Полліанна - Портер Элинор - Страница 8

— Не дуже багато. Мені не подобається, як у мене виходить, хоча я дуже люблю слухати інших. Я трохи вмію грати на роялі. Мене навчила міс Ґрей — вона грала в церкві. Та мушу зізнатися, мені б не хотілося займатися музикою надалі.

— Розумію, — відповіла тітка Поллі, злегка піднявши брови. — Однак я вважаю своїм обов'язком навчити тебе основам музики. А шити вмієш?

— Так, тітонько, — зітхнула дівчинка. — леді з Жіночої допомоги мене навчили. Але то було просто жахливо, бо вони ніяк не могли порозумітися. Місіс Джонс тримала голку не так, як усі інші, коли пришивала ґудзики, а місіс Байт вважала, що шов «назад голку» потрібно опанувати раніше, аніж шов «вперед голку». Можливо, вона говорила навпаки, я вже точно й не пригадаю. А місіс Гарріман вважала, що ставити латки — то марна справа, тож і вчитися цьому не варто.

— Що ж Полліанно, відтепер із шиттям у тебе не буде жодних труднощів, це я тобі обіцяю. Я сама тебе вчитиму. Куховарити, мабуть, зовсім не вмієш?

— Вони почали мене вчити тільки цього літа, але значних успіхів я не досягла. Тут їхні думки розділилися ще більше, аніж у шитті. Збиралися почати з хліба, та всі пекли його по-різному, тож після наради на одному з уроків шиття було вирішено, що навчатимуть мене по черзі, кожна на власній кухні. Так я навчилася готувати шоколадну помадку і пиріг з інжиром. А потім… потім усе скінчилося, — мовила дівчинка, і її голос затремтів.

— Шоколадна помадка і пиріг з інжиром — це ж треба! — презирливо пхикнула міс Поллі. — Що ж, із цим ми розберемося, і дуже скоро. — Вона хвильку помовчала, а потім неквапно повела мову далі: — Щоранку о дев'ятій ти півгодини читатимеш мені вголос. До того часу після сніданку наводитимеш лад у кімнаті. У середу й суботу з пів на десяту до дванадцятої вчитимешся куховарити на кухні разом із Ненсі. В інші дні у цей час ми займатимемося шиттям. Тож удень ти будеш вільна, щоб займатися музикою. Звісно, я постараюся якнайшвидше знайти гарного вчителя, — рішуче закінчила тітка і підвелася з крісла.

Полліанна не стрималася від розпачливого вигуку:

— Але ж тітонько, ви зовсім не лишаєте мені часу на те, щоб просто жити!

— Жити, дитино? А що це означає? Хіба ж ти не живеш в інший час?

— Ну звісно, я дихатиму під час усіх цих занять, тітонько Поллі, але не житиму. Ви дихаєте уві сні, але не живете. Жити — це робити те, що хочеться. Наприклад, гратися на вулиці, читати (краще про себе), лазити на пагорби, розмовляти з Томом і Ненсі, дізнаватися про людей, будинки і все-все, що побачиш на цих чудових вулицях — ось що я називаю життям, тітонько. Просто дихати не означає жити.

Тітка Поллі роздратовано підняла руку.

— Полліанно, тебе іноді просто неможливо зрозуміти! Певна річ, у тебе буде час на ігри. Та якщо вже я дотримуюся свого обов'язку, щоб дати тобі належне виховання й освіту, то й ти маєш думати про свій обов'язок і сумлінно все виконувати, не витрачаючи часу на дурниці.

Полліанна виглядала приголомшеною.

— О, тітонько Поллі, хіба ж я можу бути невдячною! Я вас люблю, і ви навіть не леді з Жіночої допомоги, ви моя тітонька!

— Дуже добре, тож поводься завжди чемно, — мовила наостанок міс Поллі, рушивши до виходу.

На півдорозі вниз на сходах її зупинив тоненький несміливий голосок:

— Тітонько, ви так і не сказали, які з моїх речей віддасте бідним.

Міс Поллі не змогла втримати важкого зітхання, і Полліанна також його почула.

— Я й забула тобі сказати, Полліанно. Сьогодні о пів на другу Тімоті відвезе нас до міста. Моя небога не може ходити в такому вбранні. Я вважаю, що мій обов'язок забезпечити тебе належними речами, у яких не соромно з'являтися на люди.

Тепер уже Полліанна важко зітхнула, відчуваючи, що скоро зненавидить слово «обов'язок».

— Тітонько, а хіба не можна жити так, щоб радіти своєму обов'язку? — несміливо запитала вона.

— Що? — міс Поллі дивилася вгору із неприхованим здивуванням, після чого її щоки вкрилися червоними плямами. Вона повернулася і, роздратована, пішла сходами вниз. — Ти забуваєш про чемність, Полліанно!

У маленькій і дуже задушливій кімнатці на горищі Полліанна відкинулася на спинку стільця.

Майбутнє вона уявляла собі суцільним виконанням обов'язків.

— Не розумію, що у моїх словах могло видатися їй нечемним, — зітхнула дівчинка. — Я ж тільки спитала, чи можна радіти тому, що виконуєш свої обов'язки.

Кілька хвилин Полліанна сиділа мовчки, не зводячи очей із купи жалюгідного одягу на ліжку. Потім поволі підвелася і почала складати сукні до шафи.

— Що ж, у виконанні обов'язку, здається, немає нічого, чому можна було б радіти, — замислено підсумувала вона. — Хоча ні! Радіти можна — коли виконаєш свій обов'язок! — І дівчинка радісно засміялася.

Розділ 7. Покарання для Полліанни

О пів на другу Тімоті привіз міс Поллі та її племінницю до міста, де вони стали ходити по крамницях.

Вибір нового гардеробу для Полліанни перетворився на захопливе видовище для всіх, кого це так чи інак зачепило. Міс Поллі відчувала незвичайну слабкість, ніби здійснила прогулянку по краю вулкана над кратером із розпеченою лавою. Продавці ж отримали безліч смішних історій, які із задоволенням переповідали своїм знайомим та друзям аж цілий тиждень. Полліанна виходила із кожної крамниці із сяючою посмішкою та відвертими зізнаннями. Одному з клерків вона пояснила:

— Коли в тебе немає речей, окрім тих, що приходили з пожертвами, дуже радісно ходити по крамницях, приміряти й купувати нові речі, які до тебе ніхто не носив і які не треба ушивати чи відпускати, бо вони тобі не підходять.

Похід по крамницях тривав майже весь день, після чого вони повечеряли вдома. Полліанна із задоволенням поговорила зі старим Томом у саду а потім із Ненсі на ґанку, коли та помила весь посуд, а тітка Поллі поїхала в гості до сусідки.

Старий Том розповів Полліанні дуже цікаві речі про її маму, і дівчинка почувалася надзвичайно щасливою. Ненсі ж розповіла про невеличке господарство в Корнері, де лишилася її дорога мати, братик і сестри, пообіцявши, що якось, коли поїде навідати рідних, візьме Полліанну з собою, якщо вона захоче.

— У них такі чудові імена, якби ти тільки знала! Тобі вони б сподобалися! — зітхала Ненсі. — Елджернон, Флорабель і Естель. Я… я просто ненавиджу ім'я «Ненсі»!

— Ненсі, як ти можеш таке казати?! Чому?

— Бо воно не таке, як в інших. Розумієш, я була першою дитиною, і мама ще не читала романів, у яких вона потім познаходила всі ці чарівні імена.

— А мені подобається ім'я «Ненсі», бо воно твоє, — зауважила Полліанна.

— Гм! Що ж, думаю, тобі сподобалося б і «Клариса Мейбел», — відповіла на це Ненсі, — а я б із таким ім'ям почувалася щасливішою. Хіба ж воно не прекрасне?

Полліанна раптом засміялася.

— Принаймні ти маєш радіти, що тебе не назвали Гіпзибою, — мовила вона.

— Гіпзибою?!

— Так, саме так звуть місіс Байт. Чоловік зазвичай називає її «Гіп», а їй це страшенно не подобається. Вона якось зізналася, що коли він кличе «Гіп, Гіп!», їй здається, що наступної миті він додасть: «Ура-а-а!». А їй, розумієш, не подобається, коли кричать: «Ура».

На похмурому обличчі Ненсі з'явилася широка усмішка.

— Ну й розумні ви, міс Полліанно! А знаєте що? Тепер щоразу, коли я чутиму «Ненсі», мимоволі згадуватиму про «Гіп-гіп» і хихотітиму. Та що там казати — тепер я навіть рада… — раптом служниця зупинилася і здивовано поглянула на дівчинку: — Міс Полліанно, то ви грали у гру, коли розповіли мені про Гіпзибу?

Полліанна насупилася, а потім весело розсміялася.

— А знаєш, Ненсі, тут ти цілком права! Я таки грала у гру, але це був якраз один із тих випадків, коли я навіть сама цього не розуміла. Це трапляється, коли ти повністю звикаєш до того, що завжди знаходиш чому порадіти. У всьому можна знайти щось хороше, привід для радості, варто лише пошукати!