Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан - Страница 8

Швидше за все, остання риса Вільсонової поведінки в поєднанні з ідентичністю наших імен, а також звичайний збіг, який полягав у тому, що ми вступили до школи одного дня, спричинили плітки про нашу кровну спорідненість, причому ходили ті плітки серед старшокласників. Останні, як правило, рідко цікавляться справами молодших товаришів. Я повідомив раніше, чи принаймні мав би повідомити, що Вільсон жодним чином не був пов’язаний з нашою родиною. Втім, якби ми були братами, то були б двійнятами, оскільки, вже залишивши вотчину доктора Бренсбі, я випадково дізнався, що тезка народився 19 січня 1813 року — досить дивовижний збіг, адже в той день з’явився на світ і я.

Може видатися дивним, що, незважаючи на постійні тривоги, котрі спричиняло Вільсонове суперництво і його нестерпний дух протиріччя, я не міг його зненавидіти. Майже щодня відбувалися між нами чвари, в котрих, поступаючись мені перемогою, він до певної міри примудрявся змушувати мене відчувати, що заслуговує на неї. Моє почуття гордості і його справжня гідність не давали нам, як то кажуть, «щиро поговорити», хоча у характерах наших було чимало схожого. Ці риси пробуджували в мені почуття, яке, коли б не те наше суперництво, переросли б у дружбу. Важко визначити або просто описати мої справжні почуття до нього. Були вони подібні до різнобарвної та різнорідної суміші — трохи колючої ворожості, котра не була ще ненавистю, трохи пошани, більше поваги, ще більше страху — і величезна, хоча й ніякова цікавість. Гадаю, моралістам не потрібно пояснювати, що ми з Вільсоном були практично нерозлучною парою.

Незвичайна природа наших стосунків спрямовувала мої нападки на нього (а було їх багато, відкритих і таємних) у русло добродушного піддражнювання або розіграшу (що завдає болю, маючи при цьому вигляд невинних веселощів), а не в серйозну й цілеспрямовану ворожість. Мої спроби покепкувати з нього не завжди досягали мети, навіть якщо я заздалегідь планував усі деталі, оскільки тезка мій хоч і полюбляв дошкульно пожартувати з інших людей, та сам був геть недоступний для жартів і кпинів. Як по правді, мені вдалося відшукати тільки одне вразливе місце (пов’язане з певною особливістю, яка, очевидно, крилася у природній хворобі), котре будь-який суперник із більшою кількістю здорового глузду не став би зачіпати — мій антагоніст мав проблеми з голосовими зв’язками й міг розмовляти тільки гучним шепотом. Я не втрачав жодної доступної можливості познущатися з цього дефекту.

Вільсонова відплата була різноманітною за формою та змістом, але найбільше дошкуляла мені одна вигадка його гострого розуму. Не знаю, як його проникливий розум дійшов висновку, що така дрібниця мене турбуватиме, але, довідавшись про це, він узяв за звичку дошкуляти мені нею. Річ у тому, що я завжди відчував відразу до свого невишуканого прізвища і до занадто пересічного, майже плебейського імені. Ці слова були отрутою для моїх вух; коли в день мого прибуття до академії з’явився другий Вільям Вільсон, я розлютився, що хтось носить те саме ім’я, і відчув подвійну огиду через те, що воно належить незнайомцеві, котрий стане причиною подвійного його повторення, постійно буде поруч, тож його справи у звичайній круговерті шкільного життя неминуче змішуватимуться з моїми.

Почуття роздратованості, що заволоділо тоді мною, посилювалося з кожним випадком, котрий виявляв фізичну чи моральну подібність між мною і моїм суперником. Тоді залишався невідомим факт нашого одночасного народження, та я бачив, що ми були однакові на зріст, нагадували один одного зовні й навіть характерами. Душила мене злість через плітки про нашу спорідненість, що ходили у старших класах. Одним словом, ніщо не дошкуляло мені більше (хоча я щосили дбайливо приховував небайдужість до факту) за будь-який натяк на розумову, зовнішню чи класову подібність між нами. Втім, я не мав жодної підстави вважати, що ця схожість коли-небудь ставала предметом зауважень або коментарів чи бодай помічалася нашими товаришами — за винятком чуток про покревність. Напевне, він помітив усі її прояви і спостерігав за нею так само пильно, як і я; здатність же виявити в цій обставині вдячне поле для мого роздратування свідчить на користь його вже згаданої надзвичайної проникливості.

Натяки крилися у словах і вчинках — ідеальній імітації моїх; роль свою він грав пречудово. Вдягатись, як я, було нескладно, мою ходу і манеру поведінки скопіював він бездоганно, причому без особливих зусиль, навіть голос мій він присвоїв попри свій природний недолік. Голосно балакати він не міг, але тональність була тотожною, а шепіт нагадував точне відлуння мого.

Я не ризикну змальовувати, наскільки таке абсолютне відтворення (не можу назвати це кривлянням) мене пригнічувало. Я мав одну втіху — в тому, що копіювання, вочевидь, помічав тільки я, тож мені доводилося терпіти промовисті й уїдливі посмішки лише мого тезки. Задоволений з бажаного результату, він таємно хихотів із завданого моєму серцеві болючого удару, виявляючи при цьому повну байдужість до публічних аплодисментів, котрі легко могли б забезпечити успіх його хитромудрих зусиль. Те, що в школі не зрозуміли його намірів, не відчули їхнього втілення у життя й не взяли участі в його насмішках, стало загадкою, котру я намагався розгадати протягом багатьох неспокійних місяців. Можливо, поступовість перетворення зробила його менш помітним, а може, я завдячував відносним спокоєм самому імітаторові, котрий, не шукаючи легких шляхів (портретну схожість помітить і дурень), на мою досаду, повністю зосередився на відтворенні духу оригіналу.

Я вже згадував про огидний покровительський вигляд, котрий він напускав на себе, і часту нав’язливу протидію моїй волі. Втручання нерідко набувало прикрого характеру поради, не висловленої чітко і прямо, а потихеньку і з натяком. Я вислуховував їх з відразою. Але сьогодні дозвольте віддати йому належне, визнавши, що я не можу пригадати жодного випадку, коли пропозиції мого суперника базувалися б на звичних для юного віку і позірної недосвідченості помилках чи дурницях, що його внутрішні відчуття, якщо не таланти чи мудрість у цілому, були набагато глибшими за мої власні, й що тепер я був би кращою і відповідно щасливішою людиною, якби частіше дослухався до наданих багатозначним шепотом порад, які я тоді занадто щиросердо ненавидів і зневажав.

З часом під його осоружним наглядом я ставав дедалі нестриманішим до крайнощів і день у день дедалі відвертіше обурювався через те, що вважав нестерпною самовпевненістю. Я казав, що в перші роки після нашої зустрічі в школі почуття мої до тезки легко могли б перерости у дружбу; та в останні місяці проживання в академії, хоча звичні для нього раніше втручання до певної міри зменшилися, мої відчуття у майже аналогічній пропорції набули форми безперечної ненависті. Одного разу, гадаю, він побачив це, і відтоді уникав мене — або вдавав, що уникає.

Це сталося, якщо пам’ять не підводить мене, в розпалі запеклої сварки між нами, коли він утратив над собою контроль і говорив та поводився з доволі нехарактерною відвертістю. Я зауважив (чи уявив, що зауважив) у його вимові, вигляді, зовнішності таке, що спершу мене здивувало, а потім глибоко зацікавило, розбудивши в глибині свідомості нечіткі спогади про раннє дитинство — неконтрольовані, заплутані й бентежні спогади з часів, коли я не мав пам’яті як такої. Навряд чи я зможу краще описати відчуття, що пригнітило мене тоді, ніж сказавши, що мені коштувало неймовірних зусиль відкинути думку, що я вже бачив того, хто стоїть наразі переді мною, колись дуже-дуже давно, у далекому минулому. Одначе ілюзія розтанула так само швидко, як і з’явилася; я пригадав її лише для того, щоб визначити день останньої розмови з тезкою.

Величезний старий будинок із незліченними переходами мав кілька з’єднаних між собою великих дортуарів, де спала більшість учнів. Було там, одначе (як обов’язково мало бути у такому недоладно спланованому будинку), і чимало маленьких куточків і комірок, котрі господарський талант доктора Бренсбі прилаштував під спальні, хоча вони могли прихистити хіба одного учня. В такій крихітній кімнаті мешкав і Вільсон.