Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 41

Замок був занурений у пітьму, за винятком кількох вікон нагорі, що світилися якось зловісно. «Бібліотека, — подумав Арінґароса. — Вони не сплять і чекають». Він опустив голову проти вітру і рушив до входу, навіть не глянувши на куполи обсерваторії.

Священик, що зустрів його біля дверей, був заспаний. Це був той самий чоловік, що вітав Арінґаросу п’ять місяців тому, лише сьогодні він не виявляв такої гостинності.

— Ми непокоїлися через вас, єпископе, — сказав він, подивившись на годинник. Він виглядав не так занепокоєним, як збентеженим.

— Перепрошую. Авіалінії сьогодні дуже ненадійні.

Священик щось нерозбірливо пробурмотів, а тоді додав:

— Вони чекають нагорі. Я вас проведу.

Бібліотека була просторою квадратною залою, викладеною від підлоги до стелі темним деревом. З усіх боків височіли полиці, заставлені книжками. Підлога була з жовтого мармуру з чорною базальтовою облямівкою — шляхетне нагадування, що колись цей будинок був палацом.

— Ласкаво просимо, єпископе, — почувся чоловічий голос із глибини зали.

Арінґароса намагався роздивитися, хто це сказав, але світло було неймовірно тьмяне — значно тьмяніше, ніж. під час його першого візиту, — тоді все сяяло вогнями. Ніч остаточного пробудження. Сьогодні ці чоловіки сиділи в сутінках, наче чомусь соромилися того, що мало от-от відкритися.

Арінґароса увійшов повільно, з гідністю. Він побачив невиразні обриси трьох чоловіків, що сиділи за довгим столом у протилежному кінці зали. Того, що посередині, Арінґароса відразу впізнав — це був огрядний секретар Ватикану, який завідував усіма правовими питаннями міста-держави. Інші двоє були італійськими кардиналами.

Арінґароса пішов до них.

— Вибачте великодушно за таку пізню годину. Ми живемо в різних часових поясах. Ви, мабуть, утомилися.

— Зовсім ні, — відповів секретар, склавши ручки на величезному череві. — Ми вдячні, що ви приїхали так здалеку. Найменше, що ми могли зробити на знак шани, — це не спати і зустріти вас. Не бажаєте кави чи щось перекусити?

— Думаю, краще нам не вдавати, що це — дружній візит. Я мушу встигнути на ще один літак. Може, перейдемо одразу до справи?

— О, звичайно, — сказав секретар. — Ви впоралися швидше, ніж ми сподівалися.

— Та невже?

— Ви маєте ще цілий місяць.

— Ви висловили занепокоєння п’ять місяців тому, — зауважив Арінґароса. — То чого б я зволікав?

— Справді. Ми дуже задоволені вашою оперативністю.

Арінґароса побачив на протилежному кінці стола великий чорний дипломат.

— Чи це те, про що я просив?

— Так. — У голосі секретаря чулася тривога. — Хоча, мушу визнати, нас стурбувало це прохання. Воно здається доволі...

— Небезпечним, — закінчив за нього один із кардиналів. — Ви впевнені, що не краще переказати ці кошти на якийсь рахунок? Це неймовірна сума.

«Свобода коштує дорого».

— За свою безпеку я не турбуюсь. Бог мене захистить.

Але в поглядах чоловіків був сумнів.

— Гроші в такому вигляді, як я просив?

Секретар кивнув.

— Облігації великого номіналу на пред’явника, виписані на Банк Ватикану. їх приймають як готівку в будь-якій точці світу.

Арінґароса пройшов до кінця столу й відкрив дипломат. У ньому лежали дві товсті пачки облігацій, на кожній печатка Ватикану і напис «PORTATORE», який означав, що приймати ці облігації дозволено від будь-кого, хто їх пред’явить.

Секретар почувався незатишно.

— Мушу сказати, єпископе, усім нам було б спокійніше, якби це була готівка.

«Стільки готівки я б не підняв», — подумав Арінґароса і закрив дипломат.

— Ці облігації приймають так само, як готівку. Ви ж самі це сказали.

Кардинали обмінялися тривожними поглядами, і нарешті один із них мовив:

— Так, але ці облігації виводять просто на Банк Ватикану.

Арінґароса насилу стримав усмішку. Саме з цієї причини Учитель порадив Арінґаросі взяти гроші в облігаціях Банку Ватикану. Це було своєрідною страховкою. «Тепер ми всі пов’язані».

— Це цілком законна операція, — зауважив він. — «Опус Деї» перебуває під опікою Ватикану, а його святість має право розпоряджатися грішми, як уважає за потрібне. Ми не порушуємо жодного закону.

— Це правда, однак... — Секретар нахилився вперед, і стілець скрипнув під його вагою. — Ми не знаємо, що ви збираєтеся робити з цими грішми, і якщо це з якогось погляду незаконно...

— З огляду на те, про що ви мене просите, — перебив його Арінґароса, — що я робитиму з цими грішми — не ваша справа.

Запала довга мовчанка.

«Вони знають, що я маю рацію», — подумав Арінґароса.

— Тепер, як я розумію, ви хочете, щоб я щось підписав?

Усі троє посхоплювалися з місць і підсунули йому папір так квапливо, наче хотіли, щоб він якнайшвидше забрався геть.

Арінґароса уважно подивився на аркуш, що лежав перед ним. На ньому була папська печатка.

— Це ідентичне з тим примірником, який ви надіслали мені?

— Абсолютно.

Арінґароса здивувався, що, підписуючи цей документ, він не відчував майже нічого. Однак троє інших чоловіків, схоже, зітхнули з великим полегшенням.

— Дякуємо, єпископе, — сказав секретар. — Ваших послуг Церква ніколи не забуде.

Арінґароса підняв дипломат, відчуваючи в його вазі майбутню владу і здійснення сподівань. Усі четверо якусь мить дивилися один на одного, наче хотіли ще щось додати, але потім передумали. Арінґароса повернувся й попрямував до дверей.

— Єпископе! — покликав один із кардиналів у ту мить, коли Арінґароса збирався переступити поріг.

Він зупинився, обернувся.

— Слухаю?

— Куди ви тепер?

Арінґароса відчув, що це питання лежить радше в духовній, аніж у географічній площині, але він не мав наміру дискутувати про мораль о цій порі.

— До Парижа, — відповів коротко і вийшов.

Розділ 42

Депозитарний банк Цюриха працював двадцять чотири години і надавав увесь сучасний набір анонімних послуг у традиції швейцарського номерного рахунку. Він мав філії в Цюриху, Куала-Лумпурі, Нью-Йорку й Парижі і за останні роки розширив спектр послуг, запропонувавши клієнтам сейфи для зберігання цінностей із повністю комп’ютеризованим доступом.

Найбільший прибуток банк отримував від своєї найдавнішої і найпростішої послуги — анонімних сейфів. Клієнти, яким треба було зберігати якісь цінності — від акцій до цінних картин, — могли покласти їх тут, не називаючи жодних імен, і забрати в будь-який час, теж цілком анонімно. Конфіденційність забезпечувалась багаторівневою системою захисту із використанням найсучасніших технологій.

Софі зупинила авто перед банком. Ленґдон подивився з цікавістю на безкомпромісну архітектуру цієї споруди і відчув, що Депозитарному банкові Цюриха не властиве почуття гумору. Прямокутна призма без вікон, неначе відлита зі сталі. Схожа на величезну металеву цеглину будівля стояла на деякій відстані від дороги. Над її фасадом світився величезний симетричний неоновий хрест.

Репутація швейцарських банків як таких, що забезпечують максимальну конфіденційність, давала країні величезні доходи. Однак у мистецькому світі до таких закладів, як оцей, ставилися неоднозначно, бо в них злодії могли зберігати викрадені цінності роками, аж доки пристрасті навколо їх зникнення зовсім стихнуть. Спеціальні закони, що захищали недоторканність приватного життя, робили ці сейфи недоступними для поліції, і самі вони були прив’язані до номерних рахунків, а не до конкретних імен. Тож злодії могли спати спокійно, знаючи, що викрадені і цінності перебувають у надійному місці і що вистежити за ними їх самих неможливо.

Софі зупинила авто перед масивною брамою, що перегороджувала під’їзд до банку — вимощену цементом похилу доріжку, яка спускалася під будинок. Відеокамера над брамою дивилася просто на них, і Ленґдонові здалося, що, на відміну від відеокамер у Луврі, ця відеокамера справжня.

Софі опустила вікно і глянула на екран, вмонтований біля брами з боку водія. На ньому були вказівки сімома мовами. Першою йшла англійська: