Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан - Страница 15

Я надовго поринав у невтомні роздуми, коли увагу мою привертала якась помітка або деталь в оформленні книги; більшу половину літнього дня не відривав я очей від неповторної у своїй незвичності тіні, що падала на гобелен чи підлогу; забував про плин часу на цілу ніч, спостерігаючи за рівномірним світлом від ліхтаря чи за приском у каміні; на цілісіньку днину поринав у мрії, відчувши пахощі якоїсь квітки; монотонно повторював звичайне слово, аж його звучання від того повторення втрачало осмислене значення; відмовлявся од відчуття руху чи фізичного буття, довго і вперто зберігаючи нерухомість, — ось вам приклади найдрібніших і найневинніших дивацтв, які були викликані розумовим станом, що не підлягав аналізу й поясненню.

Втім, не зрозумійте мене неправильно. Надмірну і хворобливу увагу до незначущих предметів не слід вважати спільною для всього людства схильністю до роздумів, особливо характерною для людей з багатою уявою. Був це навіть не крайній ступінь чи перебільшення такої схильності, а цілком особливий стан. Так, наприклад, мрійник чи людина екзальтована, зацікавившись пересічним об’єктом, поступово віддаляється від нього, поринаючи у море висновків і припущень, аж по закінченні польотів фантазії — часто розкішних — виявляється, що сам стимул або першопричина роздумів геть забулися. В моєму разі об’єкт-першопричина був незмінно неважливим, хоча й отримував у моєму хворобливому баченні перекручену й уявну важливість. Дуже мало висновків було зроблено, та й ті вперто крутилися навколо самого предмету. Ніколи не були ці роздуми приємними; і по закінченні мрійливої задуми перша і доти непомітна причина виявлялася неприродною, перебільшеною цікавістю, панівною рисою моєї хвороби. Одне слово, вся сила розуму йшла на те, щоб зосередитися на певному предметі, а не на роздуми над ним, як це буває із мрійниками.

Книги, котрі я тоді читав, якщо й не посилювали душевного розладу, то принаймні відігравали помітну роль у розвитку образності й нелогічності, що були характерними ознаками того розладу. Серед інших я добре пам’ятаю трактат благородного італійця Целія Секунда Куріона «Про велич блаженного царства Божого», велику роботу Блаженного Августина «Про місто Боже» та «Про плоть Христову» Тертуліана, парадоксальне речення з якого «І помер син Божий — це достеменно, бо безглуздо. Похований, він воскрес — це вірно, бо неможливо» забрало у мене чимало тижнів важкого і марного вивчення.

Отож виходить, що душа моя, котру виводили з рівноваги речі неважливі й пересічні, подібна була до морської скелі, про яку повідав нам Птолемей Гефестіон,[13] скелі, що не боялася людського натиску, могутнього шаленства вод і вітрів і тремтіла лише від доторку квітки на ймення асфодель.[14] Неуважному спостерігачеві може видатися безсумнівним, що зміни, спричинені фатальною хворобою в духовному світі Береніки, відкрили для мене багато можливостей поринути в напружені й ненормальні роздуми, чию природу, як бачите, важко описати. Але справа була не в цьому. Коли хвороба трохи відступала, нещастя Береніки завдавало мені болю, і, беручи близько до серця невідворотний крах її прекрасного і ніжного життя, я, звісно, часто і гірко міркував про ті сили, що так раптово її полишили. Але ці думки за таких обставин були б у кожного. Мій розлад виявився у зацікавленні менш важливими та більш приголомшливими змінами у зовнішності Береніки, у неймовірній і моторошній утраті її фізичної ідентичності.

Коли її незрівнянна краса сяяла найяскравіше, я, мабуть, не кохав її. У дивній незвичності мого існування почуття ніколи не народжувалися у серці, а пристрасті завжди гніздилися у розумі. У сірості раннього ранку, в тінистому гаю, в нічній тиші бібліотеки стояла вона перед моїми очима, і я бачив її — не живу, реальну Береніку, а героїню сновидіння, неземне створіння із плоті та крові, бачив далеке від дійсності уявлення про неї — не об’єкт захвату, а об’єкт аналізу; не предмет любові, а тему для глибоких і водночас безладних роздумів. Тепер я тремтів у її присутності, бліднув, коли наближалася вона до мене. Невтішно сумуючи через її нещасний і спустошений стан, я пригадав, що вона давно закохана в мене, і запропонував їй руку і серце.

Наближався день нашого весілля; якось по обіді, теплої й тихої осінньої днини, коли Алкіона[15] висиджує своїх пташенят, я сидів (як мені здавалося, самотою) у внутрішній кімнаті бібліотеки. Аж звів очі й побачив, що Береніка стоїть поруч.

Моя розбурхана уява, просякнуте туманом повітря навколо, нечіткі сутінки в кімнаті чи сіра тканина, що зграбно охоплювала постать Береніки, — що надало їй таких мінливих і нечітких обрисів? Не знаю. З її вуст не злетіло жодного слова, а я не міг вимовити й звуку. Мене вкрив холодний піт, нестерпна тривога заволоділа мною, безмежна цікавість охопила душу. Відкинувшись у кріслі, я нерухомо завмер на хвилю, навіть подих затамував, лиш очі мої не відривалися від її постаті. Що ж, годі було відшукати бодай слабкого натяку на колишню Береніку, так змарніла вона від хвороби. Аж ось мій гарячковий погляд упав на її лице.

Високе, дуже бліде і неймовірно спокійне чоло, колись затулене косами, що спадали на скроні безліччю яскраво-жовтих кучерів. В очах не було навіть проблиску життя, тож я перевів погляд на її тонкі вуста. Вони розтулилися, на них забриніла особлива посмішка — і зуби нової, іншої Береніки повільно постали перед моїми очима. Боже милостивий, краще б я ніколи не бачив їх або вмер, побачивши!

Потривожений звуком, з яким зачинилися двері, я звів очі й побачив, що кузина вийшла з кімнати. Але, на превеликий жаль, не полишив мій хворий стурбований мозок білий і жахливий привид її зубів. Жодної цяточки на їхній поверхні — жодної тьмяної цятки на емалі, жодної нерівності на краях. Часу її усмішки вистачило, щоб навіки закарбувати їх у моїй пам’яті. Я бачив їх зараз навіть краще, ніж тоді, коли дивився на них. Зуби — зуби! — вони були тут, і там, і скрізь; я бачив їх, відчував їх — довгі, рівні, білі, як тої першої миті, коли вони оголилися переді мною. Моя мономанія охопила мене, і марно я намагався боротися з її дивним і нездоланним впливом. Серед безлічі речей світу цього я не здатен був думати ні про що, крім її зубів. Я бажав їх зі страшною силою. Єдина думка поглинула всі інші питання, всі інші інтереси. Вони, лише вони стояли перед очима моїми і в їхній неповторній особливості стали квінтесенцією мого духовного буття. Я споглядав їх при різному освітленні. Обертав їх під різними ракурсами. Вивчав їхні характеристики. Не міг відірватися від їхніх особливостей. Без кінця думав над їхньою будовою. Міркував над змінами у їхній сутності. Я здригався, наділяючи їх в уяві чутливою владою і здатністю відчувати, вмінням без допомоги губ виражати потаємні емоції. Про мадемуазель Саллє[16] говорили: «Que tous ses pas etaient des sentiments[17]», а щодо Береніки я щиро вірив, що «que toutes ses dents etaient des idees[18]». «Змісту!» О божевільна ідея, що знищила мене! «Змісту!» О, тому я так пристрасно бажав заволодіти ними! Я відчував, що лише так зможу повернути собі душевний спокій і здатність тверезо мислити.

Скінчився вечір — і прийшла темрява, і лишилася, і пішла — і засірів новий день — і збиралися довкола тумани ночі наступної — а я непорушно сидів у порожній кімнаті, а примара зубів стояла переді мною, зі страхітливою виразністю пливла серед світла і тіней покою. Нарешті почув я крізь сон зойк зляканий і печальний; потім, за якусь мить, схвильовані голоси у супроводі болісних ридань. Я підвівся з крісла і, відчинивши двері бібліотеки, побачив у передпокої заплакану служницю, котра сказала мені, що Береніка нас покинула! Удосвіта померла вона від нападу епілепсії, і зараз, коли наближається ніч, могила готова зустріти свою господиню; завершилися всі приготування до похорону.