Планета Х - Кудрицький Валентин Олександрович - Страница 25

ЛЮБЛЮ ГОРИ

Я люблю веселих і грайливих,

Що пливуть, як в морі кораблі,

Тих, у кого вогники грайливі

Бігають, як зайчики живі.

Я люблю отих, що вічно діють,

Не впадають в розпачі життя,

Ті, які від праці молодіють,

Так же само як від почуття.

Я люблю незвідані простори,

Де нема ні краю, ні кінця,

І люблю завжди ходить у гори,

Тільки б буть поближче до Творця.

2.12.1968 р.

БУДУ ЩЕ І ТВІЙ...

Спустились сутінки надворі,

Осінній дощ, і плач беріз,

Бачу настоянку в коморі

Вже до якої Гриць поліз.

Чому? – тоді, скажи, ти плачеш,

Чому ревеш, як буревій?

Ну почекай ще нічку-другу,

І я також ще буду й твій!

11.10.1960 р.

МУЗИКА І ТАНЦІ

Луковській В.П.

Ой, Валюша-Валя, знала б мої муки,

Що в грудях юначих коється всі дні,

В час, як веселяться всі мої подруги,

Та чомусь не має спокою мені.

Музика і танці, хлопці і дівчата –

Все перемішалось, та і все разом

Стало поруч мене просто верещати,

Ніби хтось огрів мене по зубах ціпком.

Ранком я прокинувся на своєму ліжку,

Сонце зазирає, мов через горох,

І нехай сьогодні сам лежу я в ньому,

Але завтра, знаю! – будемо ми вдвох.

2.11.1961 р.

ПРО ВСЕ ЗАБУДЕТЬСЯ

Про все забудеться з роками,

Про те що є, і що було,

Лише останеться між нами

Шматочок неба і село.

Від часу вицвітуть в нас брови,

І полиняє синь очей,

І будуть зморшки, як в корови,

Яка стоїть біля дверей.

Навіть забудуться назавжди

Всі роки щастя і біди,

І як би того не хотіла,

Навіть затопчуться сліди.

І будеш ти вже лише мукать,

А вже як станеш геть стара,

То Янгол візьме дрюка в руки

Й на бойню виведе з двора,

Щоб ти не мучилась, бува.

Отож, кохайтесь і не кайтесь,

І не жалійте ви.. біди,

І ні від кого не ховайтесь,

Якщо ви вже в цей світ прийшли.

11.12.1968 р.

ДУМКИ, НЕМОВ ЩУРІ

Чому як вечір надворі

Тупцює під селом,

Мої думки, як снігурі

До тебе мчать бігом.

Але, чому? – скажи мені –

Вони такі сумні?

Невже тому, що ще й сьогодні

Мені ти скажешь – ні.

11.10.1960 р.

ЖАЛЬ ПРОНИЗУЄ ДУШУ

Ти на мене злегка подивилася,

А мені вже здалось, то не ти,

Як же здорово ти вже змінилася,

А збиралась сто літ ще цвісти.

Які плечі, ручища, а ноги!

Які очі, немов – фонарі,

Від яких стільки мав я тривоги,

Аж горіло усе у нутрі.

Ну, а морди, як п’яти обрізані,

Якось сумно й досадно згадать,

І ти стала, як бик недорізаний,

За всіма, кого стріне, гасать.

Жаль пронизує душу шаблюкою,

Б’є обухом у лоб, як баран,

А була ж непоганою шлюхою,

Особливо, як вмажеш сто грам.

29.11.1968 р.

САМОВПЕВНЕНЕ ЛИЦЕ

Ви подивіться на ту пику,

На те бандитське протеже,

От би її кілком потикать,

Так охорона береже.

Ви подивіться на ту морду,

Та тож закінчений бандит…

О, цей підніме Україну,

Щоб потім повністю добить,

Бо треба ж й внуків ще кормить.

25.1.2012 р.

ПРО ВОЛЮ, ВІТЕР І КУРГАНИ

Я хотів писати з самих юних літ

Про любов, про літо і весняний цвіт,

Я хотів писати про людей, діброви,

Про красу дівочу і їх чорні брови.

Я хотів писати про Вкраїну-Неньку,

Про її тривоги і дівчат гарненьких.

Я хотів писати і тому писав,

Що тебе, Вкраїно, серцем покохав.

Коли був маленький, я ходив по полю,

І дививсь на Місяць, й з ним шукав я долю.

Я шукав і вірив, що її знайду,

Хай ось тільки в школу я колись піду.

Я дививсь на жито, як воно гуляло,

Й цілий день по полю з вітерцем ганяло,

І чомусь їм заздрив за веселу вдачу,

А ще особливо – як зайча побачу.

Але вітер в полі був неуловимий,

То сидів на озері, то в когось на спині.

Був він у оркестрі, ніби головний,

То над дубом бавився, то ховавсь під ним.

Так ото по світу й бігав він весь день,

То обтрусить яблуню, то скубне женьшень,

То, дивлюсь, побіг уже він на ті кургани,

Де сном вічним спали наші дідугани,

Ті, що боронили нашу РІДНУ НЕНЬКУ,

Віру християнську і її земельку.

Ті, що народились з кременю і сталі,

Щоб Вкраїну-Неньку турки не чіпали.

28.2.1968 р.

НЕХАЙ РОКИ ЛЕТЯТЬ

Нехай роки летять,

Хай біжать дні за днями – неділі,

Та, одначе, колись

І мої ! – знаю збудуться мрії.

17.6.1963 р.

НАЙКРАЩА ЗДОБА

Не знаю я, кому що довподоби,

Та кращої від милої нема на світі здоби.

20.8.1962 р.

ЛІТО ПРОМАЙНУЛО

Літо промайнуло, мов літа юначі,

Ну, а ми ще й досі, як півні горячі.

Я не став тривожить твій, дівчино, спокій,

Бо хотілось дуже вірить синьоокій.

Ти завжди так ніжно й мило посміхалась,

Що я, навіть, радувавсь, що моєю стала.

Ти не знаєш, мила, чому як приходив,

То завжди із тебе я очей не зводив,

Бо душа роками ніжності благала

Тої, що від мене ти завжди ховала.

І хоч ти, звичайно, надто вже чарівна,

Але ти, я знаю, не моя царівна;

І хоч ти, я знаю, надто вже красива,

Та не в ній єдиній та дівоча сила.

Жити не з красою, хоч і це важливо,

Просто, як без тебе – на душі журливо.

Ти не смійсь завчасно, і не чмихай носом,

Бо всі люблять ласку і не збиті роси.

Хочеться порою ніжного спокою,

І пройтись по Всесвіту з жінкою святою.

Любиш? То навіки в твої добрі руки

Я віддам всі радощі, і свої всі муки.

І тоді, що хочеш з ними можеш діять,

Тільки б міг з тобою я про щастя мріять.

Та одне до тебе буде ще прохання,

Не губи ніколи першого кохання.

Ось уже і осінь по лісочку бродить,

А любов до мене й досі не приходить.

Хто ж так налякав її ту красуню Тому,

Що ось вже й під тридцять й не дає нікому,

Не мовчи, кохана, краще признавайся,

А не хочеш мирно? – ген пальто й збирайся.

11.10. 1962 р.

ЩОБ БУТЬ АКТУАЛЬНИМ

Якщо бути хочеш надто ідеальним,

То завжди старайся бути пунктуальним.

14.12.1988 р.

Я БАЧУ ЗОРІ

Я от уже десь цілий місяць

Все думаю, з чого почать?

А на горищі цілу нічку

Коти, як демони кричать.

Як подивлюсь на Київ-красень,

То перехоплює і дух,

Що так проходять юні роки,

А я, як Бобік – ловлю мух.

Над світом Сонце світить днями,

Невже любов пройшла між нами,

І десь в чарівну голубінь

Її мигнула світла тінь?

О, моя дівчинко-царівна,

О, моє Сонце, юних мрій!

І якщо справді ти чарівна,

То зупинись і ще постій.

Я бачу зорі-неозорі,

Могутнє Сонце знов і знов,

А десь пливе, немов по морю

Моя незаймана любов.

Болить душа. Чому? – не знаю,

Мов неприкаяний я сам.

Навіщо ж я тебе чекаю?

Адже тобі я не віддам

Однак душі своєї й тіла.

А якщо дам – то лише мить,

Яку вливатиму по краплі

Аж поки будемо ми жить.

14.8.1967 р.

СКОРІШЕ Б ВЕЧІРНИЦІ

Ой, хутчіше б вечірниці,