Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 30

Якщо комусь у класі треба було з'ясувати щось, пов'язане з морем, зверталися до Петруся.

Якось Гришка Гонобобель назвав його «Капітан Буль». Прізвисько сподобалося, та й сам Петрусь не дуже заперечував – воно було необразливе. Так і пішло: «Капітан Буль», «Капітан Буль»… Щось, правда, було в цьому трішечки піратське, але то не біда.

А тепер повернімося до новачка Васі Мостового. Жив він, як ви вже знаєте, у селі Горенці за Пущею. Тепер переїхав до міста. Батьки вже давно працювали в Києві на заводі «Арсенал». І весь час їздили на роботу з Горенки. А оце в'їхали нарешті у нову квартиру. У Горенці лишилися два діди, одна баба й ціла купа родичів.

– Горенка – моя дідівщина, – говорив Вася Мостовий.

А якщо бути вже зовсім точним, то говорив він не «дідівщина», а «дідівфина», позаяк шепелявив. Але це в нього виходило дуже мило, навіть симпатично.

Особливо часто він повторював «що ти», яке, ясна річ, звучало в нього «фо ти».

Коли Вася дізнався, що Петрусь мріє стати моряком і що його називають Капітан Буль, він аж підскочив:

– Фо ти!.. І я мрію стати моряком. От було б здорово на одному кораблі. Ти будеф капітан, а я боцман.

Гришка Гонобобель зареготав:

– Ги-ги!.. О! У нас свій шепелявий, свій Валера Галушкинський з'явився! Капітан Буль і Боцман Фоти… Ги-ги!..

Але Вася не образився. Навіть сам засміявся:

– А фо? Звучить!.. Капітан Буль і Боцман Фоти… Після кругосвітньої подорожі повертаються в рідний порт Одесу… Сила! Фоти!..

І тут же ляснув по плечу Капітана Буля:

– Давай дружить!

В одну мить він домовився з Антошею Дудкіним, який сидів з Капітаном, щоб той пересів на інше місце. – Ти тільки не ображайся. Фо ти! Просто у нас же, сам розумієш, спільні інтереси. Гудбай!

Все це було сказано так просто й щиро, що Антоша анітрішечки не образився й одразу пересів. Дуже Вася був, як кажуть дорослі, контактна людина.

До речі, його стали таки називати Боцман, але без того «Фоти» – Боцман Вася. Та й справді, чого натякати на чийсь, хай навіть і симпатичний, недолік. На недоліки натякати не слід.

Усі перерви і навіть іноді, вибачте, на уроках нові друзі бубоніли про щось морське. І раз у раз Вася захоплено пошепки вигукував:

– Ти фо?… Ух, здорово!.. Ну, ти Драйзер! Усе знаєф.

Вчителі змушені були робити Боцману Васі зауваження. Одного разу після уроків Вася сказав:

– Слухай, а давай не залифатися на продльонку… А махонем у Пуфтю, в мої краї… Така погода!.. Гріх кантуватися на продльонці.

Петрусь непевно знизав плечима:

– Не знаю… Можуть бути неприємності… І тут… і вдома…

– Ну! Капітан! Які неприємності?… Фоти? У тебе телефон є?

– Є.

– В разі чого подзвонимо. Я тобі фось покажу!.. Закачаєфся!..

Петрусь нерішуче озирнувся. Поряд стояли Гришка Гонобобель, Кум Цибуля, Антоша Дудкін, Аллочка Граціанська, Оля Татарчук і Ніна Макаренко (Макароніна) з п'ятого «Б».

– Хто хоче? – обернувся до них Боцман. – Пуфтя – це ж зовсім поряд. Два кроки. До Подолу. А там на трамваї. І все. А?… Така погода!..

Якби не Аллочка Граціанська і не Макароніна – хтозна, може, нічого б і не було.

Але раптом Макароніна сказала:

– А ми недавно їздили. Я навіть ногу проштрикнула, – вона показала свіжий шрам на нозі й одразу одійшла, щоб «ашники» не подумали, ніби вона набивається до них у компанію.

Аллочка Граціанська враз усміхнулася своєю чарівною усмішкою:

– А чого… Я поїхала б… Я люблю мандрувати…

Коли таке говорить перша красуня в класі, то треба бути останнім тюхтієм і ганчіркою, треба негайно міняти штани на спідницю, якщо ти ще вагаєшся. А коли на додачу виявляється, що «бешники» були, то…

Капітан коротко кинув:

– Поїхали!..

Антоша Дудкін і Кум Цибуля мовчки кивнули, Гришка Гонобобель, хоч і скривився (йому було неприємно, що активну участь у цій справі узяла Макароніна, з якою в нього були особисті рахунки), але теж кивнув.

Оля Татарчук перезирнулася з Аллочкою Граціанською, прочитала в її очах прохання («не залишай мене, будь ласка, саму в хлопчачій компанії») і теж погодилась.

Оля Татарчук була білява. І не просто білява, – білявішої за неї не було, мабуть, в усій школі. Світле-світле волосся, білі брови, білі, наче припорошені борошном, вії і світло-сірі очі. Поряд з Аллочкою вона нагадувала фотонегатив. Але чогось саме до Аллочки вона весь час тягнулася. Вона була якась дивачка, ця Оля Татарчук. Весь час кимось захоплювалася, а себе завжди принижувала:

– Ой, який ти молодець!.. Ой, яка ти сьогодні гарна!.. Ой, як тобі личить ця кофтюля!.. Ах, як ти сьогодні добре відповідав на англійській!.. Молодчинка!.. А я так мимрила на математиці!.. Жах!

Люди люблять, щоб їм говорили приємні речі, і до Олі в класі ставилися добре.

Тому ніхто з хлопців не мав нічого проти того, щоб поїхала й Оля.

Всю дорогу Боцман не змовкав ні на хвилину. На всі заставки він розхвалював принади Пущі-Водиці, яку знав, за власним виразом, «як свою кифеню» (тобто кишеню). Які тільки пригоди не траплялися з ним у Пущі! І лося-велетня він якось зустрів, і галченя, що випало з гнізда, назад поклав, і лісову пожежу гасив, і маленьку дівчинку з дитсадка, що у лісі заблукала, на шосту лінію привів… Ну, не Боцман, а справжній герой.

Оля Татарчук раз у раз захоплено плескала у долоні:

– Ну, молодець!.. Ух, здорово!..

А красуня Аллочка дивилася тільки на нього, не даруючи поглядів нікому іншому.

Гришка Гонобобель уже шкодував, що поїхав.

– Все! П'ята лінія! Виходимо! Виходимо! Вилізаємо! – загукав нарешті Вася.

І вони висипали з трамвая.

Вхід у парк з ажурним, трохи старомодним штахетником. Високі щоглові сосни. І неповторний запах лісу.

– Вперед! За мною! – бадьоро махнув рукою Боцман і швидко закрокував, майже побіг по асфальтованій алеї.

В парку було безлюдно. Будній день, робочий час…

Тільки в затишку, на лавочці під плакучою вербою сиділа якась підстаркувата парочка – видно, курортники.

Несподівано блиснула на сонці вода. І очам їхнім відкрилося довге озеро, через яке був перекинутий місток з дерев'яною альтанкою посередині – різьблені стовпчики, ажурний піддашком штахетник…

– Ой!.. Яка краса! – захоплено вигукнула Оля. – Я ніколи тут не була.

Озеро справді було дуже гарне – береги поросли віковими деревами, на воді плавало жовте опале листя.

Але Боцман, видно, привів їх сюди не лише милуватися красою озера.

– Вперед! – вигукнув він і повів однокласників через місток. Ліворуч од містка біля дерев'яного причалу було припнуто десятки зо два човнів, а вгорі на березі стояв будиночок – човнова станція.

На ґанку будиночка на стільці сиділа й читала книжку огрядна молодиця у червоній хустині, по-піратському перев'язаній навскоси через лоба.

Боцман вів їх прямо до неї.

– Здрастуйте, тьотю Клаво! – гукнув він, підійшовши майже впритул.

Тільки тоді вона одірвала очі від книжки:

– О!.. Васьок! Здоров!.. Приїхав? Скучив? – Моя тьотя Клава! – обернувся Боцман до однокласників. – Мої друзі!

– Дуже приємно! – тьотя Клава церемонно по черзі подала кожному з них складену човником руку.

– Як там мій фрегат? – спитав раптом Вася й зиркнув скоса на Петруся.

– На місці, капітане! – кумедно козирнула тьотя Клава.

– Ні, я тепер боцман. Капітан у нас – о! – Капітан Буль! – він ляснув Петруся по плечу.

Петрусь зашарівся.

– А-а… – зміряла поглядом Петруся тьотя Клава. – Ну, дивіться, вам видніше. Тільки глядіть обережненько… Щось вас багатенько.

– Фо ти!.. Якраз комплект. Ти фо, не знаєф – мій фрегат брав на борт і десять.

– Знаю-знаю, тільки все-таки не дуже…Хоч і тепло сьогодні, але вже вересень, вода холоднувата. Плавати хоч умієте?

– Аякже! – за всіх відповів Гонобобель.

– Ну, тоді давайте… Отам, у кінці…

– Знаю-знаю… Фо ти!

Боцман впевнено рушив по пристані, де в'язалися човни. А біля передостаннього спинився: