Планета Х - Кудрицький Валентин Олександрович - Страница 15

А там такі шикарні фрау,

Очей не можна відірвать.

Якось до них злегка підкрався,

Очима всіх пороздягав,

А сам за кущиком сховався,

І їх ганчір’я там сховав.

Ото сиджу й спостерігаю,

Словами це не розказать,

Як всі оголені дівчата

Стали по пляжі крокувать.

Дослівно все не описати,

Надто емоцій і іксів,

Як всі зібрались йти до хати,

А тут ні блузок, ні трусів.

Скажу одне, що збив оскому:

Дивився – скільки вже хотів,

Як через міст ті йшли Патона

Усі – без блузок і трусів.

27.7.1957 р.

КВІТИ ДІВОЧІ

Ген, бачите, в полі дівчина біжить,

Що бантик червоний на ній майорить,

Ви лише приглянтесь, чого тут язвить?

На ній же усе, як на Сонці, горить.

Повірте, не кожна так вміє ходить,

Вона ж, як погляне – то хочеться жить.

Така-то вона ота дівчина Ліза,

Як гляне на тебе, мов в душу залізе.

Що хочеться все з теї дівчини знять,

Й, простіть за зухвальство, – всю ніч цілувать.

3.8.1957 р.

ЯКА ГРАЦІЯ!

Ви погляньте, який цвіт,

Ой, якая грація!!!

У садку під старість літ –

Розцвіла акація.

17.5.2012 р.

НА КОТРУ ГЛЯНУ

Як подивлюсь я на дозвілля,

Як гай із річкою шумить,

То скільки б фей в гаю не стрів я,

Стількох й хотілося – любить.

А як погляну я на Азу,

Й на ту красуню, що сидить,

То кожну б з них і ще б по разу...

Був би не проти повторить.

Чи це у всіх таке буває,

Не знаю, що і говорить?

Бо як погляну – гай співає,

І всім їм хочеться служить.

6.12.1966 р.

ЧОМУ ВІН П’Є?

Чому він п’яний, чому п’є-ридає?

На нього кожний очі укладає...

– П’яниця підлий! – скаже і не знає,

Що горе п’є, і горе заставляє.

Чи хто спита його, чи приголубить,

Чому він білим світом нудить?

Бо варто вам ото спіткнуться,

Скажуть – живи собі і нудься.

Так кожен думає про того,

Якщо тут мова не про нього.

Тут нічого, щоб зупиниться

І в очі хлопцю подивиться.

І як важливо у ту пору,

Дать руку, як повзе під гору,

І витягнуть із того зла,

В яке система затягла.

Дать хлопцю чарку похмелиться,

Ну скільки можна вже жлобиться?

І щоб не ліз туди, де дяді,

Ходять, як бомби, на параді,

Бо всі вони з одної кухні,

Ото й сміються на всі кутні.

25.6.1957 р.

СОРОК ПЕРШИЙ

Були колись і дівчата,

Були й молодиці,

Одним словом, тільки глянеш –

Просто чарівниці.

Так й прилипнеш, як до меду,

Й що сказать не знаєш,

Бо кохання завірюху

З їх сердець черпаєш.

Було колись в полі косиш

Жито раннім ранком,

І води в її попросиш,

Щоб принесла склянку.

Не відмовить, посміхнеться,

Дасть і хліба й сала,

І сметани й молока,

Й ще спита: – Не мало?

Було колись дівка смажить

У печі ягницю,

Ну, а друга через хату

Скажем, паляницю.

А зберуться всі до гурту,

Та як «вмажуть» шмурдяка,

То у кожної підбори

Вибивають гопака?

Поговорить із тобою,

Аж в очах ясніє,

А як ще і посміхнеться –

Аж душа радіє.

А як пісню заспіває,-

То куди тим з міста?

Що не можеш вже заснути,

А ні зрушить з місця.

А як гляне, ніби душу

Чарами напоїть,

І хоч будь ти тричі хворий,

Рани всі загоїть.

А як кине на вас оком,

Та цяцьки покаже,

То будь ти хоч тричі мертвий –

Біля неї ляжеш.

А коли вона сміється,

Ніби сяють зорі,

Що, здається, в ту хвилину

Шторм почався в морі.

Було колись важко жити,

Важко працювати,

Та зате дівчата вміли

Хлопців шанувати.

Зараз глянеш на ту кралю,

Вже не ті підходи,

Ще й не встигнеш в дім привести

Як у неї роди.

Стегна вивалить з-під міні,

Це все, що та вміє,

Що від того видовиська

Аж в очах рябіє.

Візьмеш дівку, підеш з нею,

Й що робить не знаєш,

І не дасть сказати й слова,

Поки не зіграєш.

І йде пара славна-славна,

Випадок не перший,

Йому сорок, а їй двадцять,

І він – сорок перший.

22.6.1957 р.

ДЕ БАТЬКІВ БАТІГ?

Куди ж я старався, куди ж я спішив?

Мабуть тоді марив, як в місто ступив.

Казав мені батько: – Мій сину, там рай,

Де батьківська хата, де батьківський край.

А я не послухавсь, бо слухать не вмів,

І лише сьогодні це все зрозумів,

Як сам вже став батьком, як став жити сам.

Ні хати, ні двору, день – тут, а день – там.

Від ранку до півдня шукаєш ночліг,

О, де моя мати, де батьків батіг?

Та тільки сьогодні батіг не поможе,

Бо батько старий уже став і негожий.

Отож, з кожним днем більше згадую батька,

І матір стару, що була, як загадка.

8.8.1957 р.

ПАМ’ЯТАЄШ, ВІРА?

Пам’ятаєш, Віра, зоряну ту ніч,

Коли ти стояла, як гаряча піч,

Ти чомусь дивилась десь у далечінь,

Звідки визирала невідома тінь.

Я тебе за плечі щиро обійняв,

І не пам’ятаю, що тоді сказав.

Тут же притулився до твоїх грудей,

І відчув, як серце стало грать в хокей.

Я відчув, що з серцем стало щось не те,

Щось таке незаймане і привабливе.

Губи повні Сонця й ніжної краси,

Що у мене здибились у штанах труси.

Я стояв і думав, як про те сказать,

Щоб тебе під зорями взять поцілувать.

І дивитись в очі, де життєвий сум,

Переплутавсь з вогниками заповітних дум.

Що, як тінь стрибають, і мовчать, мовчать...

Як тобі, кохана, все про це сказать?

Тільки ти калиною, ніби розцвіла,

– В тебе ж є дівчина,– так відповіла.

І вона чарівна, ніжна, молода,

Але, що ж робити, дівчинко моя?

Як тебе кохаю більше, як її.

Всі ті поцілунки ніс одній тобі,

А коли тихенько серед хати став,

І що ти не дома – навіть і не знав.

Підійшов до ліжка – ніби там хтось спить,

Я перехрестився, хай вже Бог простить.

В хаті було темно, ти також прости,

І тоді подумав, що була там – ти.

Я лап-лап за попочку, ну, а та – мовчить,

Що ж мені лишалося вже тоді робить?..

Ну пробач ти, зоре, дівчинко моя,

Ти така чудова, ніжна, молода.

Очі зайнялися й стали більш блищать,

Що її я губки тут же став шукать.

Ну навіщо мочиш очі ти свої?

Якщо дуже хочеш? – хватить і тобі.

Ну пробач, пробач же, ну не лай мене,

Глянь, яке чудесне Сонце весняне!

– Що ж, тобі прощаю, можеш штурмом брать,

А дівчата мусять пробачать, мовчать.

8.5. 1959 р.

ВІДПЛАТА ЗА ЛЕГКОВАЖНІСТЬ

Тихим вечором гулять дівчина спішила,

Руки в неї променять і легкі, як крила.

Як подивися – гориш, ну до чого ж мила!

А придивися – біжиш, як нечиста сила.

І за що? – не зрозумів, для її старався,

А листи, які писав, миливсь, прибирався.

В неї ж, як у павича – посмішка по вуха,

І до мене: – Йди поклич мені головбуха.

Для її поеми, оди я складав ночами,

А вона біля колоди з іншими очами.

Але час минав, пройшла масниця кицюні,

І вона, як тінь брела, як верблюд по дюні.

Бо, як вияснив сам факт, вся причина в тому,

Що дівчина та, як мак, віддалась другому.

Й той, котрому вірить все їй хотілось в муках,

Він поїхав, а тепер жениться в Прилуках.

І, як бачите, такий, як закон природи

Невблаганним голосом мовить – будуть роди...