Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан - Страница 18

— Так, так, — відповів Легранд, спалахнувши, — наступного ж ранку. Ні на що свого скарабея не проміняю! Ви знаєте, а Юпітер мав щодо нього рацію…

— Про що ви? — запитав я, й у мене стислося серце.

— Коли сказав, що жук зі щирого золота! — цілком серйозно відгукнувся мій друг, вразивши мене до глибини душі. — З цього жука буде мені великий зиск, — провадив він із переможною посмішкою, — я поверну всі колишні статки моєї родини. Тож чи дивно, що я так ним дорожу? Оскільки сама доля послала його мені, я маю ним правильно скористатися — і тоді отримаю золото, ключем до якого він і є. Юпітере, принеси мені скарабея!

— Що? Комах! Я не чіпати той комах, ви брати його самі.

Зачувши такі слова, Легранд суворо й поважно підвівся і зі скляної клітки приніс мені жука. Скарабей був чарівний, до того ж не описаний природознавцями, тож із погляду науки являв собою неабияку цінність. На спинці в нього було три плямки — дві круглі й одна довгаста. Крильця були неймовірно тверді та блискучі, мов поліроване золото. Та й на вагу комахи неможливо було не звернути увагу, отож, беручи все це до уваги, я вже не дивувався, чому Юпітер вважав його золотим; проте чому Юпітерове переконання поділяє Легранд, я збагнути не міг.

— Я запросив вас, — заговорив мій друг велемовно, коли я закінчив роздивлятися жука, — я запросив вас, щоб отримати від вас пораду й допомогу в питанні, що пов’язує жука і долю…

— Любий Легранде, — вигукнув я, уриваючи його, — вам, певно, недобре, і нам слід вжити застережних заходів. Ви лягайте в ліжко, а я поживу у вас кілька днів, поки все не владнається. У вас лихоманка, і…

— Помацайте мій пульс, — простягнув мені руку Легранд.

Я помацав і, щиро кажучи, не виявив ознак лихоманки.

— Нехай у вас і немає лихоманки, та ви хворі. Дозвольте мені прописати вам такі ліки: по-перше, лягайте в ліжко, а по-друге…

— Ви помиляєтеся, — заперечив Легранд, — почуваюсь я добре — наскільки це можливо, коли я такий схвильований. І якщо ви справді зичите мені добра, ви допоможете мені упоратися з хвилюванням.

— І як це?

— Легко. Ми з Юпітером вирушаємо на пагорби, на материк, і під час цієї вилазки нам потрібен помічник, якому можна довіряти. А ви — єдиний, кому ми можемо довіритися. Пощастить нам чи ні, а хвилювання моє теперішнє після цієї вилазки точно вляжеться.

— Я радо прислужуся вам, — відповів я, — та невже ви хочете сказати, що цей пекельний жук якимось чином пов’язаний із вашою вилазкою?

— Безперечно.

— Тоді, Легранде, я на таку абсурдну авантюру не пристаю.

— Мені прикро, дуже прикро, бо в такому разі нам доведеться вирушати самим.

— Самим! Та ви збожеволіли! Але стривайте! Чи довго триватиме ваша вилазка?

— Всю ніч, напевно. Вирушимо просто зараз, і тоді до світанку в будь-якому разі повернемося.

— А ви дасте мені слово честі, що, виконавши свою примху й покінчивши з жуком (Боже правий!), ви повернетеся додому й суворо дотримуватиметеся моїх приписів, так ніби я ваш лікар?

— Так, обіцяю, а зараз ходімо, не варто гаяти ні хвилини.

З важким серцем рушив я за приятелем. Вийшли ми близько четвертої — Легранд, Юпітер, пес і я на додачу. Юпітер прихопив із собою косу й лопати, причому наполіг, що нестиме все сам — більше побоюючись, здається, давати такі знаряддя в руки свого господаря, аніж намагаючись йому догодити. На його обличчі застиг упертий вираз, і за всю дорогу він не вимовив ні слова, хіба вилаявся раз: «Цей клятий комах». Я, зі свого боку, ніс пару незасвічених ліхтарів, а Леграндові вистачило й скарабея: він його припнув на мотузку й дорогою то ховав його, то витягав, мов фокусник. Це ще раз засвідчувало, що з душевним здоров’ям мого друга не все гаразд, і мені на очі навернулися сльози. Та поки що я вирішив не опиратися його забаганкам — принаймні поки не матиму змоги вжити щодо нього серйозніших заходів. Дорогою я намагався побільше розвідати про мету його подорожі, але мені це так і не вдалося. Переконавши мене приєднатися до нього, мій приятель, схоже, не хотів розмінюватися на дрібниці й витрачати час на балачки, тож на все у нього була заготована одна відповідь: «Побачимо».

Перешийок, який з’єднував острів із великою землею, ми перетнули на ялику, а тоді попрямували поміж пагорбів на північний захід серед широких лук, диких і пустельних, куди не ступала нога людини. Легранд рішучо вів перед, тільки де-не-де зупиняючись на мить, щоб перевірити якісь позначки — схоже, його власні віхи, встановлені попереднього разу.

Отак ми просувалися години дві щонайменше, і коли сонце почало хилитися на захід, ми заглибилися в таку страшну глушину, де я ще не бував. Було це плоскогір’я біля підніжжя крутого, практично недосяжного пагорба, до самісінької верхівки густо порослого лісом, поміж якого місцями нависали величезні скелі, які так і загрожували обрушитися, а не зривалися в долину, либонь, тільки тому, що їх підпирали дерева, які росли внизу. Глибокі урвища, які перерізали місцевість, надавали їй ще суворішого вигляду.

Природне плато, на яке ми видерлися, густо поросло ожиною, крізь зарості якої, як ми уже впевнилися, без допомоги коси нам пробитися не вдасться. Керуючись вказівками свого господаря, Юпітер прорубав для нас стежину аж до височезного тюльпанового дерева, яке разом із кількома дубами (їх було вісім чи десять) росло на цьому рівненькому плато; дерево це в порівнянні з іншими було просто неймовірне — я такого ще в житті не бачив: ідеальної форми, з чудовим листям, з широко розкинутим гіллям, воно мало просто величний вигляд. Коли ми наблизилися до дерева, Легранд, обернувшись до Юпітера, спитав, чи зможе той видертися по стовбуру. Здається, немолодого слугу це питання заскочило зненацька, тож відповів він не одразу. Та нарешті від підійшов до величезного стовбура й повільно його обійшов навколо, уважно роздивляючись зусібіч. Закінчивши ці пильні оглядини, він мовив:

— Так, міста Вілл, Юпітер лазити всі дерева, які тільки бачити.

— То лізь чимшвидше, бо скоро стемніє, і ми не зможемо роздивитися навколо.

— Яка висота лізти, міста Вілл?

— Ти спершу видряпайся по стовбуру до першої гілки, а потім я тебе скерую, в який бік треба роздивитися… Стривай! Візьми з собою жука.

— Комах, міста Вілл? Золотий комах? — вигукнув негр, перелякано відступаючи. — Чому комах треба брати нагору, на дерево? Нізащо!

— Юпітере, якщо ти, такий дужий великий негр, боїшся торкнутися рукою маленького невинного жучка, то можеш взяти його за мотузку… Та якщо ти й так не згодишся його взяти, то у мене не лишиться іншого виходу, як розтрощити тобі голову оцією лопатою!

— Що таке, міста Вілл? — вигукнув Юпітер, без сумніву, присоромлений і готовий скоритися. — Тіко б ви сварити старий негр! А я жартувати! Мені боятися комах? Я плювати на комах!

З цими словами він обережно взяв мотузку за самий кінчик і, тримаючи жука якнайдалі від себе (наскільки це було можливо за таких обставин), приготувався лізти на дерево.

У молодого тюльпанового дерева, Liriodendron tulipiferum, одного з найвеличніших представників лісової флори Америки, стовбур доволі гладенький, причому перші гілки починаються дуже високо від землі; та коли дерево досягає зрілості, кора тріскається, стає нерівною, і на стовбурі прокльовується чимало коротких гілочок. Отож у нашому випадку складнощі з тим, як видряпатися на дерево, були радше надумані, ніж справжні. Якнайміцніше обхопивши величезний циліндр руками й ногами, долонями чіпляючись за одні виступи, а босими ногами впираючись в інші, Юпітер, двічі мало не гримнувшись додолу, за деякий час дістався першої товстої гілки і, схоже, вирішив, що його завдання практично виконане. І хоча наш акробат зараз опинився щонайменше на двадцять метрів над землею, ризик уже був позаду.

— Куди тепер, міста Вілл? — запитав Юпітер.

— Бачиш найтовщу гілку? Лізь нагору з цього боку, — скомандував Легранд.

Негр без роздумів так і вчинив — і, здається, без особливих труднощів. Він дряпався вище й вище, аж поки його приземкувата постать геть зникла поміж густого гілля. Голос його згори звучав далеким відлунням.