Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

А листя падають...

Кудрицький Валентин Олександрович

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

А листя падають... - Кудрицький Валентин Олександрович - Страница 1

Изменить размер шрифта:

ВАЛЕНТИН КУДРИЦЬКИЙ

А ЛИСТЯ ПАДАЮТЬ...

Лірика, Гумор, Сатира

2009р.

ПОЛЕ

Ой, як вийду я ранком на поле

І подивлюсь як шумують поля,

Поле моє! Життєрадісне поле,

Ти ніби казка моя чарівна.

Стану я тут, де жита грають хвильками

Й сам я неначе не свій,

Як мені хороше тут під тополями -

В ніжній красі весняній.

Хочеться враз свої груди юначії

Китом морським підійнять,

І салдафонів, що з бомбами граються

Подихом в пил розім'ять.

Щоб пам'ятали й не забували -

Поле для того, щоб жить!

А не для того, щоб нас убивали,

Й нашою кров'ю це поле кропить.

Ой, як вийду я ранком на поле

І подивлюсь як гуляє весна,

Поле моє, життєрадісне поле,

Ти ніби пісня моя чарівна..

20.10.1953 р.

СТОЮ НАД ВСЕСВІТОМ

Хвиля життя приходить і уходить,

За нею інша набіга,

І так усі мільярди років

Із небуття у небуття.

Треба ж було Творцю на небі

Установить таке реле,

Що кожен рік міняє зими

І осінь, що дощами льє.

А я стою над цим всім світом

Десь в невідомім пункті 'А'.

Й вдивляюсь в невідомі далі

Й шукаю відповідь, хто я?

Певно, у цім незнанім світі -

Де ні початку, ні кінця,

Нічого я не розумію,

Звідки прийшла душа моя?

Звідки прийшла, куди полине -

Коли промчать літа мої,

Невже і справді світ безмежний? -

Це не вкладається в мені.

І як могло з'явитись слово,

Як ще і людства не було?

Як слово це було з нічого,

То хто ж придумать міг його?

І звідки те їх розмаїття,

Звідки ті мінуси й плюси?

Звідки вони? Мовчать століття.

Одні загадки та ікси.

Чому таке їх розмаїття

І стільки в світі різних мов,

А може їх, простіть за дерзість,

Не Бог придумав а - любов?

Нащо Йому, пробачте люди,

Знать було в світі стільки мов,

Як не було з ким говорити

І світ не відав про любов?

20.8.2001 р.

РОЗМОВЛЯЮ З КОСМОСОМ

В голові, ніби, в морі - прибій,

Що от-от, як фугас розірветься.

Скільки задумів, мрій і надій,

І не знаю, де все це береться?

А думки прибувають, летять,

Мов метелики втягнуті грою,

Що не знаєш, що з ними робить,

І немає від дум тих відбою.

Ніби з Космосом я на зв'язку,

Й хтось ввімкнув у мій мозок комп'ютер,

Щоб ту мудрість з їх вуст записав

І її передав я всю людям.

6.6.2005 р.

МОЯ ГОРДІСТЬ

Я не женусь за славою поета,

Бо слави в мене й так хоч відбавляй.

І хоч сьогодні вже не та Планета,

І вже не той, що був раніше край,

Але за честь, за віру, і за волю

Я прославляв і буду прославлять,

Бо я одну з народом маю долю,

І це уже від мене не віднять.

Слава моя на кожному масиві,

В будинках тих - які побудував.

І я горжусь собою і щасливий,

Що все тепло, що мав - я людям передав.

18.10. 1968 р.

ЩОБ ЛЮДИ РАДІЛИ

Це вже не той Ірпінь, що був,

Де ми колись гриби збирали,

Де ми ганяли голубів,

І на дівчаток поглядали.

Сьогодні тут кругом асфальт,

Будинки - красені, як стріли.

Що замість нас, мов, стали в ряд,

Щоб наші правнуки раділи.

11.9.2006 р.

Я ВАС ЛЮБЛЮ, ЛЮДИ!

Манить музика в молодість змістом.

Іду, зачепившись очима за ніжність.

Ніби наречене моє місто.

А над містом панує - Вічність.

Люди! Я люблю вас, чуєте?

Серце моє з музики - чисте.

Тільки ви мене зачаруєте!

А на землю падає листя,

Ніби біль з мого серця.

Люди! Я люблю вас, чуєте,

То ж навіщо ще й далі чаруєте?

1.10.1969 р.

БЛАЖЕННА МИТЬ

Душа шукає і вирує,

Душа шукає і кричить,

Можливо хтось її почує

І принесе блаженну мить!

Бо так вона благає щастя,

Що всіх, при всіх би обійняв,

Зірвав би всі волошки в житі

І їх закоханим роздав.

15.9.1969 р.

КАБЛУЧКИ

Стань, дівчино, зупинися,

Дай, на тебе подивлюсь!

І до тебе, як троянди -

Хоч злегенька доторкнусь.

Зупинись, поглянь на небо,

Де таке ти ще знайдеш?

Може все - таки до мене

На хвилинки три зайдеш?

Хочу глянуть на ті чари,

Чим прохожих ти печеш,

Що не можуть всидіть в хаті -

Як по вулиці ідеш?

6.5.1969 р.

ОХОРОНЕЦЬ ТАЄМНИЦЬ

Вже моя голова посивіла,

Як веселий холодний димок,

А душа, ніби, помолоділа,

Як притрушений снігом садок.

І не віриться зовсім, що скоро -

Вже і правнук піде в перший клас,

Тільки жаль, що в його товаристві

Вже не буде ніколи більш нас.

І вони як і ми колись, люба,

Підуть в гори розваги шукать,

Й може сядуть під тим самим дубом,

Де колись ми любили гулять.

І піде, як і в нас все по кругу:

Поцілунки, і сльози, і сміх,

Будуть нові і нові подруги,

Боже мій! Скільки буде ще їх!

І піде як і в нас - все по кругу,

Таємниці дуб вміє тримать,

А тому я вважаю, що дубу

Можуть всі, як собі довірять.

А тому я б хотів через дуба

Всім онукам привіт передать.

29.4.2003 р.

ТІЛЬКИ МИТЬ

Із тобою пройтись - що в раю побувати,

І подихати запахом квітів і трав,

Із тобою побуть - це ту силу пізнати -

Про яку чули всі, але мало хто знав.

Із тобою побути - це полями дихнути,

Це почути пісні солов'я і дібров;

Із тобою побути - це щастям дихнути

Тим, яке в нас в житті називають - любов.

Чи багато нам треба?- не знаю, не знаю,

Але впевнений я - що лише всього мить,

А тому я життя зможу тій лиш довірить,

Що мені зможе миті ті вічно творить...

24.4.1990 р.

ПОЛЬОВА ЦАРІВНА

Йду по вулиці й зриваю,

Мов суниці із грядок -

Ніжні посмішки дівочі

І кладу в вірша рядок.

Так по слову, по другому

І дивись, уже - сонет,

І нехай тоді хто скаже,

Що Кудрицький не поет.

Щось не можу зупинитись,

Мов прорвались небеса,

Я пишу а ті диктують,

Це ж хіба не чудеса?

Кожна жіночка - суничка,

Кожна дівчина - бузок,

І їх світлі білі личка -

То вінець усіх казок.

Де не глянь - там Веселини,

Там - царівни польові,

А мені оті Галинки -

То поезії нові.

Поки я збирав у кошик

Ті сунички й квіточки -

Прилетіли дві синички

І закінчили рядки.

А коли наповнив кошик

Я по вінця до кінця,

То приніс його додому

І подякував Творця.

14.4.2003 р.

КВІТКОВЕ ПОЛЕ

Життя - це поле квіточок,

А я у полі тім - жучок,

Який весь день по квітах лазить

Через тини і перелази.

Бо квіточки, коли цвітуть -

Вони жучка до себе ждуть -

Хоч через пні, чи перелази,

Аби прийшов, аби полазив...

26.9.2003 р.

КРИНИЧЕНЬКА

Ну ж у дівчини і стан!-

Глянеш, небо рушиться,

Й, ніби грізний океан

Вся душа ворушиться.

Що голівонька, що ніс,

Що вже біле личенько!-

Видно, Бог її створив,

Як в степу криниченьку.

Хто не їде, хто не йде -

Той в степу зупиниться,

Бо усім, як і мені

Хочеться напитися.

От так очі, от так стан,

Ой, рятуйте людоньки!

Ой, як хочеться схопить

Те дівча за грудоньки.

Боже милий! Боже мій!

Що зі мною твориться?

Все б я випив з тих... криниць

Страх, як пити хочеться...

5.9.1997 р.

БІЛЯ РІКИ

Сохнуть і дерева,

Сохне і трава.

День від дня все меншає,

Мерзне голова.

Крутить у суглобах,

Біль в моїй душі,

Вже й писать не хочеться

Про любов вірші.

Хочеться упасти

Десь біля ріки

І дивитись в небо

Як пливуть віки.

26.5.1997 р.

РУСАЛКА

Колись, як був я ще малий -

Мати русалками лякали,

Щоб в ліс, і в жито не ходив,

Аби ті не залоскотали.

Але, коли я вже підріс -

Рішив піти як смеркне в жито,

Та так - аби ніхто не знав,

І щоб було все шито-скрито.

Проте, я скільки не ходив,-

Ніде русалки не знаходив,

Поки рішився і пішов

Я на ставок - на тихі води.

Бо, там у лузі, у ставку

Говорять теж жили патлаті,

І як темніло надворі

Гасали, мов коти по хаті.

І хоч боявсь їх - все ж пішов,

Бо я і справді вірив в казку,

І там побачив я в ставку

Кого б подумали ви? - Машку.

Не знав, радіти чи втікать,

Ну ж не стоять, узявшись в боки,

Але рішив я зачекать,

Бо щось мене тримало поки.

Вийшла красуня із води

Струнка, оголена, патлата

Й мені кивнула: йди сюди!

І тут же стала лоскотати.

Тоді і матір я згадав,

Яка мене попереджала,

Та сила, певно, неземна

Біля русалки задержала.

І, переборюючи страх,

Я, звісно, дамі підкорився...

Й на неземну її красу

Неначе вкопаний дивився.

А через місяць, може два -

На тій русалці я женився...

6.11.1980 р.

ЗАГЛЯДАЮ В НЕБО Я

Заглядаю в небо я

Як в природи душу,

Боже, скільки ніжності

В золоті дібров!

Хто ж це чудо витворив?

Хто ж це чудо витончив?

Люди кажуть - Сонечко,

Я кажу - любов.

Боже, що то твориться

У житті моєму,

Боже, що то твориться

У душі моїй?

Як же серцю хочеться,

Щоб співала горличка,

Тільки де гарантія,

Що потрібний їй?

Ще в селі на вигоні

Не співали жайвори,

А в гаю за річкою

Не шушукав гай,

То ж чому чужі жінки -

Всі, неначе, квіточки,

Хоч бери до рани

Кожну прикладай.

Заглядаю в небо я,

Як в дівочу душу,

Боже, скільки ніжності

В сутінках дібров!

Хто ж це чудо витворив?

Хто ж це чудо витончив?

Люди кажуть - Сонечко,

Я кажу - любов.

11.11.2001 р.

ГОРОБЦІ І СВІТАНОК

Люблю світанок й дні воскресні,

Що заворожують мій зір,

І як в садку цвітуть черешні,

І тишу, що крадеться з гір.

Люблю я день, який сповзає

В ранковім дремі з хмарок в ліс,

І на берізки поглядає,

Як я на шовк коханих кіс.

Люблю світанок. Як над лісом -

Димить злегесенька туман,

І горобців, що сплять всю нічку,

Щоб ранком день принести нам.

24.4.2000 р.

ПЕРШІЙ КОРОЛЕВІ

Згадав про Місяць над горою,

Про ті чудові світлі дні,

Як познайомились з тобою

Колись на пляжі в Ірпіні.

Як я тремтячими руками

Вперше твоїх торкнувсь колін,

Й мені здалось, що надімною,

Ніби, роздавсь небесний дзвін.

А ти у Місячній короні

Серед туману і роси

Сказала там, де паслись коні:

-Усе що хочеш - все проси.

А я незнав, про що йшла мова,

Чого ж і ще було просить -

Як нічка й так така чудова,

І річка поруч нас біжить.

Пройшло уже багато років,

Скільки відбулося подій! -

А ти ще й досі в тій короні

Стоїш у пам'яті моїй.

30.10.2000 р.

МІДНА КОПІЙКА

Не пройде і сто літ як і ми всі помрем,

Як над нами насиплють кургани,

І ніхто на той світ не візьме свій гарем

Як колись фараони й султани.

А якщо ти нікого в житті не любив,

Не кохав, не робив людям радість -

Будеш сам на тім світі, як бовдур лежать,

Обійдуть тебе Валі і Каті.

І забудуть про тебе і мертві й живі,

Ну кому така радість потрібна,

Що життя прожила й ні людям, ні собі,

Як копійка на смітнику мідна?

То ж кому такі принци потрібні, скажіть,

Що крім сну ті нічого не знали?

А тому, хто живий, я вам раджу - любіть,

Щоб про вас добрим словом згадали.

Тих, хто щастя творив, тих хто ніжив, любив -

Тих в житті не судили й не судять...

Бо якщо ти любив - значить щастя творив,

Значить ти щось робив добре людям.

То ж кохайтесь, любіть, не жалійте вогню,

Не жалійте коханим цілунків!

Бо у тому вогні, що в душі аж на дні -

Тільки там і шукай порятунку.

19.6.1997 р.

ДУРМАН

Ще і сьогодні перепілки

Всю ніч співають за селом,

Неначе грають на сопілці,

Мов серце крають перед сном.

Я пам'ятаю, як в дитинстві

У росах зіроньки шукав,

І як незграбно, і невміло

Тебе в гаю поцілував.

І з того часу, як не дивно,

З'явилась Муза і тоді -

Стало все ніжним і рожевим,

І зорі стали голубі.

А ми під небом вальс кружляли

На лузі з гордим буркуном,

А поле, ніби, нас навмисно

Поїло ніжним дурманом.

О, як би я хотів сьогодні

Напитись того дурману,

Щоб в дурня знов перетвориться

Й віддчуть ту силу чарівну.

Відчуть ту ніжність й насолоду

І того дотику тепло,

Яке мене ось стільки років

Манило, мучило й пекло.

Бо, як колись в тобі відразу

Відчув всі радощі життя,

І знов в мені, як того часу -

Проснулись перші почуття.

Бо перше - то завжди є перше,

Його ні з чим не порівнять,

О, якби я хотів сьогодні

Тебе, як вперше обійнять.

1.1.1983 р.

В ПЕРЕХОДІ

Стоїть в переході мордатий мосьє

Й за десять карбованців секс продає.

Дивлюсь на ту наглу вгодовану пику

І так мені хочеться пику потикать.

А та посміхається й каже мені:

-Читав в Одісеї про вірність, чи ні?

Так в того ото чоловіка-плавця

Була Пенелопа, як жіночка ця.

Літ двадцять, аж поки він плавав морями -

Сиділа і ждала його вечорами.

А цій же красуні немає ціни,

Повісь її в спальні, прибий до стіни,

І можете плавать хоч сто літ від хати,

І певними буть - що вона вам не зрадить.

15.12.1989 р.

НЕ ЗНАЮ

Коли надворі веснами шумить

І Місяць посміхається лукаво,

Ну як тебе, кохана, покорить,

Щоб хоч на ніч на тебе мати право?

Горять зірки, вигукують поля,

І десь над нами Янгели літають,

Якби ти знала, як я хочу жить!

Та як тобі сказать про це - не знаю.

Ось скоро нічка в вічність відійде,

І Місяць зорі спать позаганяє,

А серце так і проситься любить,

Та як тобі сказать про це - не знаю.

2.2.1989 р.

ЯКЩО ЖІНКА КОХАЄ

Жінка, яка вас дуже любить -

До всіх не стане скалить зуби.

Але, коли і скалить зуби,

Це ще не значить - що вас любить.

22.5.2004 р.

ЗЕМЛЕТРУСИ

Ми вільні тільки у коханні,

Якщо в своєму курені,

Де на все поле, на все небо

Нема ні жодної душі.

Коли тебе думки не мучать,

Як дачу, дім побудувать,

Коли спокійні наші душі

І дітки наші не кричать.

А ті всі палаци й хороми -

То наше горе і наш біль,

Тому й існують землетруси,

Щоб мали ще і іншу ціль.

9.1.2000 р.

ЖІНКИ І СВІТ

Скільки жінок у нашім світі -

Стільки й зірок,

Які від себе не пускають

А ні на крок.

Які для того Богом дані -

Щоб чарувать,

Які для того в нашім світі -

Щоб їх кохать.

4.10. 2001 р.

ХОДИТЬ СЛОВО

Чомусь на серці як ніколи:

І сум й журба, і чорний біль.

То, ніби, щось під боки коле,

То десь відкладується сіль.

То щось трясе тебе , то мучить,

То ти - герой, то - боягуз.

А по болоту ходить слово

З чарівним змістом - чорногуз.

10.6.2001 р.

ЗОРЯ МОЯ

Зоря моя! Весна кохання,

Скарбниця чарів і дібров,

Візьми собі мої страждання,

Мені ж віддай свою любов.

Нехай тобі рум'янить личко,

Завжди бадьорить, сипле жар,

Дає натхнення молодички,

Щоб в серці був завжди пожар.

7.1 1983 р.

КРАСА

Колись я думав що роса -

То просто місячна краса.

Та тільки Сонце з гір упало,

Як всю красу, немов, злизало.

Сидять сороки на стовпі.

Сижу і думаю собі:

Була роса - була краса,

Нема роси - нема краси.

То що ж воно таке краса

Й куди дівається вона?

І диву сам собі даюсь,

За чим же я тоді женусь?

Невже щось сталось з головою,

Що я біжу за пустотою?

А завтра знов дивлюсь - роса...

Ну це хіба не чудеса?

І так мільярди літ підряд

Себе ми будем повторять,

Аби ніколи нам з тобою

Не втратить іскорки живої.

Не втратить ту красу небес,

Що творять з Господом прогрес,

Щоб ми завжди за нею гнались

Й ніколи не розчарувались.

10.4.2003 р.

БАРАН

Крутить ноги, тягне спину,

А думок ще, як гора.

Чи то вже гаплик підкрався,

Чи прийшла лиха пора?

Чи то просто я занудивсь

По весні і по Дніпру?

Бо як день - все більше й більше

Те й роблю, що хрест свій пру.

І немає тому краю,

І кінця немає,

Як одну роботу зроблю,

Інша вже чекає.

Ну а скільки не зробив ще!

Й головне: не докохав,

А вже чую мчить з косою

Чорна відьма через став.

Став, стою, себе питаю:

-Чи не дурень ти, Вальок?

Подивись на наш Хрещатик -

Скільки вхожених дівок!!!

Щоб оту красу всю божу

Помінять на кліточки,

Про який ти розум мовиш,

Ніби житимеш віки?

Плюнь на всіх тих бджіл та дачу

І піди у ресторан,

І тоді ти сам побачиш -

Хто ж ти є, як не баран!

Чи задумувавсь ти, брате,

Як збираєшся ти жить,

Як до тебе з бородою

Чорний вечір прибіжить?

То ж кидай ти цю роботу,

Той гараж і цей сарай -

І шуруй мерщій до Ялти

В край, де дійсно - Божий рай.

Де розгулюють мадони -

Справжні феї чарівні,

Де тобі такі ніколи

Не присняться і в ві сні.

22.5.2001 р.

А ЛІС ШУМИТЬ

Лежу. Не спиться.

А поруч зорі шепотять,

Немов патлаті молодиці.

І захотілося мені

До їх добратися спідниці.

Приліг. Схопив одну й мовчу.

Вона мовчить.

І, мов, від радощів кричу,

А ліс шумить. А ліс шумить.

А Місяць з хмарами кружляє.

-Скажи мені, чи любиш ти?-

А та мовчить і поглядає.

І знов мовчить. І знов один.

Не знаю, де себе подіти?

А ніч, як рік. А ніч, як рік! -

Коли ж почне вже сутеніти?

17.9.1997 р.

ПРО ВІЧНІСТЬ

Те що буде - не знаю й не знає ніхто.

Що було - те уже не вернеться.

А тому, потримай, якщо можеш пальто,

Бо душа в світ фантастики рветься.

Я в майбутньому весь.

Позаду - моя тінь.

Але що без минулого вічність?

Особливо, коли вже на пенсії ти

Й на душі, як на морі, у січні.

То ж , живіть не тужіть, ніби Місяць в хмарках,

Що як діжка розпечена котиться,

І безмежне минуле тягне в майбуття,

Без якого ніхто не обходиться.

То ж нехай оту мить, той відрізок всіх мук

Те, що люди життям називають,

Хай у пам'яті там він для тих збереже

Хто ще любить і щастя бажає.

4.6.1997 р.

КОЛИ ЦВІТЕ І ШУМИТЬ

І так я, люди добрі,

Уже - пенсіонер,

А, ніби ще десь вчора

Ходив, як піонер.

Здається, що ще вчора

Я бігав без штанців,

Сьогодні ж, як непотріб

Списали до старців.

І звідки, вибачайте,

Ті роки узялись?

Що, ніби в іншу робу

Літа перевдяглись.

Кому тепер жалітись,

Кому, скажіть, кому?

До Господа далеко,

Та й ніколи йому.

А мужикам порада:

Як ліс цвіте й шумить -

Любіть жінок, кохайте їх!

Їх є за що любить!...

17.5.1997 р.

ЩОБ БУТЬ В РАЮ

Поки тобі відкриє небо

Навіки божу благодать, -

Тобі на "скрипочці" прийдеться

Ще довго й довго, брате, грать.

А тому, хто у рай з вас мріє -

Мусить одне запам'ятать:

Що зроду вам не бачить раю,

Якщо не будете кохать.

Отож, молись ти чи хрестись,

Хоч в бубон днями вибивай!

Але, якщо ні з ким...ні разу,-

Навіть не мрій попасти в рай?

5.3.1997 р.

КОЛИ СЕРЦЕ ТІКАЄ

Як смерть іде - бере в кільце,

Немов, вовки невинну жертву,

Й куди ти , брате, не поткнись -

Вона придумає як зжерти.

Бо той, хто виробив ресурс,

Й не так вже тікать стало серце,

То так і знай, прийшла пора...

Але про це ти думай з перцем.

10.11.2001 р.

ЩОБ ПОЗБУТИСЬ МУК

Знаю я, що відцвітають

Вже мої літа, як цвіт,

Жаль, звичайно, залишати

Цей казковий божий світ.

Бо як гляну в даль небесну -

На ліси, що в далені,

Жаль, прощатись безсумнівно

З цею казкою мені.

Але, що робити маю? -

Тут вже воля не моя.

Видно, Бог не хоче бачить

Більше мук моїх щодня.

27.5.2004 р.

ЙДЕ ЖИТТЯ

Проходять століття, тисячоліття -

Йде життя.

Давно я досяг повноліття,

А й досі, немов, дитя.

Не можу напитись красою,

І наспіватись пісень,

А десь за рікою, я знаю,

Уже догоряє день.

А жити так хочеться, хочеться...

Який же ти світ чарівний!

А листя по полю котяться -

В світ новий.

28.5.1969 р.

ДІАЛОГ З ГОСПОДОМ

Ти в мені, мій Боже, знаю!

То ж до тебе і звертаюсь:

-Ізціли мене, дай силу,

Поможи наставить милу!

Ну а Бог мені з гори:

-Все, що просиш, - сам бери.

Бо все те, що ти просив,-

Я давно тобі зробив.

Хочеш жінку мать, як диню?-

Збий їй гонор і гординю,

Бо гординя, блуд утіх,

То в житті - найбільший гріх.

Бог все бачить і все знає,

Навіть, й те, чого немає.

То ж дурити не старайся,

А як грішиш? - то хоч кайся,

Бо для тих, хто дурить Бога -

То для їх одна дорога.

А коханку, щоб кохала,

То цілуй, щоб аж стогнала.

Боже милий! О, Ісусе!

Ти взірець мій, очі, вуші.

Ти - моя любов, мій - світ,

Подаруй, ти стільки літ,

Щоб все те, що написав,

Я народу передав.

-Добре!- Бог сказав,- живи!

Й так як пишеш, так й пиши...

Потім трохи помовчав,

І мені він знак подав:

-Хочеш мати душу вічну?-

То її залиш у віршах.

А коли тебе забрать?-

Це мені самому знать.

8.1.1997 р.

ВТІКАЮ ВІД СТАРОСТІ

Мені давно вже місцем поступаються,

І, навіть, літні вже звертаються на "ви",

А я люблю, як феї посміхаються,

І як до мене шепчуть явори.

Люблю бродить по горах, і по лісі,

Слухать пісні дубочків і беріз,

Люблю, коли в мій дім приходить літо

Із золотистим блиском світлих кіс.

Люблю, коли в садку щебечуть птахи,

І весело шепочуться гаї,

І як в садку весь день гудуть комахи,

І вчать діток співати солов'ї.

Люблю, коли гуляє в лісі вітер

І всі листочки весело тремтять,

І як танцюють із вітрами віти

Й всю ніч до ранку з полем шепотять.

І вірити не хочеться у старість,

/Нехай би їй Гаврило під ребро!/

Тому й хожу гуляти на Хрещатик,

Тому й хожу гуляти на Дніпро.

Із неба зорі визирають,

Зацвів на березі будяк.

Мене вже дідом називають,

А я незчувсь, коли і як?

3.5.2000 р.

НАШЕ ЛІТО

Я по твоїх іду слідах,

Вдихаю запахи жасміну,

О, як би я хотів зустріть

Хоч раз і ще ту горду Ніну.

Бо з того часу як зустрів

Її очей веселі квіти -

Вони нагадують мені

Весь час про наше тепле літо.

Я по її іду сліду,

Вдихаю запахи кохання,

І я упевнений чомусь,

Що то ідуть мої бажання.

8.6.2000 р.

МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ

Знаю, що кохати може тільки мати,

І не чоловіка, а - своє дитя;

Може доглядати і ночей не спати

Скільки буде жити - все своє життя.

А як та дитина виросте в велику -

Мати вже не треба, сам бо он який!

І зустріне іншу - дівчину, а матір

Вже якщо й згадає - глузд з того малий?

Ночі ви безсонні, ночі материнські,

Колискову мати й досі ще співа,

А вже, мабуть, восьмий їй пішов десяток

І зовсім в матусі сива голова.

Ой, ти, син - синочок, ти моя дитина,

Молодість гарячу, все своє життя,

Щоб ти був щасливий, щоб ти був здоровий

Все я, все що мала - я тобі дала.

Ночі ви безсонні, ночі материнські.

Колискову мати й досі ще співа,

І горить каганчик посеред кімнати

А вісток від сина - все нема й нема.

І, нарешті, свято: дякувать за звістку,

Син привіз із міста внуків і невістку

І сказав матусі:

-Ось, щоб не скучала...

Ну а нам, будь - ласка, дай торбинку сала.

Коротко і ясно, і поклав підкову,

Й знову у хатині чути колискову.

Може випадково це хтось прочитає,

Пам'ятайте: мати вас завжди чекає.

Може стане соромно і замучать свідки,

Адже і в самого підростають дітки.

20.10.1961 р.

МОЄ СОНЕЧКО

Відчуваю я, горю трапиться,

Бо тремтить душа, з рук все валиться,

Бо вона іде і впирається,

І додому йти не збирається.

А у нас росте Алька - донечка

Ніби квіточка, ніби - Сонечко.

Я на неї дивлюсь: думи - римою,

Та тебе, не надійсь, не затримаю,

Поки зорі в гаях розважаються

Й поки всі жіночки нагуляються.

Думаєш, не хочу я відпочивати

Й десь піти-поїхать, щоб позагоряти,

Думаєш, не зміг би так як ти гасати,

І весь день на Сонце ноги задирати?

Міг би! Навіть, краще, та не в тім причина,

Бо у нас маленька є уже дитина,

І вона як тільки очі відкриває -

То відразу мамку поглядом шукає.

14.6.1968 р.

ДЕ СИНИ?

Повилітали пташенята

Із материнського гнізда,

І залишилась бідна мати,

Ніби сиріточка - одна.

І будуть довго мамі снитись

Безсонні ночі, трудні дні,

Як над дитинкою схилившись,

Співала їм свої пісні.

Згадає дні, як під дверима

Стогнала фуга зимова,

І як вона діток від неї

Оберігала як могла.

І виганяла холод з хати -

Аби дитинку зберегти.

А зараз в хаті ходить мати

Одна - одна. А де сини?

5.11.1987 р.

ЗАЯЧИЙ ХЛІБ

/ Батьку /

Чомусь, як справжній вартовий,

Як мій єдиний охоронець,

У пам'яті моїй завжди

Живе мій батько - комсомолець.

Я пам'ятаю, ніч надворі,

Сердитий вітер завива,

А батько, що піднявсь о п'ятій,

Коня - Монгола напива.

Перехрестився, помолився,

Й чайку попивши з молоком,-

Він тут же ніби розчинився

В тій темноті, що за селом.

Вставав мій батько дуже рано

Будь то мороз, чи йдуть дощі

Й пірнав у ніч з конем - Монголом,

У заметілі снігові.

І так щодня, і так роками,

А як додому приїзджав,-

Привозив нам від зайця хліба,

/Так він принаймі нам казав./

І хліб той був смачніший меду -

За вуха нас не відірвать,

І щоб не той хліб, запевняю -

Ми б не змогли й буквар піднять.

І ми всі вірили у зайця

Й чекали хліба кожну ніч,

Поки дасть батько по окрайцю,

І знов залазили на піч.

Отак ми, друзі, й виживали,

Літа все йшли і ми росли,

Але людей не грабували

Так як сьогодняшні "орли".

Сьогодні вже і сам не сплю я,

Надворі фуга завива,

І чую вічно голос батька,

Ну як, синок, твої діла?

В самого мене вже сім'я,

І так старого жалко стало,

Коли з колиски в пізній час

Своє дитятко закричало.

Пишу рядки, а в серці кров,

А на очах нестримні сльози,

Колючий вітер у лице

Стьобає, ніби мерзлі лози.

Життя - життя, як океан

Шумує, вихрить, завиває,

І в цьому хаосі буття

Я батька згадую буває.

О, спи дитя! Адже твій сон

Сьогодні я оберігаю,

Можливо й ти колись, синок,

Мене старенького - згадаєш?

9.2.1964 р.

НАЗНАЧЕНА БОГОМ

/ Матері /

З тих пір як залишив я батьківську хату

То згадував вічно про батька і матір.

І зараз, як Сонце всміхнеться раненько:

Здається, що то мій старий і старенька.

Й відразу стає на душі спокійніше,

Бо, хто ж від батьків більш на світі рідніший?

Багато я посмішок бачив на світі,

Та ось і свої підростають вже діти,

Та посмішка наших батьків незрівнянна:

Вона і сувора, і добра й бажанна,

Бо батько і мати ніколи не зрадять,

Вони і порадять, вони і розрадять,

І хай би хоч що вони вам говорили,

Але пам'ятайте: вони вас любили.

Які ж ми бували жорстокі і вперті -

Та мати за кожного