Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан - Страница 37

— Якщо справа вимагає роздумів, — мовив Дюпен, забираючи руку від лампового ґнота, — то ліпше обговорювати її в темряві.

— Це ще одна з ваших чудернацьких звичок, — зауважив префект, який зазвичай називав чудернацьким усе, що перевищувало міру його розуміння, а відтак жив серед мільйона «чудернацьких» подій і речей.

— Саме так, — відповідав Дюпен, запропонувавши гостеві люльку і підсунувши йому зручне крісло.

— Що ж трапилося цього разу? — запитав я. — Сподіваюся, не нове вбивство?

— Та ні! Нічого такого. Власне кажучи, справа ця зовсім проста, і я не маю сумнівів, що ми й самі з нею чудово впораємося, проте мені спало на думку, що Дюпену, мабуть, буде цікаво знати подробиці — адже справа така дивна.

— Проста й дивна, — повторив Дюпен.

— Гм… так. Втім, не зовсім. Річ у тому, що ніхто нічого не розуміє. Ця справа дійсно вкрай проста, проте водночас вона заганяє нас у глухий кут.

— Вочевидь, саме ця простота і збиває вас із пантелику, — мовив мій друг.

— Та що ви таке кажете! — щиро зареготавши, вигукнув префект.

— Може, ваша таємниця надто проста, — сказав Дюпен.

— Боже! Що за ідея!

— Надто вже очевидна.

— Ха-ха-ха! Ги-ги-ги! Го-го-го! — зареготався наш гість, якого страшенно потішили ці слова. — Ох, Дюпене, я колись таки лусну від реготу!

— І все ж таки, що сталося? — запитав я.

— Я зараз вам усе розповім, — відповів префект, замислено випускаючи струмінь диму, і зручніше влаштувався в кріслі. — Я спробую стисло викласти головне, проте перш ніж почати, хочу вас попередити, що цю справу необхідно тримати в цілковитій таємниці, бо я втрачу свою теперішню посаду, якщо стане відомо, що я комусь прохопився про неї бодай словом.

— Продовжуйте, — сказав я.

— Або не продовжуйте, — сказав Дюпен.

— Так ось: мені повідомили з досить високих сфер, що з королівських апартаментів викрадено якийсь дуже важливий документ. Викрадач відомий. У цьому не може бути анінайменшого сумніву: злодія бачили, коли він брав документ. Крім того, відомо, що документ і досі в нього.

— Звідки це відомо? — запитав Дюпен.

— Це випливає, — відповів префект, — із самої природи документа та з відсутності наслідків, які неминуче виникли б, якби папір більше не перебував у викрадача — тобто якби викрадач скористався ним так, як має намір ним скористатися.

— Чи не могли б ви говорити ясніше, — попросив я.

— Ну… я ризикну сказати, що документ наділяє того, хто його має, певною владою щодо певних сфер, і ця влада просто не має меж… — Префект обожнював дипломатичну пишномовність.

— Я досі не зовсім вас розумію, — відказав Дюпен.

— Справді? Ну гаразд: передача документа третій стороні, якої ми не називатимемо, поставить під погрозу честь дуже поважної особи, і завдяки цій обставині той, у чиїх руках опиниться документ, може диктувати умови цій людині, чия честь і благополуччя зараз у небезпеці.

— Проте ця влада, — перебив я, — залежить від того, чи знає викрадач, що його викрито. Хто ж посміє…

— Викрадач, — сказав Г***, — це міністр Д***, який посміє зробити все що завгодно: і гідне, і негідне. Спосіб, до якого вдався злодій, такий самий винахідливий, як і сміливий. Документ, про який іде мова (скажу вам відверто, це лист), пограбована особа отримала, коли перебувала на самоті в королівському будуарі. Вона читала його, коли в будуар увійшла ота друга поважна особа, яка в жодному разі не повинна була побачити листа. Поспішна спроба сховати лист у шухляду виявилася марною, тож не залишалося нічого, як покласти його розгорнутим на столик. Хоча лист лежав адресою догори, він не привернув до себе уваги. Проте у цю саму мить заходить міністр Д***. Його рисячий погляд одразу ж зупиняється на листі, міністр упізнає почерк, яким написана адреса, помічає збентеження особи, якій лист адресовано, і здогадується про її таємницю. Після доповіді про якісь справи, котру він робить поспіхом, міністр дістає листа, схожого на той, про який ідеться, розгортає його, прикидається, ніби читає, а тоді кладе поруч із першим. Потім урядовець знову приділяє близько п’ятнадцяти хвилин державним справам. І нарешті, перш ніж піти, бере зі столу не свій лист. Справжня власниця листа усе бачить, але, певна річ, не сміє перешкоджати через присутність третьої особи, що стоїть поруч. Міністр іде, залишаючи на столі свій лист, який нічого не вартий.

— І ось, — сказав Дюпен, звертаючись до мене, — та умова, яка, на твою думку, необхідна для цілковитої влади: викрадач знає, що він відомий пограбованому.

— Саме так, — сказав префект. — І в останні місяці користується отриманою у такий спосіб владою заради політичних цілей, не знаючи ніякої міри. День у день пограбована особа дедалі більше переконується в необхідності повернути свій лист. Зрозуміло, цього не можна зробити відкрито. Й от у розпачі вона довірилася мені.

— Мудрішого помічника, — сказав Дюпен крізь суцільну завісу диму, — гадаю, не тільки знайти, а й уявити важко.

— Ви мені лестите, — відповів префект, — але дехто і справді так вважає.

— В усякому разі, — мовив я, — ви маєте рацію в тому, що лист ще й досі перебуває в міністра, оскільки владу дає саме володіння, а не використання.

— Безперечно, — відповів Г***, — я почав діяти, виходячи саме з цього переконання. Перше, що я вирішив зробити, — обшукати маєток міністра, але це не так просто здійснити, оскільки необхідно дотримуватися конспірації. Ба більше, мене попередили, що потрібно влаштувати все так, щоб міністр нічого не запідозрив.

— Але, — зауважив я, — Ви досить au fait[44] у таких справах. Паризька поліція неодноразово вдавалася до подібних заходів.

— Так-так, звичайно. З цього приводу я нітрохи не переймався. До того ж звички міністра надавали мені неабиякої переваги. Він дуже часто повертається додому лише під ранок. Слуг у нього небагато, і вони сплять далеко від апартаментів свого хазяїна, до того ж їх неважко споїти, тому що майже всі вони — неаполітанці. Ви чудово знаєте, що в мене є ключі, якими я можу відімкнути будь-які двері та дверцята в Парижі. Протягом трьох місяців я чи не щоночі сам обшукував маєток міністра Д***. На карту поставлена моя честь, а також, скажу вам під великим секретом, величезна винагорода. Я припинив пошуки тільки тоді, коли остаточно переконався, що злодій хитріший за мене. Запевняю вас, я оглянув усі закутки та схованки, в яких можна було б зберігати лист.

— Лист, без сумніву, досі в міністра, — зауважив я, — але чому б його не заховати не в будинку, а в будь-якому іншому місці?

— Навряд чи це можливо, — відповів Дюпен. — Теперішній стан справ при дворі, а особливо ті політичні інтриги, у яких, як відомо, замішаний Д***, вимагають, щоб лист завжди був у нього під рукою — можливість не вагаючись пред’явити його майже так само важлива, як і факт володіння ним.

— Можливість не вагаючись пред’явити його? — перепитав я.

— Іншими словами, можливість негайно його знищити, — відповів Дюпен.

— Цілком правильно, — погодився я. — Отже, лист захований десь у маєтку. Про те, що міністр може носити його при собі, не варто й думати.

— Саме так, — відказав префект. — Псевдограбіжники двічі влаштовували на нього засідку та дуже ретельно його обшукували під моїм особистим наглядом.

— Ви могли б і не завдавати собі клопоту цим маскарадом, — зауважив Дюпен. — Д***, наскільки я можу судити, не такий уже й дурень, а коли так, то він, певна річ, чудово усвідомлював, що йому не уникнути таких нападів «грабіжників».

— Не такий уже й дурень… — повторив Г***. — Проте він поет, а як на мене, від поета до дурня лише один крок.

— Так то воно так, — відказав Дюпен, задумливо потягнувши люльку, — хоча мені й самому траплялося грішити віршиками.

— А чи не могли б ви, — спитав я, — докладніше розповісти про свої пошуки в будинку міністра?

— Ну, правду кажучи, ми не поспішали й обшукали геть усе. В таких справах у мене неабиякий досвід. Я оглянув будинок від льоху до горища, кімнату по кімнаті, не пропускаючи жодної ночі протягом тижня. Спершу ми взялися до меблів. Ми висували усі до одної шухляди, а вам, я думаю, відомо, що для досвідченого поліцейського агента потайних шухляд не існує. Лише цілковитий бовдур при такому обшукові зможе проґавити потайну шухляду. Це ж так просто! Кожне бюро має певні розміри — займає певне місце. А лінійки в нас точні. Ми помітимо навіть найнезначнішу відмінність. Після бюро ми перейшли до стільців. Сидіння проколювали довгими тонкими голками — ви бачили, як я ними користувався. Зі столів ми знімали стільниці.