Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 68

— Джонасе! — не відступався Ленґдон. — Ти відіслав комусь мій рукопис, правда?

Фокман занервував, відчуваючи, що Ленґдон зовсім не в захваті від цієї його ініціативи.

— Рукопис був практично чистий, і я хотів здивувати тебе кількома цікавими відгуками.

Пауза.

— І один примірник ти відіслав до Парижа кураторові Лувру?

— А ти як думав? У твоєму рукописі неодноразово згадані експонати з луврської колекції, його книжки зазначені в твоїй бібліографії, і до того ж цей чоловік дуже відомий у мистецькому світі. Цілком очевидно, що я звернувся до нього по відгук.

На іншому кінці довго мовчали.

— Коли ти його відіслав?

— Приблизно місяць тому. Я ще написав, що ти незабаром будеш у Парижі, і порадив йому зустрітися з тобою. Він тобі дзвонив? — Фокман замовк, потер очі. — Чекай, ти ж саме цього тижня маєш бути в Парижі, хіба ні?

— Я і є в Парижі.

Фокман рвучко сів на ліжку.

— І ти дзвониш за мій кошт із Парижа?

— Вирахуй ці гроші з моїх комісійних, Джонасе. Соньєр щось тобі відповів? Йому сподобався рукопис?

— Уявлення не маю. Він мені нічого не написав.

— Добре, розслабся. Я мушу бігти. Ти мені допоміг дещо зрозуміти. Дякую.

— Роберте...

Але Ленґдон уже відімкнувся.

Фокман поклав слухавку і спантеличено похитав головою. «Ох уже мені ці автори, — подумав він. — Навіть найсерйозніші з них все одно божевільні».

Лі Тібінґ гучно розреготався.

— Роберте, то ви написали книгу про таємне товариство, а ваш редактор надіслав примірник саме цьому товариству?

Ленґдон відкинувся на спинку.

— Виходить, що так.

— Фатальний збіг, друже.

«Збіг тут ні до чого», — подумав Ленґдон. Попросити Жака Соньєра написати відгук на книжку про вшановування богині — це все одно, що попросити Тайґера Вудса написати відгук на книжку про гольф. З іншого боку, у будь-якій книжці про вшановування богині неминуче мав би згадуватися Пріорат Сіону.

— Ось вам запитання на мільйон доларів, — сказав Тібінґ, усе ще всміхаючись. — У рукописі як ви ставитеся до Пріорату Сіону: схвально чи осудливо?

Ленґдон одразу зрозумів справжню суть цього запитання. Багато істориків замислюються, чому Пріорат досі тримає документи Санґріл у таємниці. На думку деяких, цю інформацію слід було оприлюднити вже давно.

— Я не коментував дій Пріорату.

— Точніше, його бездіяльності.

Ленґдон знизав плечима. Тібінґ, очевидно, був за те, щоб документи оприлюднили.

— Я лише виклав історію братства. Зазначив, що це сучасні шанувальники культу богині, охоронці Ґрааля і давніх документів.

Софі подивилась на нього.

— Ти згадував наріжний камінь?

Ленґдон скривився. Згадував. І неодноразово.

— Я писав про наріжний камінь, лише щоб продемонструвати, як старанно Пріорат захищає документи Санґріл.

Софі була вражена.

— Це пояснює, чому дідусь написав: «Р.S. Знайди Роберта Ленґдона».

Ленґдон відчував, що насправді Соньєра зацікавило в рукописі дещо інше, але про це він волів поговорити із Софі наодинці.

— То виходить, — сказала Софі, — ти таки сказав Фашеві неправду.

— Коли саме? — здивувався Ленґдон.

— Ти сказав, що ніколи не писав дідусеві.

— Я й не писав! Це редактор послав йому рукопис.

— А тепер подумай, Роберте. Якщо капітан Фаш не знайшов конверта, у якому твій редактор надіслав рукопис, то, очевидно, дійшов висновку, що ти сам його надіслав. — Вона помовчала. — Або, ще гірше, що ти привіз рукопис із собою і віддав йому особисто. І збрехав, що цього не було.

Нарешті «рейндж-ровер» опинився на аеродромі Ле Бурже. Ремі попрямував до невеличкого ангара наприкінці злітної смуги. Коли вони наблизились, з ангара вибіг чоловік зі скуйовдженим волоссям у пом’ятому комбінезоні кольору хакі. Він помахав їм рукою і відчинив величезні металеві двері. В ангарі стояв новенький білий реактивний літак.

Ленґдон здивовано витріщився на блискучий фюзеляж.

— Оце і є «Елізабет»?

Тібінґ усміхнувся.

— Жодного порівняння з бісовим Каналом29.

Чоловік у хакі поспішив їм назустріч, мружачись від яскравого світла фар.

— Майже все готово, сер Лі. — Він мав британську вимову. — Пробачте за затримку, але я зовсім не сподівався... — Він замовк на півслові, побачивши, що з авта вийшли ще кілька осіб. Подивився на Софі й Ленґдона, тоді знову на Тібінґа.

— Ми з приятелями маємо термінову справу в Лондоні. Не можна гаяти ні хвилини. Будь ласка, приготуйтесь летіти негайно. — Із цими словами Тібінґ витягнув з авта пістолет і віддав Ленґдонові.

Пілот здивовано витріщив очі на зброю. Тоді підійшов до Тібінґа й зашепотів:

— Сер Лі, я дуже перепрошую, але дипломатичні привілеї поширюються тільки на вас і вашого слугу. Я не можу взяти на борт ваших гостей.

— Річарде, — приязно усміхнувся йому Тібінґ, — дві тисячі фунтів стерлінгів і оцей заряджений пістолет змусять вас взяти моїх гостей. — Він показав на «рейндж-ровер». — А також того бідолаху, що лежить у багажнику.

Розділ 69

Два потужні турбореактивні двигуни ревли, і літак злетів у небо так стрімко, що вивертало кишки. За вікном аеродром Ле Бурже танув неймовірно швидко.

«Я втікаю зі своєї країни», — думала Софі, відчуваючи, як невидима сила притискає її до шкіряного сидіння. До цієї миті вона ще сподівалася, що зможе якось виправдати перед міністерством оборони свою гру в хованки з Фашем: «Я намагалася захистити невинну людину. Я виконувала передсмертну волю дідуся». Софі розуміла: відтепер це неможливо. Вона залишала країну без належних документів, разом із людиною, яку розшукує поліція, та ще й прихопивши зв’язаного заручника. Якщо існувала якась межа дозволеного, то вона щойно її переступила. Майже зі швидкістю звуку.

Софі, Ленґдон і Тібінґ сиділи в передній частині салону з першокласним елітним дизайном, якщо вірити великому золотому медальйонові на дверях. Розкішні сидіння були прикручені до рейок на підлозі, їх можна було пересувати й розташовувати довкола прямокутного дерев’яного стола. Утворювався такий собі міні-кабінет для засідань. Однак цей шляхетний інтер’єр аж ніяк не заступав не надто шляхетної сцени в хвості літака, де в окремому салоні поряд із туалетом сидів із пістолетом у руках слуга Тібінґа. Вимушений виконувати наказ господаря, він пильнував закривавленого монаха, що лежав зв’язаний біля його ніг, наче якась валіза.

— Перш ніж ми займемося наріжним каменем, — сказав Тібінґ, — дозвольте мені дещо прояснити. — Він говорив обережно, наче батько, що збирається розповісти малюкам, звідки беруться діти. — Друзі, розумію, у цій мандрівці я лише гість, і вважаю, що мені дуже пощастило. Однак, як людина, що присвятила життя пошукові Ґрааля, вважаю обов’язком попередити, що ви от-от ступите на стежку, з якої немає вороття, хоч би які небезпеки вам потім загрожували. — Він обернувся до Софі. — Міс Неве, дідусь дав вам цей криптекс, сподіваючись, що ви врятуєте таємницю Святого Ґрааля.

— Так.

— Зрозуміло, ви відчуваєте обов’язок пройти цей шлях до кінця, хоч би куди він вас привів.

Софі кивнула. Щоправда, була ще одна причина, яка спонукала її пройти цей шлях: «Правда про мою родину». Хоч Ленґдон і запевняв, що наріжний камінь ніяк не пов’язаний з її минулим, Софі все одно вчувала в цій таємниці щось глибоко особисте, неначе криптекс, виготовлений руками дідуся, намагався промовляти до неї і міг звільнити від гострого відчуття порожнечі, що не відступало всі ці роки.

— Ваш дідусь і троє сенешалів загинули, — вів далі Тібінґ, — щоб наріжний камінь не потрапив до рук Церкви. Цієї ночі «Опус Деї» мало не заволоділо ним. Сподіваюсь, ви розумієте, що це накладає на вас величезну відповідальність. Вам передали естафету. Цей вогонь горів дві тисячі років, і не можна допустити, щоб він згас. Факел не повинен потрапити до чужих рук. — Він замовк і подивився на скриньку трояндового дерева. — Знаю, ви не мали вибору, міс Неве, але, зважаючи на те, що поставлено на карту, ви мусите або повністю прийняти цю відповідальність, або передати її комусь іншому.