Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 43

Софі хотіла щось запитати, але раптом задзвенів телефон. Чоловік, схоже, збентежився.

— Вибачте, будь ласка. — Він підійшов до телефону, що стояв на столі поряд із кавою і пер’є.

— Oui? — відповів. Він слухав, що казав співрозмовник, і стурбовано морщив чоло. — Oui... oui... d’accord22. — Банкір поклав слухавку і вимушено усміхнувся. — Вибачте, я мушу вас залишити. Почувайтеся як удома. — Він швидко пішов до дверей.

— Перепрошую, — гукнула його Софі. — Чи не могли б ви дещо пояснити, перш ніж підете? Ви сказали, ми маємо ввести номер рахунку?

Чоловік затримався біля дверей. Було помітно, як він зблід.

— Ну звичайно. Як у більшості швейцарських банків, у нас сейфи прив’язані до номера, а не до імені клієнта. Ви маєте ключ і персональний номер рахунку, який знаєте лише ви. Ключ — це тільки половина посвідчення особи. Персональний номер рахунку — друга половина. Бо інакше, якби ви загубили ключ, ним би міг скористатися будь-хто.

Софі завагалась.

— А якщо мій благодійник не повідомив мені номера рахунку?

У банкіра серце підскочило в грудях. «То, очевидно, вам тут нічого робити!» Він ввічливо усміхнувся.

— У такому разі я покличу одного співробітника, щоб вам зарадив. Він скоро надійде.

Чоловік вийшов, щільно причинив за собою двері і повернув важку клямку, замкнувши відвідувачів усередині.

У лейтенанта Колле, що перебував у цей час на іншому боці міста, на Північному вокзалі, задзвонив мобільний телефон.

Це був Фаш.

— В Інтерпол надійшла інформація, — сказав він. — Кидайте цей поїзд. Ленґдон і Неве щойно увійшли до Паризької філії Депозитарного банку Цюриха. Негайно висилайте туди людей.

— Чи є якісь ідеї стосовно того, що Соньєр намагався сказати агентові Неве й Робертові Ленґдону?

— От коли ви їх заарештуєте, лейтенанте, — сухо відповів Фаш, — я поцікавлюся в них особисто.

Колле зрозумів натяк.

— Вулиця Аксо, двадцять чотири. Слухаюсь, капітане. — Він закінчив розмову й почав зв’язуватися по рації зі своїми людьми.

Розділ 43

Керівник Паризької філії Депозитарного банку Цюриха Андре Берне жив у розкішному помешканні над банком. Однак він був зовсім не в захваті від свого комфортабельного житла і мріяв поселитися десь на острові Святого Людовіка, де б він міг знатися зі справді вишуканою публікою. Тут же йому доводилося спілкуватися лише з пихатими багатіями.

«Коли вийду на пенсію, — казав собі Берне, — заставлю льох рідкісним бордо, повішу у вітальні якусь картину Фраґонара чи й навіть Буше й цілісінькі дні полюватиму на антикварні меблі та рідкісні книжки в Латинському кварталі».

Берне прокинувся лише шість із половиною хвилин тому і вже діловито крокував підземним коридором банку й виглядав так, наче особистий кравець і перукар старанно попрацювали над його зовнішністю, довівши її до глянцу. Вбраний у бездоганний шовковий костюм, Берне на ходу приснув собі до рота трохи освіжувача дихання й акуратно затягнув краватку. Йому не раз доводилося зустрічати серед ночі важливих клієнтів, що приїжджали з різних часових поясів, тож він навчився спати, як воїни маасаї — африканське плем’я, знамените здатністю переходити від глибокого сну до стану повної бойової готовності за лічені секунди.

«До бою готовий», — подумав Берне, побоюючись, що сьогодні таке порівняння може виявитися, як ніколи, доречним. Поява клієнта із золотим ключем завжди спричиняла додаткову метушню. Поява ж клієнта із золотим ключем, якого розшукує судова поліція, ставила Берне в дуже непросте становище. Банкові неодноразово доводилося обстоювати перед правоохоронними органами право своїх клієнтів на конфіденційність за відсутності доказів, що ті скоїли злочин.

«П’ять хвилин, — казав собі Берне. — Ці люди мусять зникнути з банку, допоки прибуде поліція».

Якщо він усе владнає швидко, то скандалу вдасться уникнути. Берне може сказати поліції, що люди, яких розшукують, справді зайшли до банку, але виявилося, що вони не є клієнтами і не мають тут рахунку, тож їх не впустили далі порога. Якого дідька клятий охоронець надумав дзвонити до Інтерполу! Таке поняття, як конфіденційність, очевидно, було вище розуміння вартового, якому платили п’ятнадцять євро за годину.

Зупинившись перед дверима, він глибоко вдихнув повітря і розслабив м’язи. Тоді, витиснувши солодкаву усмішку, ввірвався до кімнати, наче теплий вітерець.

— Добривечір, — привітав він клієнтів. — Мене звуть Андре Берне. Чим можу служ... — кінець речення застряг у нього десь під адамовим яблуком. Цієї жінки він аж ніяк не сподівався тут зустріти.

— Пробачте, ми знайомі? — запитала Софі. Вона не впізнала банкіра, але той якусь мить виглядав так, наче перед ним з’явився привид.

— Ні... — насилу вимовив він. — Здається... не знайомі. Наші послуги анонімні. — Він глибоко вдихнув і змусив себе усміхнутися. — Мій помічник сказав, ви маєте золотий ключ, але не знаєте рахунку. Чи можу я поцікавитися, як до вас потрапив цей ключ?

— Його дав мені дідусь, — відповіла Софі, пильно придивляючись до банкіра. Його збентеження тепер було очевидніше.

— Як так? Дідусь дав вам ключ, але не повідомив номера рахунку?

— Думаю, він не мав на це часу, — відказала Софі. — Сьогодні вночі його вбили.

Чоловік відсахнувся.

— Жака Соньєра вбили? — перепитав із жахом в очах. — Але... як?!

Тепер настала черга Софі заніміти з подиву.

— Ви знали мого дідуся?

Банкір Андре Берне здавався таким приголомшеним, що мусив аж спертися на край столу, щоб зберегти рівновагу.

— Жак Соньєр був моїм близьким другом. Коли це сталося?

— Сьогодні ввечері. У Луврі.

Берне пройшов до м’якого шкіряного крісла й упав у нього.

— Я мушу запитати вас обох одну дуже важливу річ. — Він подивився спершу на Ленґдона, тоді на Софі. — Чи хтось із вас причетний до його смерті?

— Ні! — рішуче вигукнула Софі. — Жодною мірою.

Берне дивився похмуро. Якусь мить він мовчав, наче роздумуючи.

— Ваші фотографії розповсюдив Інтерпол. Ось чому я вас упізнав. Вас звинувачують у вбивстві.

Софі сполотніла. То Фаш уже звернувся до Інтерполу? Скидалося на те, що капітан більше зацікавлений у цій справі, ніж вона думала. Софі коротко розповіла Берне, хто такий Ленґдон і що трапилося в Дуврі цієї ночі.

Берне був вражений.

— Вмираючи, дідусь написав вам знайти месьє Ленґдона?

— Так. І ще залишив цей ключ. — Софі поклала золотий ключ на стіл перед Берне, емблемою донизу.

Берне подивився на ключ, але не ворухнувся.

— Він залишив вам лише цей ключ? І нічого більше? Жодної записки?

Софі знала, що дуже поспішала, коли знайшла цей ключ, але була певна: більше нічого за «Мадонною в скелях» не було.

— Ні. Лише ключ.

Берне безпорадно зітхнув.

— Кожний ключ пов’язаний в електронній системі із номером рахунку з десяти цифр, що служить паролем. Боюсь, без цього номера ваш ключ нічого не вартий.

Десять цифр. Софі мимоволі зважила шанси вгадати цей номер. Десять мільярдів варіантів. Навіть якби вона задіяла найпотужніші багатопроцесорні комп’ютери в управлінні судової поліції, все одно, щоб одержати цей код, потрібно було б багато тижнів.

— Але, зважаючи на обставини, месьє, ви, мабуть, можете допомогти нам.

— Пробачте, але я справді тут безсилий. Клієнти обирають собі номери рахунків через окремий захищений термінал, а це означає, що номери відомі лише їм самим і комп’ютерові. Саме так ми забезпечуємо анонімність і безпеку наших працівників.

Софі це розуміла. У крамницях самообслуговування діяла така сама система. Працівники не мають ключів від сейфів. Зрозуміло, банк не хотів ризикувати, що хтось викраде ключ, а тоді захопить якогось працівника в заручники й вимагатиме номер рахунку.

Софі сіла поряд із Ленґдоном, подивилася спершу на ключ, тоді на Берне.