Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 7

І яка ж то безвихідь!

Батьків же не поміняєш. Батьки ж даються людині раз і на все життя.

З самого народження вони для тебе... Вони для тебе — найрозумніші, найдобріші, найсправедливіші з людей земних.

І раптом...

Якби ті батьки знали! Якби вони тільки знали! Так ні! Вважають, що вони непогрішимі. Не доведеш їм, не переконаєш.

Ти не можеш бути правий, бо ти дитина!

Ех, які ж вони дорослі, ті батьки! Які вони безнадійно дорослі!

Отак у муках і переживаннях і заснув Сашко Циган...

І не чув він, звичайно, лежачи на горищі, як у своїй кімнаті кректали й бубоніли його батьки.

— Ну... ну, скажи, га? Хіба я не правий?! Ну...

— Ага...

— Я тобі чесно кажу, я ж хотів... хотів... Ото, думав, покурю і піду до нього. Чесне слово!.. Піду й скажу: "Сусіде,— скажу,— а сідаймо, сусіде, на мотоцикла та їдьмо у район. Здамо білета на ваше прізвище. Ви ж, сусіде, бухгалтер, освічена людина, справу маєте з фінансами, хай буде на вас записано, поки хлопці не підростуть..." Чесне слово, отак думав... А він... Ех!.. Прийшов і — наче я собі!.. Ну!

— Не хвилюйся, Павлушо, годі. Знову до ранку не спатимеш...

— Я не хвилююсь, але... Отуто...— Павло Максимович гупнув себе важезним кулаком у груди, аж у матраці дзенькнула пружина.— Отуто... наче хто мені ножа встромив і повертає, повертає... Запідозрити мене, що я... собі!.. Ну!

У матраці знову жалібно дзенькнула пружина.

І, немов луною прокотившись через два садки й два городи, дзенькнула їй у відповідь пружина в тахті сусідської хати. Там теж не спали.

— Стільки років жили душа в душу! Стільки років!— драматично шепотів Семен Семенович.

— Ех-хе-хе!— зітхала Марія Омелянівна.

— І я завжди... Ти ж пам'ятаєш, як я... І на правлінні, і... А він...

— Ех-хе-хе!— знову зітхнула Марія Омелянівна.

— І що ж я — собі, чи що?!. Я ж хотів якнайкраще... по-

людськи хотів. Хотів зареєструвати. Оформити офіційно, щоб... він же в цьому не тямить... щоб нотаріально записано було... в документах... що машина, мовляв, належить усім трьом. І до повноліття поставити на консервацію... А він... От!..

— Та не кури, Сенчику! Ти ж кинув. Серце знову болітиме. Я тебе прошу. Не кури.

— Та обидно ж! Обидно!— вдарив себе в груди Семен Семенович.— Наче я собі!.. Ну!..

І дзенькнула пружина в тахті, покотилася луна через два садки й два городи. І забриніла тонким звуком у пружині ліжка Циганових батьків.

Ну й складні ж ті дорослі! Ну й складні ж вони люди. Нічого іноді не зрозумієш.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

в якому наші герої задумують і здійснюють рішучу операцію. "На! Тепер ти загадуй..."

Заснув Сашко Циган і... одразу ж прокинувся. Наче й не спав зовсім.

Сонечко, як завжди, усміхалося з неба. Весело щебетало на деревах птаство. Рохкала у хліві льоха. Життя було прекрасне.

Але хлопець умить згадав учорашні події, і світ затьмарився для нього, як у найлютішу негоду.

"Ні! Так далі жити не можна!"—подумав він, і раптова рішучість охопила його.

Він швидко зліз з горища і, навіть не снідаючи, подався до Марусика.

Марусик іще спав. Уві сні обличчя його було печальне і скорботне.

— Альо!— торкнув його за плече Сашко Циган.

— Га?— перелякано розплющив очі Марусик.

— Вставай! Годі спати. Треба вирішити, як нам жити далі.

— Що?— не второпав спросоння Марусик.

— Ти як хочеш, а я думаю втекти з дому,— важко зітхнув Сашко Циган.

— Як?!

— Звичайно. Втечу та й усе. Хай собі їздять на тій машині скільки влізе. У мене вчора з батьком... розмова була.

— І в мене,— зітхнув Марусик.

— Нецікаво мені стало дома. Розумієш? Нецікаво.

— А куди ж тікатимеш?

— Не знаю ще...

— Слухай,— несподівано збадьорився Марусик.— Надовго втекти, звичайно, важко. Все одно міліція знайде й поверне. А от на кілька днів, щоб провчити їх,— це можна. Тоді й я з тобою. Га?

— Давай! Хоч на кілька днів...— Сашко Циган навіть повеселішав. Відверто кажучи, він і сам не уявляв, як він утече.

— Ну, а куди тікатимемо, як ти думаєш?— спитав Марусик. Він звик, що ідеї виходять від Сашка Цигана.

— Ну... я думаю...— Сашко Циган насупив брови, що мало означати задуму,— я думаю... краще за все... у ліс.

— У ліс?— скривився Марусик.

— А що? У македонському курені сховаємось.

— А їстимемо що?

— Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди...

— Гриби-и...— знову скривився Марусик.— Уже збирали... Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки...

— Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі. Уже ж з'ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний. Навіть навпаки. Може, щось нам ще й порадить. Гарне... Як зустрінеться...

— Ну, гаразд!—махнув рукою Марусик.— У ліс, то в ліс.

...Журавель порався біля скособочених дверей повітки, які він так і не полагодив ні позавчора, ні вчора. Тому так рано і встав.

Побачивши друзів, він здригнувся, дуже вже рішучий вигляд вони мали. А коли друзі виклали йому суть справи, Журавель сумно зітхнув.

— А я? Мене, значить, кидаєте?

— А тобі тікати нічого. В тебе нема причин. Та й їсти нам носитимеш,— сказав Сашко Циган.— І тобі ж треба... ондо повітку... і дрова, і воду...

Журавель ще раз зітхнув, але сперечатися не став. Не вмів він сперечатися.

Македонський курінь хлопці виявили торік зовсім випадково, коли ходили по гриби. Він стояв на краю западини серед густих кущів і був майже непомітний. Сплетений з міцних гілок, укритий товстим шаром почорнілого злежалого листя, він, здавалось, стояв тут цілу вічність.

— Ого!— виглянув Журавель.— У ньому, мабуть, ще Александр Македонський жив.

Він саме тоді читав книжку про Александра Македонського.

Так і прозвали вони його — македонський курінь. І якось, коли їх застала в лісі гроза, вони ховалися в курені від дощу. Було затишно, пахло грибами, прілим листям і глицею. Десь угорі шамотів у кронах дерев дощ, блискало і гриміло, але в курінь не потрапляла жодна краплина.

Довго потім хлопці з приємністю згадували македонський курінь.

Його побудували, мабуть, туристи-грибники, що частенько навідували на машинах наш Губанівський ліс.

Найкоротший шлях до македонського куреня пролягає повз Бакай. Та хлопці, не змовляючись, звернули вбік і дали доброго гака, обминаючи озеро. Хай йому грець! Ніхто його, звичайно, не боїться, але просто неприємно дивитися на нього. А для чого, питається, робити те, що неприємно?!

Як завжди у переломні вирішальні моменти життя, настрій був тривожно-урочистий. Не хотілося ні говорити, ні слухати.

Йшли мовчки.

Сашко Циган і Марусик несли по великій торбі з харчами. Журавель ніс дві ковдри.

У лісі тихо було, хоч мак сій. Наче ліс разом з ними переживав урочистість моменту.

Вони ледве розшукали курінь. Двічі проходили повз нього і повертали потім назад. Десь має бути отут, а не видно...

— Не знайдуть,— впевнено сказав Сашко Циган.— Раз ми не одразу знайшли, ніхто нас тут не знайде.

— Ага,— сказав Марусик, і в голосі його було не стільки радості, скільки прихованого суму.

Журавель м'явся, переступав з ноги на ногу. Йому не хотілось розлучатися з друзями.

— А може... може, давайте гриби пошукаємо,— несміливо запропонував він.

— А що, давайте,— підтримав Сашко Циган. І гайнули хлопці по гриби.

Той, хто збирав коли-небудь гриби, знає, яка то заразлива штука,— тільки почни. І як воно заспокоює. Всі думки з голови — фіть!— і нема. Всі почуття з серця — геть. Ні про що не думаєш. Одне тільки на умі — гриб! Де ти, голубчику, де ховаєшся — чи під оцим здибленим опалим листям, чи під отією згорбленою глицею? А коли усміхається тобі удача, ти вже нічого не чуєш, нічого не бачиш, не помічаєш. Голову до землі і — як той пес мисливський.