Планета Х - Кудрицький Валентин Олександрович - Страница 17

Тож, хоч повірте ви віднині.

7.5.1959 р.

Я ПОЧУТТЯ СВОЇ ПУСТИВ

Я почуття свої пустив на самоплив душі,

Чому,– не знаю я, чому? Ще й досі в цій глуші

Зі мною дівчина моя задумливо сидить,

І, мов голубонька в гаю – все дивиться й мовчить.

І вся в зажурі, вся тремтить, а горя – повні сліз,

Яких, мабуть, всіх не вмістить

В простий селянський віз.

Весняне Сонце із-за хмар їй в кучері вплелось,

В грудях вогонь, і біль, і гнів – усе переплелось.

І враз схопилася вона, хотіла утікать,

Навіщо людям цвіт, весна, як нікого кохать?

Кохану хутко я догнав в зеленому гаю,

За плечі білі обійняв я дівчинку свою.

Чому, – не знаю я, чому, – не віриш ти мені?

Поглянь, як хороше в гаю у нашім Ірпені.

6.5.1959 р.

ЗА ДВОМА ПОГОНИШСЯ

Буря пронеслася степовим бураном,

Й серце моє стало, ніби хтось поранив.

Зрозумів я врешті, з трох котру кохаю,

Й до якої ніжність більшу проявляю.

Світять в небі зорі: раз, два, три – багато,

Я на їх дивлюся, як баран на свято.

Ну, а зорі пильно заглядають в очі,

Ніби мені тут же щось сказати хочуть.

І одна з них: – Друже, трьох красунь ти маєш,

За всіма блукатимеш й жодну не спіймаєш,

Та, якщо ти хочеш весело прожити,

То в житті потрібно з трьох одну любити.

То ж, поки не пізно – кинь ти панську звичку

І гукай одну із них у весільну бричку.

Потім вже до іншої повернулась з них

Й почала повчати, як діток малих:

– Ну, а ти, дурнесенька, – й глянула на Язю,–

Не кохай тих хлопчиків, що на кожну лазять,

Бо Жуїр обдурить, і не засміється,

Й хоч би як брикалася, а свого – доб’ється.

9.5.1959 р.

ОБЦВІТАЮТЬ ВИШНІ

Присв’ячую Воровській Стасі

Обцвіли вже вишні, яблуні і сливи,

А чомусь згадав я дівчину з Оливи,

У якої очі, ніби в небі зорі,

Рад які всяк бачить у добрі й в покорі.

Але чорні хмари зорі обступили,

Тільки до дівчини я направив крила.

Бо мене кохати мила завагалась,

Хоч колись кохати вічно присягалась.

Й біля мене днями пурхала й літала,

Поки ще про іншого з «Волгою» не знала.

В мене очі сині, в нього синя «Волга»,

А тому й розмова в нас була недовга.

Мої сині очі вже не до вподоби,

Бо яких же радощів можна ждать від роби?

Та й навіщо справді їй такий потрібен,

Як для неї «Волга» то – її вже рівень.

То ж співай же, кельмо, ти сильніше нині,

Щоб й мої світитись могли очі сині.

Щоб могли світитись, ще й сліпити «Волгу»,

Ту, що з глузду зводить в нас людей надовго.

Обцвітають вишні, яблуні і сливи,

А тому й згадав я дівчину з Оливи.

Вже пройшли і роки, і життя проходить,

А до неї й досі ніжність моя ходить.

Ходить кожен вечір, тільки Сонце ляже.

Що ж мені робити ? – може хто підскаже.

9.5.1959 р.

ГОЛОС І ВРОДА

Ніби по гіпнозу йду на твій я голос,

Він лоскоче душу, як у полі колос,

Він такий приємний, ніби в спеку море,

Що забудеш тут же про біду і горе.

Він такий красивий, чарівний і дужий,

Що й зимою голий побіжиш по лузі.

Через яр і поле, у вогонь, і в воду –

По любов, по щастя, по дівочу вроду.

7.6.1961 р.

БОЛОТЯНА ЛЮБОВ

Ти мене заставила

Думать дні і ночі

Тільки вже по іншому

Про кохані очі.

Бо вони хоч світяться,

Та зовсім не гріють,

Жабою в болоті,

Про болото й мріють.

Тільки я не знаю

Й сам, чого блукаю?

І в болоті й досі

Жабу ту шукаю.

7.6.1959 р.

ЩО МЕНІ РОБИТЬ?

– Ой, порадьте, людоньки,

Що мені робить?

Мене мила кинула,

Як без неї жить?

– Йди,– каже,– до іншої,

Нащо ти мені? –

Як таких красунчиків

Повно в Ірпені.

Я пішов зажурений,

Світ хитавсь в очах,

І, якщо відверто,

Звідкись взявся страх.

Став собі і думаю:

– В чому ж та вина,

І жінок не «пробую»,

І не п’ю вина?

Розповів знайомому,

Ну, а він мені:

– Йди й принось «Шампусік»,

Ром і відбивні.

З того часу й дійсно

Повезло всім трьом:

І вина напилися,

Й став я – мужиком.

24.6.1959 р.

ТИ Ж ПРИСЯГАЛАСЯ

Ти ж бо присягалася,

Що мене кохаєш,

Чому ж, так як вечір,

Іншого шукаєш?

Чому ж, як з роботи

Я прийду додому,

То тебе ніколи

Не знаходжу в ньому?

Ти, мабуть, вважаєш,

Цього хоче небо,

І що бути вірною

Зовсім і не треба.

Й поміняла вірність

На життя на панське,

Почуття сердечні

На вино «Шампанське».

Так живи і радуйся,

Як ведмідь росою,

Тільки вже, красунечко,

Більше не зі мною.

8.6.1959 р.

ЗАПОВІТ ЖОНАТОГО

Де жалість є – нема любові.

Й жаліть не варто взагалі,

Адже ці фрази побутові

Відомі в кожному селі.

А ми, буває, своїй волі

Йдемо, як є – наперекір,

Сміємось в очі рідній долі,

Потім самі смішні без мір.

І плачемо: – О, Боже, де ти?

Чи чуєш нас? Нащо карать?

Навіщо нам такі дуети,

Де в серці, мов коти кричать?

О, не женіться без любові!

Краще байстря, дівки, родіть,

А ви, орли, на добрім слові,

Хто попадеться, тих й – любіть!

8.7.1959 р.

А КАЗКА З НЕБА ВСЕ ЛЕТІЛА...

Ішла зима, біліли луки,

Летіло листя із дерев,

І під морозні білі звуки

Здійнявсь над лісом дикий рев.

Всіх, як могла, зима «зігріла»

Під вальс п’яніючих вітрів,

А потім на берізку всілась,

Що визирала з-за дубків.

Я підійшов, вона тремтіла,

Ну геть зовсім, немов жива,

А з неба казочка летіла

Як зорепад що в нас, в – жнива.

20.11.1958 р.

ЖИВА КАЗКА

Ти спала так ніжно,

І чомусь тремтіла,

Я довго дивився

Й всю ніч милувавсь,

Аж поки злегенька

Торкнувсь твого тіла,

І сам твоїм настроєм

Враз перейнявсь.

Воно таке звабливе,

Ніжне, кохане,

Пропахле коханням,

Пропахле життям,

Й чим більше на тебе

В ту ніч я дивився,

Тим більше відмовить

Не міг почуттям.

27.7.1959 р.

ЩОБ НАБРАТИСЬ МУДРОЩІВ

Щоб набратись мудрості,

Я забувсь про зручності,

А тому обрав я Ліру

І пішов на труднощі.

27.1.2012 р.

ДОГОДИЛА…

Якось п’яний чоловік

Повернувсь до хати,

Жінку з печі ізволік

Й став її страхати

– Ах, собача ти душа,

Лізь під стіл і нявкай.

Жінка лізе, догоджа,

А тепер там гавкай!

А як гавкнула вона,

Він її як дзизне.

– Що? Й своїх не впізнаєш,

Порося капризне?

19.2.1959 р.

ЛЮБЛЮ ЛЮДЕЙ

Я люблю людей правдивих,

Бо як їх стрічаю я,

То душа моя, як диво,

Як і вся моя рідня.

Я люблю людей відвертих,

Щоб, як кажуть, пить так пить,

І, якщо в житті прийдеться –

Було з ким поговорить.

Я люблю людей сміливих,

Що вже там і говорить!

Бо хіба із боягузом

Хто осмілиться дружить?

Я люблю людей чарівних,

Що й очей не відірвать,

Й щоб, коли до вас прийде вже,

То було за що і взять.