Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 76

Коли Тібінґ побачив під літаком оповиті туманом пагорби Кента, його охопило радісне збудження. Як чудово повертатися додому! Англія була за якусь годину льоту від Парижа, а наче на іншому кінці світу. Цього ранку волога весняна зелень його батьківщини особливо тішила око. «Мій час у Франції закінчився. Я переможно повертаюсь до Англії. Наріжний камінь знайдено. Щоправда, ще невідомо, куди він урешті-решт приведе. Кудись у Великій Британії». Куди саме — Тібінґ не знав, але вже відчував смак перемоги.

Він встав з-за столу і пішов у дальній кінець салону. Відсунув убік панель стіни, і Софі з Ленґдоном побачили потаємний сейф. Тібінґ набрав комбінацію цифр, відчинив сейф і витяг два паспорти.

— Документи для мене й Ремі. — Тоді витяг грубу пачку п’ятдесятифунтових банкнот. — А це документи для вас.

Софі подивилась недовірливо.

— Хабар?

— Назвімо це творчою дипломатією. Елітні аеродроми йдуть на деякі поступки клієнтам. Британський митник зустріне нас біля мого ангара й попросить дозволу зайти до літака. Я ж йому скажу, що запросив у гості одну французьку знаменитість, яка воліє, щоб ніхто не знав про те, що вона в Англії, — знаєте, преса і таке інше — і запропоную в обмін на мовчання оці щедрі чайові.

— І митник їх візьме? — здивувався Ленґдон.

— Не від будь-кого, звичайно, але мене тут усі знають. Заради Бога, я ж не торгую зброєю. Я рицар. — Тібінґ усміхнувся. — Рицарський титул дає певні привілеї.

До салону з пістолетом у руці зайшов Ремі.

— Господарю, якими будуть мої обов’язки?

Тібінґ глянув на слугу.

— Залишишся на борту з нашим гостем і чекатимеш на нас. Не можемо ж ми волочити його за собою ще й по всьому Лондону.

Софі занепокоїлась.

— Лі, французька поліція справді може знайти ваш літак раніше, ніж ми повернемося.

Тібінґ розсміявся.

— Уявляю, як вони здивуються, коли піднімуться на борт і побачать Ремі.

Його безтурботність здивувала Софі.

— Лі, ви перевезли зв’язаного заручника через державний кордон. Це не жарти.

— Мої адвокати теж не жартуватимуть. — Він сердито подивився на монаха, що лежав у хвості літака. — Це чудовисько ввірвалось до мого будинку і мало мене не вбило. Це — факт, і Ремі підтвердить.

— Але ви його зв’язали і перевезли до Лондона! — зауважив Ленґдон.

Тібінґ підняв праву руку й удав, що звертається до судді.

— Даруйте, ваша честь, дивакуватому старому рицареві його нерозумне упередження на користь британської судової системи. Розумію, мені слід було звернутися до французької поліції, але я сноб і не вірю, що ці легковажні французи здатні належно вершити правосуддя. Цей чоловік мало мене не вбив. Визнаю, що вчинив нерозважливо, змусивши слугу допомогти мені перевезти його до Англії, але я пережив сильний стрес. Уклінно прошу мені пробачити.

Ленґдон був вражений.

— У вашому виконанні, Лі, це цілком може пройти.

— Сер Лі! — гукнув пілот. — Щойно прийшло повідомлення з диспетчерської вежі. У них там якісь технічні проблеми біля вашого ангара, і вони просять підвести літак просто до терміналу.

Тібінґ літав до Біггін-хілл понад десять років, а такого ще не бувало.

— Вони уточнили, що це за проблеми?

— Диспетчер чітко не сказав. Щось там ішлося про витік пального на насосній станції. Мене попросили зупинити літак перед терміналом і нікого не випускати, доки вони не дозволять. З міркувань безпеки. Ми маємо залишатися на борту, доки не одержимо «добро» від керівництва аеропорту.

Тібінґові це не сподобалося: «Який там до біса витік пального!» Від його ангара до насосної станції було добрих півмилі.

Ремі теж стривожився.

— Господарю, це все дуже підозріло.

Тібінґ повернувся до Софі й Ленґдона.

— Друзі, в мене з’явилась недобра підозра, що на нас там уже чекають.

Ленґдон понуро зітхнув.

— Фаш, мабуть, і досі вважає мене вбивцею.

— Або ж, — сказала Софі, — він занадто далеко зайшов, щоб визнати свою помилку.

Тібінґ їх не слухав. Незалежно від того, що собі думав Фаш, треба було діяти, і то швидко. «Не забувай про кінцеву мету. Ґрааль. Ми вже близько». Тібінґ почув, як літак випустив шасі.

— Лі, — мовив Ленґдон винуватим голосом. — Я здамся поліції і спробую владнати все законним шляхом. І позбавлю вас усіх цих неприємностей.

— Та що ви, Роберте! — відмахнувся Тібінґ. — Невже ви й справді думаєте, що вони нас відпустять? Я незаконно перевіз вас сюди. Міс Неве допомогла вам утекти з Лувру, а в хвості літака в нас лежить зв’язаний заручник. Облиште це, справді! Мусимо виплутуватися разом.

— Може, спробувати інший аеропорт?

Тібінґ похитав головою.

— Якщо ми зараз утечемо, то в наступному аеропорту, який погодиться нас прийняти, нас зустрічатимуть уже з танками.

Софі безсило відкинулась на спинку.

Тібінґ відчував: якщо вони хочуть відтягнути конфлікт з британською владою, щоб знайти Ґрааль, то треба діяти рішуче.

— Я на хвильку, — сказав він і пошкутильгав до кабіни пілота.

— Що ви збираєтесь робити? — поцікавився Ленґдон.

— Домовлятися, — сказав Тібінґ, замислюючись, скільки йому коштуватиме схилити пілота до одного доволі нестандартного маневру.

Розділ 81

«Літак Тібінґа заходить на посадку».

Саймон Едвардс — керівник аеропорту Біггін-хілл — нервово міряв кроками приміщення диспетчерської вежі, раз у раз поглядаючи на просякнуту дощем злітну смугу. Він не любив, щоб його будили рано-вранці в суботу, а сьогодні це було особливо неприємно, бо його покликали наглядати за арештом одного з найцінніших клієнтів. Сер Лі Тібінґ платив аеропортові Біггін-хілл не лише за приватний ангар, а й за кожну посадку, а літав він часто. Зазвичай аеропорт знав заздалегідь про його плани і мав змогу все приготувати до його прибуття. Тібінґ любив комфорт. Виготовлений на замовлення лімузин «ягуар», що стояв в ангарі, мав бути повністю заправлений, вичищений до блиску, а на задньому сидінні мав лежати свіжий номер «Лондон тайме».

Біля ангара зазвичай чекав митник, щоб прискорити процедуру перевірки документів і багажу. Час від часу митники отримували від Тібінґа дуже щедрі чайові, натомість закриваючи очі на те, що він привозив деякі заборонені товари — здебільшого французькі делікатеси: равликів, якийсь особливо витриманий натуральний рокфор, фрукти. Зрештою, багато митних обмежень просто безглузді, і якщо Біггін-хілл не йтиме назустріч клієнтам, то це, безперечно, зроблять інші аеропорти. У Біггін-хілл Тібінґ мав усе, що хотів, а працівники аеропорту одержували щедру винагороду.

Коли Едвардс побачив у небі літак, нерви в нього напнулися до межі. Цікаво, думав він, чи це звичка розкидатися грішми довела Тібінґа до халепи; французькій поліції, схоже, украй необхідно було, аби його заарештувати. Едвардсові ще не сказали, у чому звинувачують його клієнта, але, очевидно, йшлося про щось серйозне. На прохання французької влади поліція Кента наказала авіадиспетчерові Біггін-хілл зв’язатися з пілотом Тібінґа і попросити його зупинити літак перед терміналом, а не їхати до ангара, як зазвичай. Пілот погодився, очевидно, повіривши вигадці про витік пального.

Хоч загалом британські поліцейські не носять зброї, з уваги на серйозність становища, до аеропорту викликали спеціальну озброєну групу. Восьмеро поліцейських з пістолетами стояли всередині будівлі терміналу, чекаючи, коли стихнуть двигуни літака. Щойно це станеться, один із працівників аеропорту підсуне під колеса спеціальні клинки, щоб літак не міг більше зрушити з місця. Тоді вийдуть поліцейські. Вони триматимуть літак в оточенні до прибуття французької поліції.

Літак був уже дуже низько, він ледь не зачіпав верхівки дерев. Саймон Едвардс збіг униз, щоб спостерігати за посадкою з землі. Поліцейські приготувалися, працівник з клинками теж завмер в очікуванні. Ось колеса торкнулися злітної смуги, з-під них вилетіла хмарка диму. Літак мчав перед терміналом, зменшуючи швидкість, білий корпус блищав від дощу. Але замість того, щоб загальмувати й повернути до терміналу, він плавно проминув під’їзну смугу і попрямував до ангара Тібінґа, що був доволі далеченько.