У відкритому морі - Капица Петр Иосифович - Страница 17

Мічману Савелієві Кльоцку було дуже погано. Він лежав на постелі Тремихача і тихенько стогнав. Обличчя було бліде, дихання ставало уривчастим.

А часом старе, натруджене серце мічмана, здавалося, переставало битися: пульсу не чутно було, на повіки лягати фіолетові тіні.

В такі хвилини Восьмьоркін і Чижеєв перелякано трясли старого, не давали йому поринути в забуття.

— Горілочки б, — починав Восьмьоркін.

— Ні, краще камфори впорснути, — пропонував Чижеєв.

— Медичного спирту треба, ось що! — з виглядом знавця твердив своє Восьмьоркін.

Він вважав, що спирт з магічною приставкою «медичний» і є той рятівний засіб, який підбадьорить і поставить на ноги старого.

Дівчата возилися в кладовій, шукаючи шприци та збудливе. А двоє чорноморців, сперечаючись, тим часом термосили і струшували мічмана з таким відчаєм, що той, бідолаха, не витримавши, скривився від болю, розплющив очі і прохрипів:

— Припинити аврал… Дроб!

Але друзі не переставали. Тоді старий зібрався з останніми силами і, задихаючись, промовив:

— Ліки ваші мені вже не поможуть. Видно, прийшов час до підводного баталера на харч ставати. Дерев'яний бушлат ладнайте… Вірніше буде…

Мічман відчував страшенну втому і вже не міг, вірніше, не хотів опиратися силі, що зупиняла його серце.

Так нерідко трапляється з вольовими людьми. У них досить буває сил, щоб до краю напружити організм, без стогону витерпіти муки і вразити невичерпною могутністю духу найзапеклішого ворога, але коли приходить порятунок, вони раптом розпускають тісно затягнуті вузли, розслаблюють м'язи і нерви; дається взнаки все — і вік, і біль зарубцьоваиих ран. Навіть уперте серце — і те починає, наче мотор, що вичерпав ресурси, перегріватися, давати перебої, загрожувати аварією.

Тихі слова Кльоцка приголомшили друзів. У перші секунди вони не знали, як триматися далі, і розгублено перезиралися один з одним.

— Товаришу мічман, — хитрувато звернувся до нього Чижеєв, — може, корветтен-капітана допитаєте?

Це були хитрощі. Сеня сподівався, що ненависть до мучителя підбадьорить старого, розсіє його думки про смерть.

— Не маю бажання… Совісті не хочу брудниш в останню годину… Падло це, — стомлено промовив Кльоцко. — Самі допитайте і не забудьте все на карту нанести… Олівець і папір мені дістаньте. Заповіт диктуватиму.

— Єсть дістати папір і олівець…

Кость Чупчуренко лежав поряд з боцманом і марив, його розбиті губи запеклися, обличчя розчервонілося, очі неприродно блищали. Та ось у них з'явився осмислений вираз. Погляд спинився на Каті, і Кость викрикнув:

— Фашистська вона. Не вірте їй! Хапайте її, хлопці! Топіть разом з гітлерівцем. І другу не відпускайте. Дайте мені автомат, я сам…

Він знову почав марити і в гарячці намагався зірвати пов'язки.

Дівчата наказали Восьмьоркіну міцніше тримати Чупчуренка, а самі почали знімати з нього одяг і розбинтовувати рани.

Короткий погляд показав, що хвороба проходить нормально. Фашистські медики, точно виконуючи наказ зондерфюрера, непогано обробили Чупчуренка: рани не кровоточили, і загрозливих пухлин не було видно.

— Якщо температура спаде, рани швидко загояться, — сказала Катя. — Коли він трохи прийде до пам'яті, то прошу, поясніть йому, хто я така, щоб він не схоплювався і не нервував. Бідолаха, він зовсім юний, і губи, як у хлопчика, пухкі.

Дівчина так жалісливо дивилася на Костя, що Восьмьоркін мимоволі позаздрив салаженяті: «Щастить же хлопцям. Хоч би мене поранило абощо! Люблять дівчата кволих жаліти!»

Із сумом прислухаючись до хрипкого шепоту мічмана, Чижеєв записував на аркуші паперу:

У Савелія Тихоновича за сорок років служби на флоті було немало учнів. Чудові з них виходили старшини й офіцери. Багато їх давно перегнали старого по службі, носили погони з великими зірочками і командували кораблями.

Мічман згадав себе дванадцятирічним юнгою, коли ще одержував ляпаси на паруснику, і прошепотів: «Грамоти бракувало. Ех, доле наша сирітська!» Не було в нього ні рідних, пі дружини, ні діточок. Все життя він провів у морі, в походах, у труднощах. Скільки разів тонув, скільки солоної води ковтнув на палубах кораблів! Чоловіча матроська компанія була не дуже-то схильна до звірення душевних почуттів. Тому всю свою ніжність Савелій Тихонович виливав на товаришів. А хіба ж відкрито це зробиш? Ховав її за вдаваною грубістю, за причіпливим бурчанням. Багато, ой як багато дорогих і рідних друзів втратив він за війну! «От тільки чи зрозуміли вони мою любов до них?» подумав Кльоцко.

Мічман схлипнув і продовжував:

Кльоцко суворо глянув на Чижеєва і одразу ж виправився:

— Тільки ти, товаришу Чижеєв, не думай, що боцман Кльоцко соромиться свого характеру. Характер у нього істинно боцманський і виправлень не потребує. Про це, звичайно, не пиши, — сказав він, — це так, до слова прийнялося. Пиши далі.

Мічман із зусиллям стиснув олівець поперебиваними, але окремо перебинтованими пальцями і тремтячою рукою вивів: «Савелій Кльоцко». Тоді звелів покликати Восьмьоркіна і вголос прочитати йому заповіт.

Степан, читаючи, якось весь обм'як, почервонів і зашморгав носом. Стримуючи ридання, він розписався і, різко одвернувшись, хотів піти, але мічман жестом зупинив його.

— Не сумуйте, матроси, на війні про помсту думають, а моя пісенька скінчена.

— Клянуся не повертатися на крейсер, поки п'ятнадцять фашистів не прикінчу! — здавленим голосом поклявся Восьмьоркін.

— А я — двадцять, — додав Чижеєв.