За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович - Страница 29

— Нами затримано Івана Лепетченка — ад’ютанта Махна, який перейшов польський кордон і направлявся до Гуляй-Поля по золото, заховане там під час Громадянської війни, — промовив він. — А що як ваші підопічні махновці з такою ж метою йшли з Румунії?

Присутні в кабінеті переглянулися між собою і замислилися.

— Така версія цілком має право на існування, — продовжував Карлсон. — Припустимо, що Махно одночасно послав за золотом дві групи: одну з території Польщі на чолі з Лепетченком, а іншу з Румунії під керівництвом свого колишнього начальника контррозвідки Зіньковського. Перед кожною групою могло бути поставлене окреме завдання щодо вивозу награбованих кілька років тому цінностей. А можливо вони планували зустрітися в Гуляй-Полі і вже далі діяти разом. Скажімо, озброєна група Зіньковського мала б прикривати і супроводжувати Лепетченка з викопаним золотом за кордон.

— А інформація про те, що Лепетченко з’явився саме заради пошуків золота достовірна? — поцікавився Бармінський.

— Безсумнівно, — відповів Карлсон. — Ми його вміло притиснули, він про все розповів і погодився на співпрацю. Зараз його супроводжують наші співробітники. Вони разом пройдуть місцями можливих схованок.

— Чесно кажучи, про таку можливість повороту подій ми не думали, — зазначив Карелін, — адже «румунські» махновці добровільно нам здалися.

— Можливо, це був своєрідний тактичний хід, — почав сумніватися і Бармінський.

— Не забувайте того, що Махно — хитрий і підступний противник, — зазначив Карлсон. — Зараз він хоч і не становить реальної загрози для нас, але від нього можна всього очікувати. Не виключено, що саме тепер золото йому знадобилося для того, щоб організувати якусь антирадянську акцію. У зв’язку з цим керівництво ГПУ вимагає від вас якнайсерйозніше поставитися до цієї справи. Якщо дізнаєтесь, що затримані махновці дійсно мають відношення до пошуків золота Лепетченком, витрясіть з них всю інформацію. А якщо ні, то все одно спробуйте узнати все, що їм відомо про можливі місця схованок.

Бармінський з Кареліним ще в коридорі почали обговорювати план подальших дій. Найперше, вони вирішили зранку викликати одночасно трьох махновців — Зіньковського, Зотова і Скомського, допитати їх окремо і потім зіставити показання. Зіньковського Карелін вирішив допитувати особисто. Вони були приблизно одного віку, мали чимось схожі характери з чітко вираженими вольовими рисами, і тому Кареліну здавалося, що вони легше порозуміються.

— Нам відомо, що незадовго до переходу кордону до вас у Румунію надійшло кілька листів від Махна, — несподівано почав Карелін, звичайно ж ні сном ні духом не відаючи ні про яке листування. — Які доручення він вам давав? Тільки перш ніж відповісти, гарненько пригадай і не намагайся хитрувати.

— Ніяких доручень Нестор Іванович нам не давав, — просто відповів Зіньковський. — Писав, як сам живе, цікавився, як у нас справи.

«Отже, з листуванням я вгадав, — відзначив про себе Карелін. — Значить, Махно, перебравшись до Польщі, не переривав зв’язків з румунською групою, але навряд, щоб у листах йшлося лише про життя-буття. Не міг Махно, ображений на радянську владу, не виношувати якихось планів, намірів, чи просто не ділитися думками про помсту, не висловлювати своїх міркувань щодо подій в СРСР».

— А якщо конкретніше? — гнув своє чекіст.

— Якщо конкретніше, — тут Льова почухав потилицю, — то в одному з листів Махно розповідав, що сидить у польській в’язниці і його звинувачують в організації повстання у Східній Галичині. Писав, що народилася дитина, але він не знає, хто саме, бо його Галину тримають в іншій в’язниці. А перед цим Новим роком він надіслав ще одного листа, в якому повідомляв, що суд його виправдав і він тепер живе у Торуні разом з дружиною і донькою. Жалівся, що немає грошей. Обіцяв, що як тільки їх роздобуде, то буде клопотатися про візу, щоб приїхати до Румунії нас провідати.

— Невже Махно без грошей утік за кордон? — вдаючи здивування, запитав Карелін. — А куди ж він подів награбоване золото?

— Ви теж, як і всі, думаєте, що ми з обозом цінностей перетнули кордон і там купалися в золоті, — з нотками образи в голосі промовив Зіньковський. — Насправді ж, перепливли річку у чому були і з порожніми кишенями.

— Значить, золото ви залишили в Україні, — не запитально, а напівстверджуючи виголосив Карелін.

Льова мовчав, вже трохи розуміючи, куди хилить його співрозмовник. Він не міг не збагнути, що цей допит не зовсім схожий на попередні. Раніше в основному цікавилися знайомством з румунськими контррозвідниками й підготовкою до переходу кордону, а тепер запитують про більш давнє: втечу до Румунії, звичайне листування, про те, чи були у них гроші. Але поки що він не міг докумекати, як йому поводитись при цьому повороті справи.

А у Кареліна поки що все йшло за планом. У спокійній бесіді він з’ясував, що Махно надсилав листи, а це вже для чекістів багато означало. Тепер він вирішив змінити тактику допиту. Якщо й надалі ставити питання в такому дусі, то від Зіньковського ніякої важливої інформації одержати не вдасться. І він несподівано перейшов у наступ.

— А тепер, Льово, скажи правду: з яким завданням вас послав Махно в Україну?

— Я вже розповідав, що нас направила румунська сигуранца. Махну взагалі про цей похід нічого не відомо.

— Брешеш! — гупнув важким кулаком об стіл Карелін, аж олівець підскочив і скотивсь на підлогу. — Я тобі не раджу з нами бавитися. Адже ми не забули і твою службу в махновській контррозвідці, і розстріли продзагонівців, червоноармійців, мирних жителів.

— Тоді йшла війна, — незворушно відповів Зіньковський, — по нас стріляли, ми стріляли. Один Бог на тому світі розсудить, хто був правий, хто неправий.

— Про Бога згадав? — розпалювався Карелін. — Чому ж ти не на суд Божий поклав вирішувати долю командира третього корпусу Полонського, а сам його порішив? Він на тебе зі зброєю не йшов і не стріляв.

Льова пригадав той випадок. Було це ще в 1919 році. Тоді Полонський разом зі своїм загоном відстав від основних сил червоних, і йому вдалося приєднатися до махновської повстанської армії, щоб спільно діяти проти денікінців та інших ворогів. Вірою і правдою він служив Махну, хоробро бився у боях. Але коли з півночі наблизились більшовики, вирішив знову увійти до складу Червоної Армії. Про його наміри довідався Зіньковський і доповів Махну, котрий розцінив це як зраду, наказавши розстріляти Полонського.

— Не сам я його вбив, — коротко відрубав Льова. — Те зробили інші.

Карелін бачив, як спохмурнів, набичився, весь зібрався в кулак Зіньковський. Але ні страху, ні каяття в його очах він не помітив. «Такий не стане благати про помилування, скиглити, ридати, повзати на колінах, — відмітив він собі подумки. — Гідний супротивник. Нам би такого на роботу. Але про це не час думати. Треба продовжувати допит».

— Припустимо, що не ти. Але в тебе і без цього руки по лікті в крові. Так що не вдавай із себе невинну вівцю.

— А я і не вдаю.

— Тоді нічого тут дурня валяти. Якщо за золотом направлялися в Україну, так і скажи. Все одно тепер нічого зробити не вдасться.

— Ми просто хотіли повернутися додому і все. Ні про яке золото мова не йшла. Можете запитати в інших.

— Якраз зараз цим і займаємось, — Карелін підвівся з-за столу і почав ходити по кабінету. — І якщо дізнаємося, що ти тут не казав правди, тобі вже нічого не допоможе.

Краєм ока він спостерігав за Льовою. Останні слова ніякої реакції не викликали. «Чи то тримає себе так добре в руках, чи й справді не бреше, — розмірковував Карелін. — Але поки що облишимо цю тему і перейдемо до місць переховування золота. Для початку лише треба з’ясувати, чи не вдалося щось витрясти із Зотова і Скомського».

— Я зараз вийду, — кинув він від дверей, — а ти посидь і добре подумай над тим, про що ми говорили.