Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 65

— Ви знаєте, по що я прийшов, — промовив монах глухим голосом.

Софі й Тібінґ сиділи на канапі, піднявши руки, як наказав непроханий гість. Ленґдон лежав на підлозі й стогнав. Монах подивився на наріжний камінь у Тібінґа на колінах.

— Все одно його не відкрити, — сміливо сказав Тібінґ.

— Мій Учитель дуже мудрий, — відповів монах. Він наблизився, цілячись то в Тібінґа, то в Софі.

Софі не розуміла, куди подівся слуга Тібінґа. Він що, не чув, як Роберт упав?

— А хто ваш учитель? — запитав Тібінґ. — Може, ми з ним домовимось... за певну суму.

— Ґрааль безцінний. — Монах підійшов ще ближче.

— У вас кров, — спокійно зауважив Тібінґ, показавши кивком на закривавлену праву ногу монаха. — І ви шкутильгаєте.

— Так само, як і ви, — відповів той і показав на металеві милиці, сперті на канапу поряд із Тібінґом. — А тепер дайте мені наріжний камінь.

— Ви знаєте про наріжний камінь? — здивувався Тібінґ.

— Не ваша справа, що я знаю. Встаньте повільно і віддайте його мені.

— Мені нелегко встати.

— От і добре. Краще, щоб ніхто не робив різких рухів.

Тібінґ узявся правою рукою за милицю, а лівою вхопив криптекс. Тоді із зусиллям підвівся, випростався і, не випускаючи з руки циліндра, сперся на милицю.

Монах підійшов зовсім близько, тепер він цілився Тібінґові в голову. Софі з відчаєм дивилась, як біла рука монаха потяглася за циліндром.

— У вас нічого не вийде, — сказав Тібінґ. — Лише достойний може відімкнути цей камінь.

«Бог один визначає, хто достойний, а хто ні», — подумав Сайлас.

— Він доволі важкий, — сказав чоловік на милицях, рука з циліндром затремтіла. — Беріть швидше, бо я можу впустити! — він небезпечно хитнувся.

Сайлас ступив уперед, щоб узяти камінь, але в цю мить чоловік із криптексом утратив рівновагу. Єдина милиця під ним ковзнула, і він почав хилитися на правий бік. Ні! Сайлас кинувся вперед, щоб урятувати камінь, і мимоволі опустив пістолет. Але камінь від нього віддалявся. Чоловік падав управо, а його ліва рука тим часом хитнулась назад, і камінь з долоні випав на канапу. Тієї ж миті металева милиця, що висковзала в нього з-під руки, описала в повітрі дугу і вдарила Сайласа в ногу.

Дикий біль пронизав його тіло, бо милиця влучила точно у волосяницю. Гострі шипи вп’ялися в свіжу рану. Скорчившись від болю, Сайлас упав на коліна, від чого пасок врізався в ногу ще сильніше. Падаючи, він ненароком натиснув на курок. Гримнув постріл; на щастя, куля влучила в підлогу. Він уже збирався було вистрелити вдруге, але тут жінка із силою вдарила його ногою в щелепу.

Колле, що чатував біля брами, почув постріл і не на жарт стривожився. Після останньої розмови з Фашем він уже облишив усяку надію на те, що арешт Ленґдона визнають його заслугою. Але ж не можна допустити, щоб через Фаша і його марнославство він, Колле, постав перед міністерським наглядовим комітетом за невиконання прямих обов’язків поліцейського.

«У приватному будинку вистрелили з вогнепальної зброї! А ви собі стояли й чекали біля брами?»

Колле знав, що можливість підкрастися потайки й захопити усіх зненацька давно минула. А крім того, він знав, що коли зволікатиме ще бодай секунду, то його кар’єрі кінець. І, дивлячись на важку залізну браму, він зважився.

— Зламайте її.

Крізь туман, що огортав свідомість, Роберт Ленґдон теж невиразно почув постріл. Потім хтось закричав від болю. Чи це він сам?.. У потилиці неначе стукав молоток. Десь поряд говорили люди.

— Де ти був, чорт тебе забирай? — кричав Тібінґ.

Слуга вбіг до кімнати.

— Що трапилось? О Боже! Хто це? Я викличу поліцію!

— Прокляття! Ніякої поліції. Краще принеси щось, чим зв’язати це чудовисько.

— І льоду! — крикнула наздогін Софі.

І знову все попливло. Гучніші голоси. Якийсь рух. Тепер він був на канапі. Софі прикладала йому до голови пакет із льодом. Голова розколювалась від болю. Коли в очах у Ленґдона розвиднілось, він побачив, що на підлозі хтось лежить. Це що, галюцинація? Здоровенний монах-альбінос був зв’язаний, рот заклеєно скотчем. Щелепа розбита, на правій нозі ряса просякла кров’ю. Він, схоже, теж саме приходив до тями.

Ленґдон повернувся до Софі.

— Хто це? Що... сталося?

Підійшов Тібінґ на милицях.

— Вас урятував рицар із чудодійним мечем, який виготовив Акме Ортопедик.

Що? Ленґдон спробував сісти.

Софі втримала його.

— Роберте, ти мусиш хвильку полежати.

— Я був вимушений, — сказав Тібінґ, — продемонструвати вашій подрузі перевагу свого жалюгідного становища. А то кожен мене недооцінює.

Ленґдон дивився з канапи на зв’язаного монаха й намагався збагнути, що тут відбулося.

— Він носив волосяницю, — пояснив Тібінґ.

— Що?

Тібінґ показав на закривавлений шкіряний пасок із шипами, що лежав на підлозі.

— Пасок для самобичування. Він носив його на нозі. Я знав, куди цілитись.

Ленґдон потер чоло. Він чув про паски для самобичування.

— Але звідки... ви знали?

Тібінґ усміхнувся.

— Я багато років вивчаю християнство, Роберте. Представники деяких сект виставляють свої переконання напоказ. — Він показав милицею на закривавлену рясу монаха. — Як, приміром, оцей.

— «Опус Деї»... — прошепотів Ленґдон. Він пригадав недавню статтю в газеті про кількох відомих бостонських бізнесменів, які належали до «Опус Деї». Перестрашені співробітники вголос заявили, що ці чоловіки під костюмами-трійками носять паски-волосяниці. Однак це звинувачення виявилось помилковим. Троє бізнесменів, як багато інших членів «Опус Деї», мали вищий статус в організації і взагалі не займалися самобичуванням. Це були щирі католики, турботливі батьки і віддані члени громади. Тож і не дивно, що їхні релігійні погляди висвітлювались у статті дуже коротко, а основна увага приділялась незвичній традиції більш ревних членів цієї секти... таких, як оцей монах, що лежав на підлозі перед Ленґдоном.

Тібінґ уважно розглядав закривавлений пасок.

— Але чого б це «Опус Деї» почало шукати Святий Ґрааль?

Ленґдон ще не зовсім отямився і тому нічого не відповів.

— Роберте, — звернулась Софі, підійшовши до дерев'яної скриньки, — що це? — Вона тримала в руці маленьку троянді яку він відірвав від кришки.

— Вона закривала текст на скриньці. Думаю, цей текст допоможе нам відкрити криптекс.

Не встигли Софі й Тібінґ якось зреагувати на це повідомлення, як десь зовсім близько завили поліцейські сирени, біля підніжжя пагорба з’явилося ціле море синіх вогників, і вони поповзли звивистою алеєю до будинку.

Тібінґ наморщив чоло.

— Друзі, здається, ми мусимо щось вирішувати. І якнайшвидше!

Розділ 66

Вибивши парадні двері, Колле з агентами зі зброєю наготові ввірвалися до будинку сера Лі Тібінґа. Поліцейські розсипалися по першому поверсі, обшукуючи всі кімнати. На підлозі у вітальні виявили дірку від кулі, сліди боротьби, плями крові, якийсь дивний шкіряний пасок із шипами і частково використаний моток скотчу. І ніде ні душі.

Колле вже хотів було розділити агентів на дві групи, щоб обшукати льох і територію за будинком, як раптом почув на другому поверсі голоси.

— Вони нагорі!

Колле та його люди вибігли широкими сходами нагору і кинулись оглядати кімнату за кімнатою на другому поверсі величезного особняка, залишаючи позаду темні спальні та коридори й пересуваючись туди, звідки долинали голоси. Здавалося, звук виходить зі спальні в самому кінці довжелезного коридору. Агенти повільно йшли туди, відрізаючи всі можливі шляхи до втечі.

Коли вони наблизилися до останньої спальні, Колле побачив, що її двері відчинені настіж. Голоси враз змовкли, а замість них щось загуркотіло, наче двигун.

Колле підняв пістолет і дав іншим знак. Обережно простягнув руку за дверну раму і налапав умикач. Тоді різко ввімкнув світло і з криком: «Стояти! Поліція!» — увірвався разом з іншими агентами до кімнати, цілячись у... ніщо.