У відкритому морі - Капица Петр Иосифович - Страница 29

«Дельфін» повернув направо і, не побачивши ніяких інших кораблів поблизу, став підходити до буксира з затемненого боку моря.

— Викликати нагору Чижеєва, — стиха наказав Кльоцко. І, помінявшись з Восьмьоркіним місцями, сам повів катер. Він забув на якийсь час про хвору руку.

Коли на верхній палубі з'явився Сеня з автоматом, Кльоцко подав нову команду:

— Чупчуренкові за першим сигналом прочесати з кулемета корму буксира й місток. За другим — перенести вогонь на торпедний катер. Восьмьоркіну й Чижеєву приготувати по парі гранат, автомати і з ходу стрибати на борт буксира. Бити всіх підряд, пам'ятаючи, що нас менше, — ясно?

— Ясно! — буркнув Восьмьоркін, закладаючи запал в гранату.

З буксира помітили наближення катера. З містка закліпав ліхтар, видно повідомляючи, з якого боку найзручніше підійти для подання допомоги. Гітлерівцям і на думку не спадало, що на них зважиться напасти поблизу від бази якийсь там «рейдовий» катер.

Коли відстань до буксира скоротилася до тридцяти метрів, Кльоцко гукнув:

— Вогонь!

Чупчуренко однією кулеметною чергою розбив прожектор і взявся, як із брандспойта, поливати гарячим свинцем очманілих гітлерівців. Він бив по містку, по кормі, по надбудові, поки не вийшла вся стрічка.

Катер майже впритул підійшов до борту буксира, і Кльоцко подав другий сигнал. Восьмьоркін з Чижеєвим не гаючись скочили на палубу і, застрочивши з автоматів, розбіглися в різні боки. Сеня поспішна до люка машинного відділення: там ще горіло світло. Він водночас кинув дві гранати і зачинив кришку. Подвійний вибух труснув буксир, він гойднувся, і відразу все стихло.

— Можна швартуватися, — гукнув Восьмьоркін.

— Обдивитись приміщення! — скомандував Кльоцко. — Все підходяще витягати на верхню палубу.

Мічман скерував «Дельфіна» до безпорадно дрейфуючого торпедного катера і, переконавшись, що він безлюдний, знову вернувся до буксира. Тут Восьмьоркін йому доповів, що на буксирі було тільки сім чоловік. Із них у військовій формі лише двоє.

Прийнявши на «Дельфін» півдюжини глибинних бомб, ракети, димові шашки, балон з киснем, ящик з продуктами, біноклі та шкіряні реглани, Кльоцко наказав:

— Відкрити кінгстони затоплення! Тільки без метушні, затримуватись і галасувати нам не можна.

Море навколо, як і раніше, було пустинне. Вітер, що був стих, раптом знову завихрив хвилі і засвистів, підвиваючи в снастях.

Буксир почало кренити і розвертати. Боячись, що корабель без управління може роздавити «Дельфіна», мічман наказав Косі і Чупчуренку звільнити швартови і, давши задній хід, відійшов убік.

— Чому затримав? — запитав у переговорну трубу Тремихач. Його турбувало дивне маневрування катера і довга відсутність Сені. До того ж старий жалів механізми: часте змінювання ходів позначалося на їх чутливості.

— Змушений піратствувати, — відповів Кльоцко. — За вашу дочку мстимося.

Далі затримуватись було небезпечно. Мічман знову підійшов до борту буксира і гукнув:

— Кінчай! Зараз відходимо!

— А як же з торпедним? — поцікавився Восьмьоркін, скочивши на катер.

— На буксир спробуємо взяти. На ньому одна торпеда вціліла і гармата — швидкострілка. Може, приловчимося.

Чижеєв останнім кидав тонучий буксир. В розпалі бою він забив у темряві коліно і тепер помітно тягнув поранену ногу.

— Чижеєв, чому кульгаєте?

— Підбитий в литку і в коліно, — відповів Сеня. Йому вже не можна було приховувати поранення.

Боцман глянув на свої бинти і, роздивившись у темряві, що вони просочені кров'ю, сумно похитав головою.

— Зможеш сидіти за рулем? Я, здається, теж нашкодив собі.

— Зможу, — відповів Чижеєв. — Тільки допоможіть зійти.

Восьмьоркіну самому довелося перебиратися на покалічений осколками та кулями торпедний катер.

— Ич, як його прошили! — дивувався він, обмацуючи обшивку рубки. — Видно, наші літаки в морі підловили. Добре давали прочухана — всі дірки зверху.

— Відсіки не затоплені? — поцікавився Кльоцко.

— Не дуже. Вода ледь-ледь поблискує… Дотягнемо.

— Тоді поспішай!

Степан, прийнявши від Чупчуренка кидальний кінець, за трьома заходами витяг важкий буксирний трос, закріпив його і махнув рукою:

— Можна натягати!

«Дельфін», здригаючись від напруження, спочатку клюкнув носом, поринув у хвилі, потім шарпнувся разів зо два в боки, зрушив покалічене судно з місця і, набираючи швидкість, легко потяг його за собою.

— Іде… Пішов! — вигукував Восьмьоркін, наглядаючи за натягнутим тросом. — Давай на повний!

Чижеєв, наддавши ходу, взяв курс на печеру. Він жодного разу не оглянувся на фашистський буксир, що тонув. Його ніщо не тішило. Він діяв як у сні.

Розділ шістнадцятий

В листопаді війська Радянської Армії, які наступали між Дніпром і Сивашем, несподіваним маневром увірвалися на Перекопський перешийок, захопили Турецький вал і надійно закрили всі сухопутні виходи з Криму.

Для окупантів, що засіли в Криму, гул цієї навальної атаки прозвучав, як стук пастки, що зачинилася. З півострова вони могли втекти лише морем або перелетіти на літаках.

Становище окупаційних військ було важке, а з Берліна вимагали за всяку ціну утримати Крим. Далеко висунутий в море півострів прикривав тили і фланги фашистських армій, заміняв собою десятки найдосконаліших авіаносців. З кримських аеродромів близько було до всіх важливих портів Чорного моря. Правда, настійні вимоги ставки підкріплювалися не лише словами та погрозами, в Крим на кораблях прибували нові війська, танки, гармати та боєприпаси.

Окупантам треба було міцніше засісти на зиму; нарощувати укріплення, оперізуватися новими рядами надовбів, протитанкових рівчаків та колючого дроту. А головне — уникнути внутрішньої загрози з глибини гір та лісів. Партизани не тільки утруднювали пересування частин і тримали в постійному страху солдатів, але на випадок нового наступу радянського флоту й армії могли виявитися грізною силою, спроможною перервати зв'язок і розчленувати окремі гарнізони.

Фашистське командування вже посилало цілі дивізії для прочісування лісів. Партизанів витісняли з обжитих місць, руйнували їх склади, спалювали табори, але виловити всіх не могли. Вони, немов привиди, розвіювалися в горах, а потім знову заповняли ліси, і з ще більшим завзяттям стріляли в окупантів кущі, камені, бугри і міжгір'я. На фашистів чигали завали, міни, вовчі ями. Кожного дня то злітав у повітря міст, то зникав патруль, то горіли будинки поліцаїв і жандармерії.

Всередині, здавалось, цілком підкореного, півострова тривала нескінченна війна з населенням.

Щоб подолати цю небезпеку, необхідно було кинути на боротьбу з партизанами величезні сили з танками, гірськими гарматами, мінометами й авіацією. Не можна було тримати за спиною цілу армію месників.

Партизани, окрилені перемогами Радянської Армії, теж готувалися до останніх боїв: приводили в порядок зброю, будували укріплення, навчалися діяти великими загонами.

По всьому Криму відчувалася напружена тиша, яка буває лише перед грозою.

Та ось із різних місць почали надходити вісті про підготовку фашистських військ до великої облави, про оточення лісів, про просування в гори мотомеханізованих частин. Сили явно були нерівні. Партизани поспішно почали закопувати в землю, замуровувати в печери запаси продуктів і готувати нові табори в глибині гір, у зручних місцях неприступних круч.

В печері Калузького нічого не знали про навислу загрозу. Всі чоловіки були зайняті переозброєнням «Дельфіна» і ремонтом трофейного катера. Одночасно відбувалося й навчання. Восьмьоркін з Чупчуренком під керівництвом боцмана опановували тонкощі професії рульових і готувалися стати комендорами на швидкострільній гарматі, а Чижеєв, Вітя й Тремихач розбирали, змазували і заново збирали механізми фашистського торпедного катера.

Катя вела господарство, а Калузький усе возився з боєприпасами, біля зброї і ніс радіовахти.