Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 12

– Слухайте, дядю, ви правила поведінки учнів знаєте? Оно висять у класному куточку!

– Н-ну з-зна-аю, – враз почервонівши, неквапливо сказав той (він ще й заїкався!).

– Ой, сумніваюся! – похитав головою Дмитруха. – От що глаголить пункт восьмий?… Пункт восьмий правил для учнів глаголить: «Вітай учителів та інших працівників школи, знайомих і товаришів. Виконуй правила вуличного руху». А ти? Ти нас привітав?

– Я… я… кивнув… – ще дужче червоніючи, сказав Фігура.

– Ех ти! «Кивнув»! У нас так не вітаються! У нас кажуть: «Здрастуйте, любі друзі!»

Спасокукоцький і Кукуєвицький хихикнули.

– Припинити! – гримнув на них Дмитруха. Спасокукоцький і Кукуєвицький одночасно завмерли, стримуючи сміх.

– Привітайся, будь ласка! – лагідно сказав Дмитруха Фігурі. Фігура повагом підвівся з-за парти і, схиливши голову набік, криво усміхнувся:

– Н-ну… зд-драстуйте… л-любі д-друзі…

– О! Це – інша справа!.. Ану, любі друзі, привітаймо Фігуру!

Дмитруха, як диригент, змахнув руками, і весь клас хором вигукнув:

– Здра-стуй, Фі-гу-ро!

А потім, повторюючи за Дмитрухою, всі прокричали ще тричі:– Фіг-ура! Фіг-ура! Фіг-ура! – на зразок «Фізкульт-ура!»

І всім одразу стало весело. І Фігурі теж. Він щиро сміявся разом з усіма. Видно, що він любив жарти і веселих людей. І Дмитруха, мабуть, йому сподобався. Він навіть хотів щось таке сказати, але в цей час зайшла вчителька і почався урок.

А на перерві Ігор Дмитруха підійшов до Фігури, що стояв у коридорі під стінкою, і сказав:

– Ні! Все-таки правил для учнів ти не знаєш! От що глаголить пункт сьомий? Пункт сьомий глаголить: «Розумно проводь вільний час: читай книжки, бери участь у роботі гуртків, займайся фізкультурою»… А ти чим займаєшся? Стоїш, як стовп. Непорядок. Ну, виконуй правила!.. Давай займемося фізкультурою. Побачимо, на що ти здатний. Одійди, будь ласка, од стіни!

І коли Фігура слухняно одійшов, Ігор Дмитруха вигукнув: «Гоп!» – і враз скочив йому на спину. Від несподіванки Фігура поточився і мало не заорав носом.

– По конях! – закричав Дмитруха.

Спасокукоцький скочив на Кукуєвицького, Валера Галушкинський на Шурика Бабенка, Льоня Монькін на Вітасика Дяченка. І хвацька кавалерія затупотіла по коридору. Аж поки владний голос завучки Віри Яківни: «Зараз же припиніть!» – не обірвав їхнього галопу.

– А ти молодець, Фігуро! Здорово гарцюєш! – сказав Ігор Дмитруха, коли вони вже пішки поверталися до класу. – Оголошую тобі подяку й нагороджую орденом Буцефала!

Він вийняв із кишені та власноручно приколов до Фігуриних грудей значок із зображенням кінської голови.

– С-спас-с-сибі! – закліпав очима й почервонів Фігура.

А Спасокукоцький та Кукуєвицький подивилися на нього з неприхованою заздрістю і досадою – вони відчули, що втрачають прихильність командира. І правильно відчули. Такої вже вдачі був Ігор Дмитруха – він, не задумуючись, умить міняв свої симпатії й уподобання. І хоча Спасокукоцький та Кукуєвицький лишилися поки що ад'ютантами, але першим, найближчим «ад'ютантом його превосходительства» Дмитрухи став з цього дня Фігура. – Фігуро! За мною! Вперед! – вигукував Дмитруха і мчав по коридору.

І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, незграбно біг на напівзігнутих ногах Фігура.

– Фігуро! На перший поверх! У спортзал! – вигукував Дмитруха і дріботів сходами.

І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно переступав через три сходинки Фігура.

– Фігуро! До компоту й пиріжків! Короткими перебіжками! – вигукував Дмитруха і, розштовхуючи всіх, летів у буфет.

І за ним, вимахуючи й загрібаючи назад правою рукою, на напівзігнутих незграбно оббігав зустрічних Фігура…

– Тю! Просто як цуценя! – стиха пхекали один одному Спасокукоцький та Кукуєвицький, забувши, як зовсім недавно так бігали вони самі…

Розповідаючи комусь про Фігуру, Дмитруха називав уже його не просто «Фігура», а «мій Фігура»:

«Подивилися б ви на мого Фігуру…», «Мій Фігура ходить отак!.. Сміхота!..», «Викликає математичка мого Фігуру, а він підвестися з-за парти не може – я його за хлястика до спинки прив'язав. Ха-ха-ха!..»

Під настрій Дмитруха складав про нього жартівливі вірші:

Ну, а Фігура… Він так довго (цілий рік!) лежав у лікарні і так занудьгував за хлоп'ячим товариством, і таким веселим геройським хлопцем здавався йому Ігор Дмитруха, що Фігура не помічав ні його поблажливого тону, ні глузливих слів, ні образливих жартів…

А може, помічав, але пробачав…

А може, просто такої уже м'якої, добродушної вдачі він був… І на всі Дмитрухинські «жарти» Фігура тільки широко усміхався, показуючи великі нерівні зуби. Та от одного разу…

Одного разу Ігор Дмитруха приніс у школу пістолет.

Хлопці аж застогнали, побачивши той пістолет. Вони очей не могли відвести від нього. Ніхто зроду не те що в руках не тримав – ніхто зроду не бачив такого пістолета.

То був справжній пневматичний пістолет.

Ігореві привіз того пістолета його старший брат – спортсмен.

Двічі стрельнути Ігор дав тільки Фігурі. По одному разу стрельнули Спасокукоцький та Кукуєвицький. Більше стрельнути Ігор не дав нікому.

На великій перерві Ігор Дмитруха, гордий і незалежний як ніколи, вимахуючи своїм пістолетом, помчав надвір. Хлопці з класу, всі до єдиного, заздрісно сопучи, мовчки бігли за ним.

Щоб ніхто зі старшокласників не заважав, подались у сусідній двір, за сараї, де нікого не було.

Фігура намалював на стіні сараю крейдою мішень, і Дмитруха почав стріляти. Треба віддати йому належне – поціляв він добре. Влучний він усе-таки був хлопець, цей Ігор Дмитруха. Щоразу, як він поціляв, Фігура зі щирим захопленням вигукував:

– О! Молодець!.. О!.. Ух ти!.. О!..

Раптом із-за стіни сараю з'явилося маленьке смугасте кошеня. Глянуло на хлопців, ворухнуло хвостиком і стиха нявкнуло. У Ігоря Дмитрухи враз загорілися очі.

– Увага! – просичав він. – Починається полювання на бенгальського тигра!

І, виставивши вперед руку з пістолетом, став підкрадатися до кошеняти.

– Н-не т-треба! – прохально сказав Фігура.

– Мовчати! – огризнувся Ігор. – Припинити розмови! Не заважати мисливцю!

І, прицілившись, вистрілив по кошеняті. Кошеня стріпнуло лапкою, по якій він вцілив, і жалібно нявкнуло. Але чогось не тікало. Воно було, мабуть, ще дурне й не розуміло небезпеки. Фігура в два кроки підскочив до кошеняти і схопив його на руки.

– Що?! – скрикнув Дмитруха. – Ану віддай бенгальського тигра!

– Н-не віддам! – дивлячись спідлоба, тихо мовив Фігура. – Йом-муж б-боляче!

Його довгі забруднені руки, що стирчали з коротких для нього рукавів курточки, ніжно притискали до грудей кошеня.

– Оддай зараз же бенгальського тигра! – люто просичав Дмитруха і схопив кошеня за хвіст. «Бенгальський тигр» хрипло, майже без голосу нявкнув.

І тут сталося несподіване.

Фігура взяв Дмитруху двома пальцями за носа і прищемив так, що той скрикнув і одпустив кошеня.

Тоді Фігура обережно поставив кошеня на землю, спокійно одним рухом одібрав у Дмитрухи пістолет і закинув на дах сараю. Потім згріб Дмитруху і підняв на руки (все-таки він був старший на рік і вищий на голову).

Дмитруха безпорадно засмикався й задриґав ногами.

Фігура одніс його до калюжі під ринвою, поклав долілиць на землю, притис коліном, узяв однією рукою за чуба і почав носом умочати в калюжу, примовляючи:

– П-пункт о-останній п-правил поведінки учнів г-глаголить: «Б-бережи п-природу!» А ти що робиш? Га? Ану кажи – б-будеш мучити тварин? Б-будеш?

Хлопці стояли мовчки.

Тільки Спасокукоцький та Кукуєвицький хихикнули, але перезирнулися і враз замовкли.