У відкритому морі - Капица Петр Иосифович - Страница 36

Ніні вдалося лише перед самим початком матчу пробратися в найдальший куток залу, де за стільцями юрмилися солдати караульної команди, санітари і декілька дівчат з нічної зміни, що з цікавості зайшли сюди.

Голені потилиці та спини солдатів заважали Ніні роздивитися весь ринг. Вона бачила тільки товсті канати і величезний годинник на стіні над гонгом. Стрілки показували 7.22. До вибуху лишалася година з гаком.

«Чоловік шістсот зібралося, — думала Ніна. — Яка вдача, коли б не Степан! Чому саме сьогодні привезли його? І нічим не зарадиш йому. Невже вони заставлять його битися? Але з ким? А може Восьмьоркін занепав духом, підкорився їм? Тоді хай гине разом з фашистами. Ні, дурниця, його не залякаєш і не купиш. Що ж робити? Як же сказати йому? Не гукати ж!»

Було гаряче в гамірному і тісному залі, просякнутому запахом ременів, поганого тютюну й одеколону.

Про власну смерть, що наближалася з кожною хвилиною, Ніна зовсім не думала.

Одна з дівчат підійшла до неї.

— У вісім тридцять наказано зібратися всім нашим у маленькому флігелі. Не затримуйся.

— Знаю… Обов'язково треба. А ти йди звідси, — пошепки відказала Ніна.

Рівно о сьомій годині тридцять хвилин до залу ввійшли якісь старші офіцери і зайняли порожні крісла біля сцени. На ринг вийшов лисий гітлерівець у сірих штанях та оранжовому джемпері з великою свастикою на грудях.

Гучним голосом він оголосив склад пар, що мають виступати.

Зал відгукнувся оплесками і схвальними окриками.

Над рингом спалахнуло яскраве світло. Під канати підлізли боксери ваги «пера» — молодий, ситий німець з настовбурченим, як щітка, чубом та довгоносий, худорлявий чех. Бійці вклонилися публіці і розійшлися по своїх кутках, де вже стояли їх секунданти.

На грудях у секундантів, як і на трусах бійців, були нашиті національні прапорці. Гітлерівці з підкресленою точністю розігрували ритуал міжнародних матчів. Вони оголосили точну вагу боксерів, склад «нейтральних» суддів, кількість раундів і запропонували секундантам перевірити рукавиці та бинти супротивників. Лише після цього пролунав гонг і почулися глухі удари.

Німець був більш натренований, ніж чех. Він швидко збив супротивникові дихання і, тіснячи до канатів, під схвальні вигуки глядачів почав місити його кулаками, як ото місять податливе тісто.

Ніна звелася навшпиньки і побачила вже скривавлене, спотворене гримасою муки обличчя чеха. Раніш вона дуже любила ходити на матчі боксу на своїх стадіонах, але цей бій у неї викликав лише огиду. Які ненависні були їй ці горласті, червоні від збудження пики, важкі щелепи, квадратні підборіддя!

Вона не бачила, як упав чех, чула тільки, як суддя розмірено відлічує секунди.

В залі завили від захоплення, коли догори був піднесений шкіряний кулак наприндженого переможця-німця. Нікого не обходила очевидна невідповідність сил противників. Гітлерівці заздалегідь підтасували пари. Таке було призначення вечора. Мета виправдувала засоби — сьогодні демонструвалася сила німецької волі й кулака.

Потім билися нові пари.

Ніна більше не дивилася на ринг. Знемагаючи від хвилювання, вона стежила тільки за стрілками годинника, що здригалися час від часу. Було вже без трьох хвилин вісім. До вибуху зоставалося сорок три хвилини.

«Чому вони не виводять Стьопу? Невже його покажуть останнім? Коли б скоріше!.. Чого там гаються… швидше!» хотілося їй крикнути.

На початку дев'ятої години зал знову загримів захопленим виттям і вітальними оплесками на адресу чергового переможця. Дівчина, що стояла поруч з Ніною, штовхнула її ліктем і, шепнувши: «Пора», почала пробиратися до виходу. Ніні дуже хотілося швидше вийти з цього залу, але вона вчепилася в дерев'яну спинку парти, переборола страх, зупинила себе: «Ні-ні… Ще хоч трошки. Зараз вийде Стьопа».

Нарешті розмови й гамір якось відразу вщухли. Зал притих. Два автоматники підвели до рингу Восьмьоркіна і пропустили його під канати. Він був босий, в трусах і смугнастій матроській тільняшці. Навіть кисті рук ніхто не перебинтував морякові. Похмуро глянувши в зал, він з видимим незадоволенням примостився на круглій табуретці в кутку рингу.

Одразу ж за ним на сцену вийшов Ворбс. Його стегна обтягували труси з коричньової шерсті, біла майка з голубим вирізом вигідно вирізняла могутній торс і тугу опуклість вилитих м'язів.

Ворбс, як стомлений славою чемпіон, недбало привітав публіку піднятим над головою шкіряним кулаком. І зал відповів йому тривалими оплесками.

На кріслах заворушилися, глядачі задніх рядів повитягали голови, боячись пропустити хоча б найменшу деталь такої незвичайної зустрічі.

Ворбс з легкістю, незвичайною для його ваги, перестрибнув через канати. Він гойднувся на рингу, розминаючись і перебираючи ногами, як той скакун, що застоявся, почав розтирати підошвами м'яких черевиків кусочки каніфолі, послужливо підсунуті на фанерному листі секундантами.

Восьмьоркін тільки тепер зрозумів, що ждало його.

«Ну, стривай же, плюскливий носяро! — ледве тямуючи закипаючу злобу, думав він. — Потіху для своїх влаштували. Хочете, щоб росіяни кляли, а ці тішилися?.. Не буду одягати рукавиць, а голіруч схопл і задавлю цього гада. Ні, не дадуть, — схаменувся він. — Багато їх. У двадцять рук схоплять. І від бою не відмовишся: боягузом прозвуть, весь флот зганьблю».

Ворбс, розминаючи шкіру нових коричньових рукавиць, з таким гулом луснув кулак об кулак, що хтось із підлабузницькою вискливістю хихикнув і один з гітлерівців серйозним тоном пояснив:

— Віллі чистить пазурці!

Зал підтримав дотепника розкотистим сміхом.

Восьмьоркін ще більше насупився і так зціпив зуби, що вилиці його загострилися. Він був самотній серед розгнузданого табуна катів.

— Хизується, — з ненавистю дивлячись на кокетуючого мускулами Ворбса, бурмотів собі тихо Восьмьоркін. — Старий фокус! Мене не злякаєш.

Коли вийшов на ринг суддя, один з весельчаків, що сиділи в перших рядах, кинув:

— А де ж секунданти росіянина? Куди вони поховалися? Не можна ж конвоїрам… Вони лякають Віллі.

І знову гримнув сміх.

Суддя, побачивши, що жарти повеселілого залу начальством прийняті з добродушною посмішкою, скорчив серйозну міну і спершу по-німецьки, а потім каліченою російською мовою запитав, чи не побажає хто-небудь із кримчан, присутніх у залі, бути секундантом у земляка?

В залі зрозуміли тонку гру судді і, хихикаючи, почали обертатися в бік гостей. Там серед запрошених сиділо двоє бородатих татар і росіянин — начальник поліції. Гості розгублено встали, не знаючи, чи треба виконувати волю хазяїв, чи в знак протесту замахати руками.

І ось у цю хвилину десь аж у кінці залу пролунав гучний і ясний дівочий голос:

— Я буду секундантом!

Сотні голів повернулися на цей голос: хто насмілився? Хто вона?

Суддя, не розгубившись, зробив широкий припрохувальний жест:

— Буть ляска, мадам!

Його ніхто не міг звинуватити в недодержанні правил міжнародних матчів. Ситуація ставала щораз комічнішою.

Юрба солдатів, що стояли за стільцями, сколихнулася. Солдати пропускали ще не видну з-за спин і голів дівчину. Та ось вона пробилася до проходу, і всі побачили худеньку прибиральницю-росіянку, «чумичку». Ну як тут не розсміятися?

Сміх, вірніше регіт до сліз, що котився рядами, супроводив дівчину до самої сцени. Але вона не зважала на глум. Сміло зійшла на ринг і з блідим, рішучим обличчям, немов роблячи виклик усьому залу, стала поряд з моряком.

Годинник показував вісім п'ятнадцять.

Восьмьоркін був страшенно вражений: «Ніна! Звідки вона? Чого вийшла?» Майже не ворушачи губами, він сердито прошепотів їй:

— Чого ти?.. Зараз же забирайся.

Ворбс скривився: суддя переграв — серйозна справа набирала відтінку клоунади. Він уже хотів було моргнути конвоїрам, щоб ті вивели несамовиту «чумичку», але, помітивши незадоволення росіянина, передумав: «Хай стовбичить ця дурепа, вона, здається, не дуже-то добре діє на психіку матроса».