Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 103

Ленґдон силився збагнути. Схоже, все, що йшло від Жака Соньєра, мало подвійний зміст, але наразі він цього другого змісту не уловлював.

Марі втомлено позіхнула.

— Містере Ленґдон, я вам у чомусь зізнаюся. Мене ніколи офіційно не повідомляли, де тепер перебуває Ґрааль. Але, звісно ж, я була дружиною надзвичайно впливової людини... і моя жіноча інтуїція достатньо сильна. — Ленґдон хотів щось сказати, але Марі йому не дала. — Мені шкода, що після всіх неймовірних старань ви поїдете звідси без чітких відповідей. Проте щось мені підказує, що зрештою ви таки знайдете те, що шукаєте. Одного дня ви раптом прозрієте. — Вона всміхнулась. — І коли це станеться, вірю, що ви, як ніхто інший, берегтимете таємницю.

За дверима почулися кроки.

— А я думаю, куди ви поділися, — сказала Софі й увійшла.

— Я вже збиралася йти. — Бабуся пішла до дверей, де стояла Софі. — Добраніч, принцесо. — Вона поцілувала Софі в чоло. — Не затримуй довго містера Ленґдона.

Ленґдон і Софі подивилися їй услід. Коли Софі повернулась до нього, в її очах вирувало ціле море почуттів.

— Такої розв’язки я не сподівалась.

«Та й хто б сподівався», — подумав Ленґдон. Він бачив, що вона дуже схвильована. Те, про що вона довідалась, повністю змінило її життя.

— Ну як ти, все гаразд? Непросто все це осягнути так одразу.

Вона ледь помітно всміхнулась.

— Я маю родину. Поки що це для мене головне. А про те, хто ми такі і звідки походимо, я думатиму пізніше.

Ленґдон мовчав.

— Ти побудеш у нас? — запитала Софі. — Хоча б кілька днів?

Ленґдон зітхнув. Цього він хотів понад усе на світі.

— Тобі треба побути тут якийсь час із рідними, Софі. Я повертаюсь до Парижа завтра вранці.

Вона була розчарована, але, схоже, розуміла, що так буде краще. Вони довго мовчали. Нарешті Софі взяла його за руку і повела на вулицю. Вони вийшли на невеличкий пагорб неподалік від каплиці. Звідси добре було видно всю місцевість, залиту блідим місячним сяйвом, що просочувалося крізь легкі хмарки. Вони стояли мовчки, тримаючись за руки, змагаючи неймовірну втому.

Зірки щойно спалахували на небі, а одна цятка на заході світилась яскравіше від інших. Побачивши її, Ленґдон усміхнувся. Це була Венера. Давня богиня терпляче посилала на землю рівне спокійне світло.

Стало прохолодніше, з долини прилетів свіжий вітерець. За якийсь час Ленґдон подивився на Софі. Очі в неї були заплющені, на вустах грала щаслива усмішка. Ленґдон відчув, що й у нього заплющуються очі. Неохоче він стиснув її руку.

— Софі?

Поволі вона розплющила очі й обернулась до нього. У місячному світлі її обличчя було прекрасне. Вона сонно усміхнулась.

— Привіт.

Від думки, що він повертатиметься до Парижа без неї, Ленґдонові раптом стало сумно.

— Можливо, коли ти прокинешся, мене вже тут не буде. — Він замовк, горло йому стиснув спазм. — Пробач, я не дуже вмію...

Софі легко торкнула рукою його обличчя. Тоді потягнулась і ніжно поцілувала його в щоку.

— Коли ми побачимося?

На мить Ленґдонові запаморочилось у голові, він загубився в її зелених очах.

— Коли? — Цікаво, чи здогадується вона, що він у цю мить думав про те саме. — Що ж, наступного місяця я їду на конференцію до Флоренції. Пробуду там тиждень і здебільшого байдикуватиму.

— Це запрошення?

— Ми житимемо там розкішно. Мені зарезервували номер у Брунелескі.

Софі грайливо всміхнулася.

— Чи не забагато ви на себе берете, містере Ленґдон?

Він знітився, збагнувши, як це прозвучало.

— Я мав на увазі тільки...

— Я з великою радістю зустрінуся з тобою у Флоренції, Роберте. Але за однієї умови. — Її тон посуворішав. — Жодних музеїв, церков, могил, творів мистецтва, пам’яток.

— У Флоренції? Цілий тиждень? Але ж там більше нічого робити.

Софі знову потягнулась до нього і поцілувала, цього разу в уста, їхні тіла сплелися в обіймах, спочатку ніжних, тоді жагучих. Коли вона нарешті відірвалась, Ленґдон прочитав у її очах обіцянку.

— Домовились, — нарешті вимовив. — Це буде побачення.

Епілог

Роберт Ленґдон здригнувся й прокинувся. Йому щось наснилося. На халаті, що лежав на стільці поряд із ліжком, була монограма ГОТЕЛЬ «РІТЦ» ПАРИЖ. Крізь штори просочувалося тьмяне світло. «Що зараз — вечір чи ранок?» — подумав він.

Почувався Ленґдон чудово. Він проспав більшу частину останніх двох діб. Повільно сівши на ліжку, він згадав, що його розбудило... дивна думка. Кілька днів він намагався дати раду з лавиною нової інформації, а тепер йому спало на думку щось таке, на що він раніше не зважав.

Чи може таке бути?

Кілька хвилин він сидів нерухомо.

Тоді встав із ліжка і пішов до ванної, викладеної мармуром. Став під душ і з насолодою підставив плечі потужним струменям води. Але думка не давала спокою.

Неможливо.

За двадцять хвилин Ленґдон уже вийшов із готелю «Рітц» на площу Вандом. Надворі сутеніло. Проспавши кілька днів поспіль, він геть вибився з режиму... але розум його був на диво ясний. Він мав намір випити кави з молоком у холі готелю, щоб зібратися з думками, але ноги самі винесли його на вулицю, в паризьку ніч.

Ленґдон ішов на схід вулицею Пті Шамп і відчував, як його охоплює хвилювання. Звернув на вулицю Рішельє, де повітря було наповнене солодкими пахощами жасмину, що цвів у вишуканому саду Пале-Рояль.

Ленґдон звернув на південь і йшов, доки не побачив те, що шукав, — величну аркаду з блискучого чорного мармуру. Зайшовши під неї, він почав уважно оглядати ґрунт під ногами. За кілька секунд знайшов те, що мало там бути: кілька бронзових медальйонів, які утворювали ідеально пряму лінію. Кожний диск мав п’ять дюймів у діаметрі і відтиснені літери «N» та «S».

Nord. Sud.

Він повернувся обличчям на південь і подумки продовжив лінію, накреслену медальйонами. Пішов у тому напрямку; уважно дивлячись під ноги. На розі «Комеді-Франсез» на землі блиснув іще один медальйон. Це воно й є!

Ще багато років тому Ленґдон дізнався, що на вулицях Парижа є 135 таких бронзових міток. Вони вмонтовані в тротуари, покриття дворів та проїжджих частин і утворюють лінію, що перетинає місто з півночі на південь. Колись він ішов цією лінією від собору Серця Ісуса на північ через Сену і аж до старовинної Паризької обсерваторії. Там і зрозумів, що вона означає.

Первинний нульовий меридіан землі.

Перша нульова довгота світу.

Давня лінія троянди.

Ленґдон поспішно перетнув вулицю Ріволі і відчув, що ціль уже близько. До неї залишився якийсь квартал.

Осяяння тепер наставало одне за одним. Те, як Соньєр написав слово «Roslin», щоб підкреслити його походження... лезо й чаша... могила, серед творінь майстрів.

«Чи про це Соньєр хотів зі мною поговорити? Виходить, я випадково відкрив таємницю?»

Він уже майже біг, відчуваючи під ногами лінію троянди, що скеровувала його, притягувала до кінцевої мети. Увійшовши до довгого тунелю Пасажу Рішельє, він аж тремтів від збудження. Він знав, що в кінці цього тунелю стоїть найзагадковіший з усіх паризьких пам’ятників, споруджений у 1980-ті роки за розпорядженням самого Сфінкса — Франсуа Міттерана — людини, яка, за чутками, була причетна до таємних товариств і залишила Парижеві в спадок монументальну споруду, що її Ленґдон бачив лише кілька днів тому.

Ніби в іншому житті.

Зібравши всі сили, Ленґдон вибіг із тунелю на знайому площу і зупинився. Відхекуючись, він повільно, іще не вірячи до кінця, підняв очі на блискучу споруду, що височіла попереду.

Луврська піраміда.

Виблискує в темряві.

Милувався він лише якусь мить. Його більше цікавило те, що було праворуч від піраміди. Він повернувся й пішов через площу уздовж невидимої лінії троянди до Карузель де Лувр — величезної круглої галявини з травою, обсадженої акуратно підстриженими кущами. Колись на цьому місці відбувалися язичницькі свята, на яких вшановували матінку-природу... з веселими обрядами, що прославляли плодючість і богиню.