Код Да Вінчі - Браун Дэн - Страница 10

— Говоріть далі...

— Це доволі типове явище в часи великих потрясінь, — вів далі Ленґдон. — Кожна нова влада намагається привласнити існуючі символи, скомпрометувати і стерти з пам’яті людей їхнє первинне значення. У боротьбі між поганськими і християнськими символами програли перші. Посейдонів тризуб перетворився на вила диявола, гострокутний ковпак мудреця — на символ відьми, а пентаграма Венери стала знаком диявола. — Ленґдон на мить замовк. — Прикро, але військове відомство США теж спотворило суть пентаграми: тепер вона стала нашим головним символом війни. Ми малюємо її на наших винищувачах і прикрашаємо нею погони наших генералів. — І прощавай, богине кохання й краси.

— Цікаво, — Фаш кивком показав на труп з розкинутими руками. — Ну а поза? Вона вам про щось каже?

Ленґдон знизав плечима.

— Ця поза лише підкреслює зв’язок із пентаграмою і священною жіночністю.

— Перепрошую?

— Це називають реплікацією. Повторення символу — найпростіший спосіб підсилити його значення. Поза Жака Соньєра нагадує п’ятикутну зірку. Одна пентаграма — добре, а дві — ще ліпше.

Фаш подивився по черзі на руки, ноги й голову Соньєра, що мали символізувати п’ять кутів пентаграми, і знову пригладив рукою і без того прилизане волосся.

— Цікавий аналіз, — він помовчав. — Ну а те, що він голий? — Фаш скривився, вимовляючи останнє слово, наче тіло голого літнього чоловіка викликало в нього відразу. — Навіщо він зняв одяг?

Гарненьке запитання. Ленґдон не припиняв про це думати від першої ж миті, як побачив фотознімок. Найімовірніше, оголене тіло людини мало ще раз нагадати про Венеру, богиню сексуальності. Хоч у сучасній культурі Венера вже здебільшого не асоціювалась із фізичним зв’язком між чоловіком і жінкою, пильне око лінгвіста-етимолога й досі могло помітити слід первинного значення Венери у слові «венеричний». Проте Ленґдон вирішив не заглиблюватися в цю тему.

— Месьє Фаш, я не можу сказати, чому месьє Соньєр намалював на собі цей символ чи прийняв таку позу. Однак знаю напевно, що така людина, як Жак Соньєр, розглядала б пентаграму як знак священної жіночності. Історики мистецтва і науковці, які вивчають символи, добре знають про зв’язок між пентаграмою і божественним жіночим началом.

— Добре. Ну а чому він вирішив писати власною кров’ю?

— Очевидно, більше не мав чим.

Фаш помовчав, тоді зауважив:

— Мені здається, він писав кров’ю, щоб змусити поліцію провести певну судово-медичну експертизу.

— Перепрошую?

— Погляньте на його ліву руку.

Ленґдон подивився на білу руку куратора, від плеча до долоні, проте нічого не побачив. Тоді обійшов тіло, нагнувся і з подивом помітив, що куратор стискає в руці великий маркер із фетровим стрижнем.

— Соньєр тримав його, коли ми знайшли тіло, — зауважив Фаш. Відійшов від Ленґдона і наблизився до розкладного столика, на якому лежали інструменти, дроти і якісь електронні прилади.

— Як я вже вам казав, — він перебирав предмети на столі, — ми нічого не чіпали на місці злочину. Вам знайомий цей тип ручки?

Ленґдон нахилився нижче, щоб роздивитися напис на ручці.

Він здивовано підвів голову.

Такими маркерами зі спеціальним фетровим стрижнем зазвичай послуговувались працівники музеїв, реставратори і поліцейські, щоб наносити невидимі позначки на предмети. Писали вони флуоресцентним чорнилом на спиртовій основі, і побачити ці написи можна було лише при невидимому світлі. Зокрема, працівники музеїв робили такими маркерами позначки на рамах картин, що потребували реставрації.

Ленґдон випростався, а Фаш тим часом підійшов до лампи й вимкнув її. Галерея враз занурилась у пітьму.

На мить «засліплений» Ленґдон почувся непевно. Але поступово очі звикали до темряви, і він розрізнив у червонуватому напівмо-році постать Фаша. Той ішов до нього, тримаючи в руках якесь портативне джерело світла, що огортало його фіолетовим серпанком.

— Можливо, ви знаєте, — сказав Фаш, у фіолетовому сяйві його очі світилися, — що за допомогою такого світла поліція шукає на місці злочину сліди крові та інші докази, які підлягають експертизі. Тож можете уявити, як ми здивувалися... — Він різко спрямував світло лампи на труп.

Ленґдон подивився і з жахом відсахнувся.

Серце калатало. На паркетній підлозі поряд із трупом світилися пурпурові літери. Останні слова куратора. Тупо дивлячись на мерехтливі знаки, Ленґдон відчував, що туман, який огортав усю цю історію від самого початку, ще більше густішає.

Він перечитав слова ще раз і подивився на Фаша.

— Що в дідька все це означає?

Очі Фаша світилися білим.

— Саме на це питання ви й маєте відповісти, месьє.

Неподалік, у кабінеті куратора, лейтенант Колле, який щойно повернувся до Лувру, схилився над радіоприймачем, що стояв на величезному письмовому столі. Якби не страшнувата фігура середньовічного рицаря, що, здавалося, стежив за ним з кута столу, то Колле почувався б і зовсім добре. Він надів навушники і ще раз перевірив рівні входу на жорсткому дискові в системі запису. Все працювало справно. Мікрофони функціонували бездоганно, і звук був максимально чіткий.

«Момент істини», — подумав він.

І, усміхаючись, заплющив очі, приготувавшись насолодитися рештою розмови, яка зараз відбувалась у Великій галереї.

Розділ 7

Скромне помешкання в церкві Святої Сульпіції було на третьому  поверсі, ліворуч від хорів. Дві кімнатки з кам’яною підлогою і мінімумом умеблювання правили за домівку сестрі Сандрін Біейль вже понад десять років. Офіційно її житлом уважався монастир, розташований неподалік, проте вона більше любила спокій і тишу церкви. Тому й облаштувалась тут, нагорі, де мала ліжко, телефон і гарячу їжу.

У церкві сестра Сандрін була conservatrice d’affaires9, тобто відповідала за всі нерелігійні аспекти діяльності храму: прибирання, підтримання будівлі в належному стані, наймання персоналу, охорону церкви після закриття та замовлення продуктів — у тому числі вина й облаток для причастя.

Вона вже спала на своєму вузькому ложі, аж раптом задзеленчав телефон. Взяла слухавку і сказала втомлено:

— Soeur Sandrine. Eglise Saint-Sulpice.

— Привіт, сестро, — озвався чоловік французькою.

Сестра Сандрін сіла на ліжку. Котра година? Вона впізнала голос настоятеля; але ж за п’ятнадцять років він жодного разу її не будив. Абат був дуже благочестивою людиною і після меси одразу йшов додому спати.

— Перепрошую, якщо розбудив вас, сестро, — голос абата був якийсь незвичний, роздратований. — Маю до вас прохання. Мені щойно телефонував один дуже впливовий американський єпископ. Мануель Арінґароса. Може, знаєте?

— Голова «Опус Деї»? Звичайно, знаю. Хто з церковників його не знає?

За останні роки вплив консервативної прелатури Арінґароси дуже зріс. Їхнє сходження почалося раптово 1982 року, коли папа Іван Павло II несподівано підніс «Опус Деї» до рангу «прелатури папи». Це означало, що папа офіційно схвалює всю їхню релігійну діяльність. За дивним збігом возвеличення «Опус Деї» почалося того самого року, коли це релігійне братство, за чутками, переказало майже мільярд доларів на рахунок Ватиканського інституту релігійної діяльності — більше відомого як «Банк Ватикану» — чим урятувало його від ганебного банкрутства. Згодом папа значно пришвидшив занесення засновника «Опус Деї» до сонму святих, скоротивши традиційно сторічний термін очікування канонізації лише до двадцяти років, що теж викликало немалий подив. Сестра Сандрін не могла позбутися відчуття, що таке становище «Опус Деї» в Римі доволі підозріле, але ж не будеш сперечатися з Ватиканом.

— Єпископ Арінґароса попросив мене про послугу, — в голосі абата бриніли нервові нотки. — Один із його наближених прибув сьогодні до Парижа...