Страница 3

— Двісті п’ятдесят тисяч кілограмів з повною заправкою, — гордо повідомив пілот, наче батько, що нахваляється своїм новонародженим сином. — Працює на рідкому водні. Корпус із титану з карбідокремнієвим волокном. Співвідношення тяги й ваги — 20:1. У більшості реактивних літаків це лише 7:1. Директорові, мабуть, нетерпиливиться з вами зустрітися. Зазвичай він не висилає по своїх гостей цього велетня.

— Ця штука літає7. — здивувався Ленґдон.

— Ще й як! — усміхнувся пілот. Він підвів Ленґдона ближче до літака. — Виглядає страшнувато, згоден, але краще вже тепер звикати до цих літаків. Років через п’ять тільки вони й залишаться — швидкісний цивільний авіатранспорт. Наша лабораторія придбала такий літак одна з перших.

Схоже, ваша лабораторія не бідує, подумав Ленґдон.

— Це прототип «Боїнґа Х-33», — вів далі пілот, — але є й десяток інших моделей — наприклад, «Національний Аерокосмічний літак»; росіяни мають «Скремджет», британці — «ГОТОЛ».

Майбутнє за ними, потрібно лише трохи часу, щоб вони стали доступними для загального користування. Зі звичайними реактивними літаками можете попрощатися.

Ленґдон боязко подивився вгору на літак майбутнього.

— Я б краще летів на звичайному.

ГІілот показав рукою на трап.

— Сюди, будь ласка, містере Ленґдон. Обережно, не спіткніться.

За кілька хвилин Ленґдон уже сидів у порожньому салоні. Пілот всадовив його в передньому ряду, сам застебнув йому пасок безпеки і зник у носовій частині літака.

Дивовижно, але салон був майже такий самий, як у звичайному пасажирському літаку, тільки без ілюмінаторів, через що Ленґдон почувався дуже незатишно. Усе життя він страждав від легкої форми клаустрофобії — наслідок одного випадку в дитинстві, — позбутися якої так і не зміг.

Відраза до замкненого простору аж ніяк не позначалась на здоров’ї Ленґдона, але часто виводила його з рівноваги. Виявлялась вона у дрібницях. Він не любив спортивних ігор у закритому приміщенні, як-от рекетбол чи сквош, й охоче виклав кругленьку суму за свій просторий вікторіанський будинок із височенними стелями, хоч університет міг забезпечити його значно дешевшим житлом. Ленґдонові часто спадало на думку, що потяг до мистецтва виник у нього в юності від любові до величезних музейних залів.

Десь під ногами запрацювали двигуни, і корпус літака затремтів. Ленґдон нервово ковтнув і застиг в очікуванні. Він відчув, як літак зрушив з місця. Над головою неголосно зазвучала музика у стилі кантрі.

Двічі пікнув телефон на стіні. Ленґдон узяв слухавку.

— Алло?

— Як чуєтеся, містере Ленґдон?

— Препаскудно.

— Розслабтеся. За годину будемо на місці.

— А де це «на місці»? — поцікавився Ленґдон, усвідомивши, що поняття не має, куди його везуть.

— У Женеві, — відповів пілот, і двигуни заревіли. — Наша лабораторія в Женеві.

— Женева, — повторив Ленґдон, трохи заспокоєний. — На півночі штату Нью-Йорк. У мене там живуть родичі, біля озера Сенека. Я й не знав, що в Женеві є фізична лабораторія.

Пілот розсміявся.

— Не та Женева, що в штаті Нью-Йорк, містере Ленґдон. Женева у Швейцарії.

Зміст останніх слів пілота дійшов до Ленґдона не відразу.

— У Швейцарії?! — серце шалено закалатало. — Ви, здається, сказали, що ми летітимемо лише годину?!

— Так і є, містере Ленґдон, — зі сміхом відповів пілот. — Цей літак летить зі швидкістю п’ятнадцять махів.

5

Убивця маневрував поміж натовпом на людній вулиці європейського міста. Це був дужий чолов’яга. Смаглявий і дивовижно спритний. М’язи в нього й досі були напружені після недавньої важливої зустрічі.

Усе пройшло добре, казав він собі. Хоч працедавець так і не відкрив йому свого обличчя, убивця вважав за честь бути в його товаристві. Невже від їхнього першого контакту проминуло лише п’ятнадцять днів? Убивця досі пам’ятав кожне слово з тієї телефонної розмови…

— Мене звуть Янус, — відрекомендувався незнайомець. — Ми з тобою майже побратими. У нас спільний ворог. Я чув, твої послуги можна купити.

— Залежить, кого ви представляєте, — відповів убивця.

Незнайомець сказав.

— Це ви так жартуєте?

— Бачу, ти про нас чув.

— Звичайно. Про це братство ходять легенди.

— То чому ж ти мені не віриш?

— Усім відомо, що браття давно відійшли в небуття.

— Це наша тактика. Найнебезпечніший ворог— той, кого не бояться.

Убивця не дуже вірив.

— Ви хочете сказати, братство існує донині?

— Саме так, тільки тепер воно в іще глибшому підпіллі. Ми можемо проникнути куди завгодно… навіть у священну фортецю нашого найзаклятішого ворога.

— Це' неможливо. Вони недосяжні.

— У нас довгі руки.

— Таких довгих рук не має ніхто.

— Дуже скоро ти пересвідчишся. Світ от-от побачить неспростовний доказ могутності братства. Очевидний акт зради.

— Що ви зробили?

Співрозмовник розповів.

Убивця був вражений.

— Не може бути!

Наступного дня новина з’явилася в газетах по всьому світі. Убивця повірив.

За п’ятнадцять днів його віра зміцніла так, що не залишилося й тіні сумніву. Братство живе, тріумфував він. Сьогодні вони вийдуть із підпілля й відкриють світові свою силу.

Із зловісним блиском у чорних очах убивця протискався крізь натовп по вулицях. Одне з найпотаємніших і найстрашніших товариств на землі звернулось до нього по послугу. Вони зробили правильний вибір, подумав він. Його вміння берегти таємниці поступалося хіба що вмінню вбивати.

Наразі він служив їм бездоганно. Убив, кого належало, й привіз Янусові потрібний предмет. Тепер Янус має застосувати весь свій вплив і доправити цей предмет у належне місце.

Доправити…

Цікаво, застановлявся убивця, як Янус упорається з таким неймовірним завданням? Очевидно, він має спільника всередині. Влада братства, схоже, й справді безмежна.

Янус, думав убивця. Зрозуміло, що це кодове ім’я. У кого він його запозичив — у дволикого римського бога… чи в супутника Сатурна? Хоча — яка різниця… Янус мав величезну владу. Він однозначно це довів.

Убивця йшов і уявляв, як із неба йому всміхаються предки. Адже сьогодні він продовжує їхню справу — бореться з тим самим ворогом, з яким вони воювали багато віків, починаючи з одинадцятого століття… коли орди хрестоносців уперше ринули на його землю; вони ґвалтували й убивали його співвітчизників, називаючи нечестивцями, оскверняли їхні храми й богів.

Щоб дати відсіч загарбникам, його предки створили невеличку, однак грізну армію, бійці якої незабаром стали відомі всюди як захисники. Ці вправні воїни мандрували країною, безжально вбиваючи усякого ворога, що-траплявся їм на шляху. Вони прославилися не лише жорстокими вбивствами, а ще й тим, що святкували свої перемоги, поринаючи в наркотичний дурман. Перевагу вони надавали одному потужному засобу, який називали гашишем.

Слава про них множилась, і незабаром цих нещадних убивць почали називати одрим-єдиним словом — гашишин — дослівно «шанувальник гашишу». Слово гашишин стало синонімом смерті майже в кожній мові на землі. Його вживають дотепер, воно є в сучасній англійські мові… але, як і саме мистецтво вбивати, набуло з часом нової форми.

Сьогодні воно звучить як асасин — найманий убивця.

6

Через шістдесят чотири хвилини Роберт Ленґдон, якого трохи нудило від польоту, зійшов з трапа на залиту сонцем злітну смугу, недовірливо роззираючись. Свіжий вітерець тріпотів у лацканах твідового піджака. Чудово було знову опинитися на відкритому просторі. Примружившись, він розглядав укриту буйною зеленню долину і засніжені гірські вершини, що обступали їх з усіх боків.

Я бачу сон, казав він собі. Щомиті я можу прокинутись.

— Ласкаво просимо до Швейцарії, — голосно сказав пілот, намагаючись перекричати ревіння двигунів Х-33, що поступово стихали.