Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 34

Журавель аж плюнув спересердя. Лагодити заступ у темряві без інструменту годі було й думати.

— Їсти менше треба!—прошипів Сашко Циган.— А то таку силу наїв, що все ламаєш.

Журавель тільки винувато зітхнув. Два заступи — звичайно, не три. Справи пішли рівно на третину повільніше. Журавель підбігав то до одного, то до другого:

— Дай покопати. Ти вже втомився. Дай! Але пі один, ні другий не давали.

— Одійди.

— Не заважай.

Журавель на хвилину відходив, а потім знову починав:

— Дай! Ну диви, як ти вже сопеш.

— Знаєш, біжи додому,— сказав Сашко Циган.— Справді, там уже хвилюються. А ми потім.

— Ні!— замотав головою Журавель.— Без вас не піду. Дай я покопаю.

— Ще один хочеш зламати? Пусти! Ну, пусти, кажу! Все одно ж не дам.

Ех! Яка ж то мука дивитися, як друзі працюють, а ти стоїш, нічого не робиш. Бо нема інструменту. Велике діло інструмент.

— Ну дайте... Ну!

Марусик перший зглянувся. Бо таки стомився.

— На вже. Покопай трохи.

Журавель схопив заступ з таким азартом, наче то був цінний подарунок.

Хвилин за двадцять, коли Марусик відпочив, дозволив підмінити себе й Сашко Циган.

У небі вже давно спалахнули зірки і молодий місяць срібним вітрилом виплив на неосяжний небесний простір.

— Ну все! Годі!— сказав нарешті Сашко Циган. Незважаючи на втому до Бамбурів бігли бігом. Мати й бабуся стояли біля воріт.

— Ну, слава богу!— сплеснула руками бабуся, здаля побачивши хлопців.

Мати мовчала, поки не підійшли.

— О! Оце така рибалка? Замість вудочок заступи,— усміхнулася мати.— Що це за риба ниньки пішла? Не підводна, а підземна якась. Що за сорт? Як називається?

— Та ми... ми черв'яків копали,— затинаючись, сказав Журавель.

— У три заступи. І так, що аж зламали одного?— спитала бабуся.

— Та то вони, мабуть, скарб шукали.. Еге ж, синку? Журавель одвернувся. Не любив він брехати матері.

— От які ж ви! Од вас не сховаєшся,— замість Журавля відповів Сашко Циган.— Шукали. Правда. Але...— Він зітхнув і розвів руками.

— Ех ви, копачі!— лагідно промовила мати, куйовдячи синові волосся (вона була задоволена власною кмітливістю).— Ну, біжіть вечеряти, а то вже все перестоялося.

Після вечері хлопці пішли "спати"— подряпалися на Циганове горище (наче знали, що їм доведеться вночі кудись іти, і ще вчора домовилися з Журавлевою матір'ю, що ночуватимуть разом).

На горищі було темно, затишно, пахло сіном, чебрецем, м'ятою, ще якимись травами, що сушилися під дахом. Десь у кутку сюрчав цвіркун.

— Почекаємо, поки повкладаються, і тоді...— сказав Сашко Циган.— Тільки справді не засніть.

Попередження виявилося не зайвим. Бо вже через дві хвилини Журавель бачив перший сон. Задрімав і Марусик. Довелося Сашкові Цигану розштовхувати їх.

Злазили з горища обережно, м'яко ступаючи на щаблі драбини, щоб не скрипнути.

Несподівано загавкав Бровко.

— Та ти що, дурний!.. Це ж ми! Цить! Цить!— засичав на нього Сашко Циган.

Але Бровко рвався на ланцюгу, кидався й жалібно скавчав:

"Хлопці! Я з вами! Хлопці! Візьміть мене!.. Я вам буду потрібний! Відчуваю... Всім серцем відчуваю. Візьміть! Ну! Хлопці..!"

Сашко Циган змушений був підійти й приласкати його:

— Цить, дурненький, цить! Ну не можемо ми тебе взяти. Ти нам тільки все зіпсуєш. Не можемо, вибачай. Сиди тихо. І пильнуй тут добре. Пильнуй!

Бровко замовк. Але не заспокоївся. Нервово смикався, аж поки хлопці не зникли.

Небо затягло хмарами. Місяць і зірки сховалися. Хлопці ледь розбирали дорогу.

Став накрапати дощ.

— О! Цього ще не вистачало,— буркнув Сашко Циган.

— Навпаки. Для різних секретних одкопувань погана погода — найкраща,— із знанням справи заперечив Марусик.

У дворі біля "мерседеса" було напнуто червоний намет, що світився зсередини. На стінах намету коливалися тіні. Дощ підсилився. Знявся вітер.

— Е!.. Промокнемо ми як хлющі. Давайте в хату,— сказав Сашко Циган.

І вони побігли у перехняблену розвалюху, що стояла по сусідству з подвір'ям, де були іноземці. В хаті пахло цвіллю і було сиро, як у погребі. Навпомацки хлопці дісталися до єдиного віконця з вибитою шибкою, що дивилося в бік намету.

Але, виглянувши у вікно, намету хлопці не побачили — заважав якийсь стовп, що стовбичив знадвору перед вікном.

— Отже ж ну! — лайнувся Сашко Циган,— А стривайте, зараз!

Не встигли хлопці отямитись, як Сашко Циган просунув у віконце ногу (воно було низько над долівкою) і сильно штовхнув стовпа раз, другий, третій...

І раптом...

Той гнилий стовп підпирав знадвору дах і наче тільки и чекав, щоб його торкнули...

— Ой!— приглушений зойк Сашка Цигана хлопці навіть не почули: страшний гуркіт перекрив його.

Марусик і Журавель ледь устигли в останню мить відскочити од вікна і впасти на долівку. Кут хати, де було віконце й двері, завалився.

— Сашко!

— Сашко!.. Цигане!

Кволий стогін почувся у відповідь.

— Сашко!.. Що з тобою?! Цигане!

Минуло майже півхвилини, перш ніж до них долинув далекий голос.

— При... привалило... Нога болить дуже... А... ви... як?

— Та нас-то не зачепило. Тільки... не видно нічого, темно. І вхід, мабуть, завалило.

— Чекай! Ми спробуємо щось зробити. Ану, Марусику, давай... я ондо намацав... тягни...

Щось загрозливо заскрипіло.

— Н-не чіпайте! Мені на голову сиплеться,— прохрипів Сашко Циган.— Звалиться... Тоді все!

— То що ж робити? Нам-то нічого. Ми й до ранку чекати можемо... А ти ж як? Болить дуже?

— Б-болить... Перелом, мабуть...— Сашко Циган не міг стримати стогону.

Хлопців огорнув страх. Липкий холодний страх безнадії.

— Цигане,— тонким тремтливим голосом сказав Марусик.— Ти не мовчи, знаєш... Ти... давай с-стогни, кричи навіть, не соромся... Цигане, ти ж там ближче до... до... ти щось там бачиш? Бо ми — нічого...

— Бачу... Намет... Ох!., бачу...

— Стогни... Кричи, Цигане! Кричи, дорогенький! Я тебе благаю...— Марусик мало не плакав.

— Дарма... Вони не прийдуть... Вони ж... Ох! Ох!.. Якби... вони б уже...

— Вони, мабуть, подумали, що то грім,— сказав Журавель.— Вони не могли подумати, що...

— Давай кричати, давай, Журавель, раз він не хоче. А-а-а!..

— Нас не почують. Зараз дощ, вітер. По намету так лупотить, що...

Сашкові Цигану вже несила було терпіти. Він уже стогнав безперервно, весь час.

— Тримайся, Цигане! Тримайся,— благальним голосом раз у раз просив Марусик.

І Журавель у розпачі повторював за ним:

— Тримайся, Цигане! Тримайся, друже!

Вони боялися що-небудь робити, щоб справді не почало обвалюватися далі й не завалило на смерть.

То була безвихідь. Страшна чорна безвихідь.

Вони втратили відчуття часу. І враз...

Враз вони почули гавкіт. Знайомий гавкіт Бровка.

Спершу їм здалося, що це марення. Ну звідки міг узятися тут Бровко, коли він міцно прив'язаний на ланцюгу там, на Бамбурах?

І все-таки це був Бровко. Гавкіт його лунав то праворуч, то ліворуч... "Де ви, хлопці, де ви? Озовіться!.."

І коли Сашко Циган крізь стогін покликав хрипло: "Бровко-о!", вірний пес одразу почув і за якусь хвилю був уже біля нього. І лизав мокре від дощу обличчя господаря, яке визирало серед руїн поваленої старої хати. І скавучав, і здивовано гавкав, не розуміючи, як це все сталося...

Але головне — він збагнув одразу, що хлопці в біді.

Бровко трусонув головою, від чого дзенькнув уривок ланцюга на ошийнику, і рішуче кинувся до намету...

Що гавкав іноземцям Бровко, я вам переказати не зможу, але гавкав він так настійливо, так вимогливо, так відчайдушно, що ті зрозуміли його. Першим з намету виліз пошрамований.

— Що таке? Чого це ти?— спитав він Бровка. Потім вилізли на дощ і ті двоє.

— Вас іст лос?

Далі вони всі троє заговорили німецькою мовою і всі троє пішли за Бровком до поваленої хати, присвічуючи кишеньковими ліхтариками.