Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 71

— У цьому вірші, — захоплено продовжував Тібінґ, — є натяки не лише на Ґрааль, а й на тамплієрів і на розкидану по світу родину Марії Магдалини! Що нам іще треба?

— Пароль, — відповіла Софі і знову подивилась на вірш. — Схоже, нам треба знайти якесь давнє слово мудрості.

— Абракадабра? — кинув Тібінґ із лукавими іскорками в очах.

«Слово з п’яти літер», — подумав Ленґдон і уявив, яку неймовірну кількість давніх слів можна вважати словами мудрості — їх можна шукати в містичних піснях, астрологічних пророцтвах, гаслах таємних товариств, вікканських заклинаннях, єгипетських магічних формулах, поганських мантрах — перелік нескінченний.

— Цей пароль, — сказала Софі, — схоже, якось пов’язаний із тамплієрами. — І процитувала: «Ключ — камінь, перед ним вкляк тамплієр».

— Лі, — звернувся Ленґдон, — ви ж знавець тамплієрів. Щось вам спадає на думку?

Тібінґ мовчав кілька секунд, тоді зітхнув.

— Що ж, «камінь» — це, очевидно, надгробок. Можливо, йдеться про надгробок Марії Магдалини, якому вклонялися тамплієри. Але від цього не легше, бо ми не знаємо, де її могила.

— В останньому рядку сказано, — зауважила Софі, — що правду відкриє атбаш. Я вже чула це слово. Атбаш.

— Не дивно, — докинув Ленґдон. — Ти, мабуть, чула його на лекції з криптології. Шифр атбаш — один із найдавніших відомих кодів.

«Ну звісно, — подумала Софі. — Це знаменита івритська система кодування».

Про шифр атбаш Софі справді довідалася з курсу криптології. Він з’явився близько 500 року до Р.X. і сьогодні був класичним прикладом кодування за принципом ротаційної заміни. Атбаш був поширеною формою давньоєврейського тайнопису, простим підставним шифром, що ґрунтувався на івриті — алфавіті з двадцяти двох літер. В атбаші першу літеру заміняли останньою, другу — передостанньою і так далі.

— Атбаш тут дуже доречний, — сказав Тібінґ. — Тексти, зашифровані за його допомогою, трапляються в кабалі, в Сувоях Мертвого моря і навіть у Старому Завіті. Єврейські науковці й містики за допомогою атбашу й дотепер виявляють прихований зміст. Пріорат мав би дуже добре знати цей шифр.

— Проблема лише в тому, — зауважив Ленґдон, — що ми не маємо, до чого його застосувати.

Тібінґ зітхнув.

— На камені має бути слово-код. Мусимо знайти цей камінь, якому поклонялися тамплієри.

З понурого виразу на обличчі Ленґдона Софі зрозуміла, що знайти цей камінь буде ой як нелегко.

«Атбаш — це ключ, — думала Софі. — Але ми не знаємо, де двері».

Минуло ще три хвилини, і Тібінґ тяжко, зітхнув й у відчаї затряс головою.

— Друзі, це глухий кут. Дозвольте, я трохи подумаю, а тим часом принесу нам щось погризти і перевірю, що там поробляють Ремі і наш гість. — Він встав і рушив у хвіст літака.

Софі втомлено подивилась йому вслід.

За вікном був передсвітанковий морок. Софі раптом здалося, що вона нестямно мчить крізь простір і не знає, де врешті-решт опиниться. З дитинства призвичаєна до дідусевих загадок, вона мала незатишне відчуття, що в цьому віршикові криється ще якась інформація, якої вони поки що не виявили.

«Тут є ще щось, — сказала вона собі. — Майстерно заховане... Однак воно є».

З іншого боку, вона побоювалась, що, коли вони нарешті відкриють цей криптекс, у ньому виявиться аж ніяк не карта із місцем заховання Святого Ґрааля. Попри переконаність Тібінґа й Ленґдона, що правда криється саме в цьому мармуровому циліндрі, Софі, яка розв’язала немало дідусевих головоломок, знала: Жак Соньєр так легко не віддає своїх таємниць.

Розділ 73

Авіадиспетчер нічної зміни на аеродромі Ле Бурже дрімав перед чорним екраном радара, коли капітан судової поліції мало не вибив йому двері.

— Літак Тібінґа! — заревів Безу Фаш, увірвавшись до невеличкої вежі. — Куди він полетів?

Диспетчер щось мляво забелькотів, намагаючись захистити право британського клієнта на конфіденційність — це був один із найшанованіших клієнтів аеродрому. Але нічого з цього не вийшло.

— Добре, — сказав Фаш. — Тоді я вас заарештую за те, що ви випустили приватний літак без реєстрації плану польоту. — Фаш підкликав агента з наручниками, і диспетчер не на жарт налякався. Він пригадав статті в газетах, автори яких намагалися з’ясувати, хто цей капітан поліції — національний герой чи небезпечний самодур. Відповідь він щойно одержав.

— Стривайте! — заскиглив диспетчер, побачивши наручники. — Я скажу все, що знаю. Сер Лі Тібінґ часто літає до Лондона на лікування. Він має приватний ангар в урядовому аеропорту Біггін-хілл у Кенті. Це на околиці Лондона.

Фаш жестом зупинив агента з наручниками.

— Сьогодні він теж приземлиться в Біггін-хілл?

— Не знаю, — чесно відповів диспетчер. — Літак злетів, як завжди, останній сеанс зв’язку дає підстави припускати, що він тримає курс на Британію. Дуже ймовірно, що це буде Біггін-хілл.

— На борту був іще хтось?

— Присягаюся, капітане, цього знати я не можу. Наші клієнти під’їжджають просто до своїх ангарів і беруть із собою, кого хочуть. Документи перевіряють митники в аеропорту призначення.

Фаш подивився на годинник, а тоді на літаки, що вишикувалися перед терміналом.

— Якщо вони прямують до Біггін-хілл, то за скільки часу приземляться?

Диспетчер переглянув свої записи.

— Це короткий політ. Його літак має приземлитися... близько шостої тридцять. Тобто за п’ятнадцять хвилин.

Фаш спохмурнів і звернувся до одного зі своїх агентів.

— Зафрахтуйте мені літак. Я лечу до Лондона. І зв’яжіть мене з місцевою поліцією в Кенті. Не з британською службою безпеки. Я не хочу галасу. З місцевою поліцією. Скажіть їм, нехай дозволять літакові Тібінґа приземлитися. А тоді хай його оточать. І нікого без мене не випускають.

Розділ 74

— Ти щось притихла, — сказав Ленґдон, дивлячись на Софі, що сиділа навпроти.

— Просто втомилась, — відповіла вона. — Та ще цей вірш. Не знаю.

Ленґдон почувався так само. Монотонне гудіння двигунів і легке похитування літака заколисувало. У голові й досі стугонів біль — утому місці, куди його вдарив монах. Тібінґ іще не повернувся із заднього салону, і Ленґдон вирішив скористатися тим, що вони із Софі самі, і розповісти їй дещо, що засіло йому в голові.

— Здається, я знаю, чому твій дідусь надумав нас звести. Він, мабуть, хотів, щоб я тобі дещо пояснив.

— А що, історія Святого Ґрааля і Марії Магдалини — це ще не все?

Ленґдон завагався, не знаючи, з чого почати.

— Розрив між вами... Те, через що ти десять років з ним не розмовляла. Думаю, він сподівався, що я зможу тобі пояснити, в чому тут річ.

Софі нервувалася.

— Але ж я тобі не розповідала, що між нами сталося.

Ленґдон уважно подивився на неї.

— Ти випадково побачила якийсь сексуальний ритуал. Так чи ні?

Софі відсахнулась.

— Звідки ти знаєш?

— Софі, ти сказала, ніби бачила щось таке, що переконало тебе, що твій дідусь належить до таємного товариства. І те, що ти побачила, настільки тебе вразило, що ти перестала з ним спілкуватися. Я достатньо знаю про таємні товариства. Не треба бути да Вінчі, аби здогадатися, що саме ти побачила.

Софі здивовано дивилась на нього.

— Це було навесні? — допитувався Ленґдон. — Близько рівнодення? У середині березня?

Софі відвернулась до вікна.

— В університеті якраз розпочались весняні канікули. Я приїхала на кілька днів раніше, ніж обіцяла.

— Не хочеш розповісти, як це було?

— Не маю бажання. — Вона різко обернулась до Ленґдона, в очах у неї блищали сльози. — Сама не знаю, що я бачила.

— Там були і чоловіки, і жінки?

Якусь мить вона вагалась, тоді кивнула.

— Одягнені в біле й чорне?

Вона витерла очі і знову кивнула, наче трохи заспокоївшись.

— Жінки були в білих легких сукнях... і в позолочених туфлях. Вони тримали золоті кулі. Чоловіки мали на собі чорні туніки і чорні черевики.