Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 5


5
Изменить размер шрифта:

Сашко Циган стурбовано глянув на Журавля.

— Ну, чого ти? Чого?— лагідно, наче хворому, сказав Марусикові Журавель.— Машину виграли, а він... Візьми себе в руки.

Марусик якусь мить отетеріло кліпав очима, потім, наче схаменувшись, перевів погляд на Сашка Цигана.

— Ага. Машину... Справді... Це добре... Але все одно... все одно... страшно.

— Ну, чого страшно? Чого, дурненький? Подумай!— терпляче вмовляв його Журавель.— Навіть якщо той незнайомець і не художник, хоча я не вірю, то що ж страшного?.. Ну... ну захотілося йому довести, що... І прекрасно! Спасибі йому. Він собі довів, а нам — будь ласка, машина. Що ж страшного? Добре! Для нас добре, а не страшно.

— Все одно...— не здавався Марусик.— Все одно... Якось...

— А взагалі... Хіба сталося щось неймовірне, казкове? Був тираж, випав виграш. Усе нормально.

— Авжеж!— наче прокинувся Сашко Циган.— Авжеж! Усе нормально. Хтось же мусив виграти. І виграли ми. Це ж здорово! Хай живе грошово-речова лотерея! Слава тому, хто її придумав! Радіти треба, а не... Ех, ти, Марусик! — І він хвицнув Марусика ногою, або, як у нас кажуть, дав йому киселю.

І це стало наче поштовхом для зміни настрою.

— Та ви розумієте, хлопці, що сталося?! В нас буде своя машина! Справжня! "Запорожець"!—підскочив Сашко Циган.

— Га-га!— і собі незграбно, наче лелека, підстрибнув Журавель.— Водити навчимось. У подорож гайнемо. У Сибір, на ВАМ, на Далекий Схід... Недарма мені такий сон сьогодні приснився. Про "Москвича". Недарма.

Заусміхався й Марусик.

— Взагалі машина — це таки непогано. Навіть добре. Тільки... чи видадуть її нам?

— Ну, то дурниці!— махнув рукою Сашко Циган.— Батьків підпряжемо. Подумаєш! Головне, що виграли! От що головне!

З вулиці почулося диркання мотоцикла. То повернулися з роботи Циганові батьки.

Батько Сашка Цигана Павло Максимович Непорожній, смаглявий і чорночубий, з ледь помітною іскрою сивини, з широкими плечима і могутніми мозолястими руками, не був ледарем. Люди з такими руками, як правило, ледарями не бувають.

І в колгоспі він ніколи не пас задніх (за що його й висунули на бригадира), і в себе вдома хазяйнував справно. Хата стояла як лялечка, дерева в садку аж гнулися від плодів, на городі чого тільки не було! А великий мурований льох був схожий на станцію метро.

Мати — Ганна Трохимівна Непорожня, русявокоса голубоока красуня,— була схожа на свого чоловіка. Така ж хазяйновита й працьовита. І на свинофермі, і вдома по господарству поралася, не знаючи втоми.

Все було начебто гаразд.

Єдине, що не дуже влаштовувало їхнього сина Сашка Цигана,— це те, що батьки й від нього вимагали такої ж хазяйновитості.

Але, маючи дванадцять років і бурхливий темперамент заводіяки і отамана, хіба ж дуже хочеться поратися на городі або в саду? На цьому грунті між старшим і молодшим поколінням Циганів виникали конфлікти.

"Еге!— ображено чухався після них Сашко.— Хазяйнуй, хазяйнуй. А як до мотоцикла, то: "Одійди! Не чіпай!" Хай же вам Бровко хазяйнує після цього!"

Отже, як ви розумієте, для Сашка Цигана виграш "Запорожця" мав ще й принципове внутрішньосімейне значення.

"Що мені тепера ваш мотоцикл! Ха-ха! У мене машина!"

Батьки не одразу второпали, що й до чого.

А коли второпали, не одразу повірили. І тільки коли їм було показано і білет, і таблицю, мати вигукнула "ой!" і вдарила руками об поли, а батько радісно зареготав:

— Диви!.. Справді!.. Виграли!.. От малишня! Машину виграли. Це ж треба...

У цей час саме повернулися з роботи й Марусикові батьки — тато Семен Семенович Байда і мама Байда Марія Омелянівна.

Семен Семенович був колгоспний бухгалтер.

Більшість людей при слові "бухгалтер" чомусь уявляє собі худого, лисого, у дротяних окулярах чоловіка.

Семен Семенович усім своїм виглядом заперечував таке уявлення. Це був кругловидий, рум'яний, завжди усміхнений здоровань.

Марія Омелянівна, симпатична веснянкувата блондинка, працювала у відділенні зв'язку, тобто на пошті.

Господарство в них велося не так бездоганно, як у Непорожніх. І хата була не така чепурна, і в садку, і на вгороді не той порядок, і льох був схожий не на станцію метро, а на лісову землянку.

Майже одночасно з Байдами з'явилися й родичі Журавля.

Я кажу "родичі", бо з батьків у Журавля в наявності була тільки мама, Катерина Іванівна Сирокваша, та ще бабуся Горпина Улянівна Сагайдак. Тато, Полікарп Степанович Сирокваша, десь повіявся шукати безтурботного парубоцького життя, ще як малий Журавель не вмів і говорити. Отже, слова "тато" Журавель так ніколи й не вимовив...

— Сусіди! А йдіть-но сюди!— загукав Павло Максимович.— Ідіть швидше. Ви ж ще нічого не знаєте!

І, коли всі підійшли, закричав на повні груди:

— Наші козаки машину виграли! "Запорожця"! На лотерею.

Тут, дорогі друзі, наберіться терпіння і почекайте трохи. Зробіть, як кажуть, паузу.

Бо відбулася німа сцена. Як у гоголівському "Ревізорі".

Особливо був вражений Семен Семенович. Так би мовити, професійно вражений. Його, як і всіх бухгалтерів світу, питання фінансово-матеріальні хвилювали надзвичайно гостро, до глибини душі.

І, коли він потім звіряв білет з таблицею, на його носі і на рум'яних щоках від хвилювання виступили дрібні крапельки поту.

Жінки тільки сплескували руками і ойкали.

А Журавлева мати Катерина Іванівна навіть пустила сльозу.

— Я думаю, таку річ треба відзначити,— рішуче сказав

Павло Максимович.— Ану, жінко, біжи в льох, тягни все, що є. А я стола надвір винесу.

І завирувало все навколо.

З усіх трьох льохів потяглися до столу наїдки. Не минуло й кількох хвилин, як усі Бамбури вже знали про щасливу новину.

Довелося виносити ще два столи...

Стільки добрих слів і побажань хлопці не чули за все своє не дуже багате на добрі слова хлоп'яче життя. До пізньої ночі співали Бамбури на подвір'ї у бригадира. Особливо часто заводили "Розпрягайте, хлопці, коні"...

Причому співали її у новому, так би мовити, актуальному, злободенному на сьогодні варіанті:

Розпрягайте, хлопці, коні Та лягайте спочивать, А я піду в лотерею "Запорожця" вигравать...

— Ви ж тільки, хлопці, той... глядіть, обережно їздіть, шалапути... А то...

— Ага-га. Бо ондо у Васюківці один на "Жигулях" новеньких у кювет угнався... В одну мить новенькі "Жигулі" у старенькі обернулися...

— А з Дідівщини хлопець "Москвичем" КрАЗа вирішив протаранити. Так од того "Москвича", вірите, тільки підфарник лишився...

— ...А я піду-гу в лоте-ге-рею-у-у "Запорожця"-га виграва-

ать...

...На землю опустилася ніч.

Порозходилися по хатах Бамбури.

Поснули втомлені від переживань хлопці.

Поснули й батьки.

Тільки Бровко сидів біля будки, дивився на зоряне небо, про щось думав і раз у раз зітхав. Щось неспокійно було в нього на серці...

А коли сонечко знову усміхнулося на наші Гарбузяни, то воно побачило, що Семен Семенович Байда, колгоспний бухгалтер, розмовляє із своїм заспаним сином Марусиком.

— Ти не думай нічого, синку,— надаючи своєму голосові якнайбільшої лагідності, говорив Семен Семенович.— Просто мені цікаво. Як там було з тим лотерейним білетом? Подробиці деякі...

— Та я вже не пам'ятаю, тату, подробиць,— розплющивши тільки одне око, сонно бурмотів Марусик.

— А ти згадай, синку, згадай. Що ви купляли? Коли? Почім? Хто платив гроші?

— А яка різниця!.. Ну., ну... цукерки купляли. І лимонад. На свята це було. Травневі, здається.

— А гроші? Гроші чиї були?

— Спільні гроші. Трохи моїх. Ти мені перед святами дав. Пам'ятаєш? Трохи Циганових. Журавля трохи.

— А скільки, скільки чиїх? Згадай, синку.

— Та... та хіба це важливо? Хіба це має значення?

— Просто цікаво... Пригадай, пригадай.