Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 48

«Сонечко, — казав їй дідусь, — замість того, щоб замикатися одне від одного, ми можемо просто вивішувати на двері троянду — la fleur des secrets — коли не хочемо, щоб нас турбували. Так ми вчимося поважати одне одного й довіряти одне одному. Вивішувати троянду — це давній римський звичай».

— Sub rosa, — мовив Ленґдон. — Римляни вивішували троянду на двері, щоб показати, що зустріч конфіденційна. Учасники зустрічі розуміли: все, що говориться під трояндою — або sub rosa — має залишитися таємницею.

Ленґдон швидко пояснив, що асоціювання троянди з таємничістю було не єдиною причиною, чому Пріорат зробив її символом Ґрааля. Rosa rugosa, один із найдавніших видів цієї рослини, мала п’ять пелюсток і п’ятикутну симетрію, так само як зірка-дороговказ Венера, що пов’язувало її з жіноцтвом. Крім того, троянда була тісно пов’язана з поняттям «правильного напряму» і пошуком курсу. Роза компаса допомагала мандрівникам орієнтуватися, так само як і лінії рози, аби довготи, на картах. Тому троянда була символом, що говорив про Ґрааль на багатьох рівнях — таємниця, жіноцтво і провідництво — чаша жіночності і зірка-дороговказ, яка вела до таємної істини.

Коли Ленґдон закінчив розповідь, його обличчя раптом напружилося.

— Роберте? З тобою все гаразд?

Він не зводив очей зі скриньки трояндового дерева.

— Sub... rosa, — прошепотів із якимсь благоговійним страхом на обличчі. — Не може бути.

-Що?

Ленґдон повільно відірвав погляд від скриньки і подивився на Софі.

— Під знаком Троянди, — вимовив він. — Цей криптекс... Здається, я знаю, що це таке.

Розділ 48

Ленґдон сам насилу вірив у своє припущення, але якщо врахувати, хто їм дав кам’яний циліндр, як він його дав, та ще й оцю інкрустацію у вигляді троянди, то напрошувався лише один висновок.

«Я тримаю в руках наріжний камінь Пріорату Сіону.

Легенда говорила про це дуже чітко.

Наріжний камінь — це камінь із кодом, що лежить під знаком Троянди».

— Роберте! — Софі здивовано дивилась на нього. — Що з тобою?

Ленґдон зробив зусилля й зібрався з думками.

— Скажи, дідусь колись розповідав тобі про так званий la clef de voute?

— Ключ до сховища?

— Ні, це дослівний переклад. Clef de voute — це поширений архітектурний термін. Слово voute у ньому означає не банківське сховище, а склепіння в арці.

— Але хіба бувають ключі до склепіння?

— У певному розумінні так. Кожна арка з каменю має нагорі центральний клиноподібний камінь, що змикає обидві частини й несе вагу всієї конструкції. В архітектурному розумінні цей камінь — ключ до склепіння. Архітектори називають його наріжним каменем. — Ленґдон замовк, бо хотів переконатися, що Софі зрозуміла.

Софі знизала плечима і ще раз подивилась на криптекс.

— Але це явно не clef de voute.

Ленґдон не знав, із чого почати розповідь. У давнину таємницю побудови кам’яних арок ревно оберігало масонське братство. Градус Королівської Арки. Архітектура. Наріжні камені. Усе це було взаємопов’язано. Таємне знання того, як за допомогою клиноподібного каменя побудувати склепінчасту арку, було частиною тієї мудрості, яка зробила масонів такими заможними майстрами, і цю таємницю вони старанно оберігали. Наріжний камінь завжди асоціювався з таємницею. Але цей мармуровий циліндр у скриньці трояндового дерева не мав нічого спільного із наріжним каменем. Наріжний камінь Пріорату Сіону — якщо це справді був він — виявився зовсім не таким, яким уявляв його Ленґдон.

— Наріжний камінь Пріорату — не моя компетенція, — зізнався Ленґдон. — Мене цікавлять передусім символи, пов’язані зі Святим Ґраалем. Тому я здебільшого залишав поза увагою ті численні легенди, що розповідають, як його знайти.

Софі підвела брови.

— Знайти Святий Ґрааль?

Ленґдон невпевнено кивнув.

— Софі, за легендою наріжний камінь Пріорату Сіону — це закодована карта... карта, що вказує на місце заховання Святого Ґрааля.

На Софі це, схоже, не справило враження.

— І ти думаєш, вона тут?

Ленґдон не знав, що й відповісти. Йому самому це здавалося неймовірним, але наріжний камінь був єдиним логічним поясненням. Закодований камінь, захований під знаком Троянди.

Те, що цей криптекс спроектував Леонардо да Вінчі — колишній великий магістр Пріорату Сіону — теж свідчило на користь того, що це й справді був легендарний наріжний камінь братства. Проект великого магістра, який втілив у життя за кілька століть інший член Пріорату. Усе занадто збігалось, щоб це припущення можна було так просто відкинути.

Останні десятиліття історики шукали цей камінь у французьких храмах. Шукачі Ґрааля, які вже знали про пристрасть Пріорату до кодів із подвійним змістом, вирішили, що la clef de voute — це справжній клиноподібний наріжний камінь із кодом у склепінчастій арці якогось храму. Під знаком Троянди. А в архітектурі троянд не бракувало. Вікна-розетки. Рельєфи з розетками. І звісно ж, безліч cinquefoils — декоративних квіток з п’ятьма пелюстками, що часто красувалися на арках, просто над наріжним каменем. Здавалося, що знайти місце заховання Святого Ґрааля до смішного просто. Карта була захована в арці якогось маловідомого храму наче на сміх парафіянам, що регулярно ходять під нею.

— Цей криптекс не може бути тим самим наріжним каменем, — заперечила Софі. — Він зовсім новий. Я впевнена, що його виготовив дідусь. Про нього не може йтися в жодній давній легенді про Ґрааль.

— Насправді вважається, — відповів Ленґдон, відчуваючи, як його охоплює радісне збудження, — що Пріорат створив наріжний камінь в останні кілька десятків років.

В очах Софі читалась недовіра.

— Але якщо цей криптекс вказує на місце заховання Святого Ґрааля, то навіщо б дідусь давав його мені? Я не знаю ні як його відкрити, ні що з ним робити. Я взагалі не знаю, що таке Святий Ґрааль!

Ленґдон мусив визнати, що вона має рацію. Досі він не мав нагоди пояснити Софі, чим насправді є Святий Ґрааль. Із цим доведеться почекати. Наразі йшлося про наріжний камінь.

Якщо це справді він...

Під рівномірне гудіння куленепробивних шин Ленґдон швидко переповів Софі усе, що знав про наріжний камінь. За легендою, найбільшу таємницю Пріорату Сіону — місце заховання Святого Ґрааля — ніколи не записували. Із міркувань безпеки її століттями переказували усно кожному новому сенешалеві на таємній церемонії. Однак у якийсь момент протягом минулого сторіччя поповзли чутки, що Пріорат змінив правила. Можливо, це було пов’язано з появою нових електронних засобів прослуховування. Так чи інакше, Пріорат Сіону присягся більше ніколи не вимовляти, де заховано священний скарб.

— Але як же вони тоді передавали цю таємницю? — запитала Софі.

— Ось тут і з’являється наріжний камінь, — відповів Ленґдон. — Коли один із чотирьох членів найвищого рангу вмирав, троє інших обирали наступного кандидата в сенешалі з нижчих ланок організації. Але новому сенешалеві не одразу говорили, де заховано Ґрааль, а натомість давали випробування — він мав довести, що вартий довіри.

Софі чомусь занепокоїлась, і Ленґдон раптом пригадав, як вона розповідала, що дідусь час від часу влаштовував їй гру в пошуки скарбу — preuves de merite. Очевидно, пошук наріжного каменя відбувався за такою самою схемою. Крім того, такі випробування були дуже поширені в таємних товариствах. Найбільше прославились у цьому масони: члени цього ордену піднімалися на вищу сходинку, довівши, що вміють берегти таємницю. Вони багато років виконували ритуали і проходили численні випробування, що ставали дедалі складнішими, аж доки не досягали найвищого звання — масона тридцять другого ступеня.

— Отже, наріжний камінь — це випробування! — вигукнула Софі. — Відкривши його таємницю, кандидат у сенешалі доведе, що заслуговує на ту інформацію, яка там захована.

Ленґдон кивнув.

— Я й забув, що ти не новачок у таких справах.

— Я це знаю не тільки від дідуся. У криптології це називають «мовою, що сама собі служить доступом». Якщо ти достатньо кмітливий, щоб прочитати її, то тобі дозволено дізнатися, про що йдеться.