Полліанна - Портер Элинор - Страница 37

На превеликий подив міс Поллі, Ненсі раптом розплакалася.

— Усе це означає, що з червня ця благословенна дитина робить усіх жителів цього міста щасливішими, вчить їх радіти. А тепер вони намагаються її потішити — хоча б трішки.

— Радіти чому?

— Просто радіти. Розумієте, це така гра.

— Я бачу, ти не краща за інших, Ненсі, — роздратовано тупнула ногою міс Поллі. — Я ж питаю: що це за гра?

Ненсі підняла голову й подивилася в очі господині.

— Я розкажу вам, мем. Цю гру придумав її батько. Розумієте, якось їй прислали милиці замість ляльки, і вона, звісно, почала плакати. Та й яка дитина б не заплакала! І от тоді батько сказав, що завжди знайдеться те, чому можна радіти. І що Полліанна може радіти милицям!

— Радіти милицям? — у міс Поллі аж сльози на очах виступили. Вона згадала про паралізовані ніжки небоги.

— Саме так! І я спочатку дуже здивувалася, і для міс Полліанни це спочатку видалося дивним. Але потім він сказав, що можна радіти тому, що милиці їй не потрібні!

— О! — скрикнула міс Поллі.

— А після того вони постійно грали в цю гру і в усьому шукали щось радісне. І наша дівчинка сказала, що це було досить легко. Не так шкода, що не отримала ляльку, зате милиці не потрібні! А назвали вони її грою у радість. Ось така гра, мем, і з того часу вона в неї грала.

— Але як… як… — міс Поллі забракло слів, і вона безпорадно замовкла.

— Ви б дуже здивувалися, мем, якби дізналися, що це й справді допомагає, — впевнено, як і Полліанна, вела далі Ненсі. — Якби ви тільки знали, скільки добра вона зробила для моєї родини, моєї мами. Я її двічі брала до себе в гості. І, знаєте, вона й мене змусила радіти — дрібницям і важливому, і тепер жити стало простіше! Мені тепер навіть власне ім'я подобається! А знаєте чому? Бо Полліанна сказала, що я маю радіти, адже мене звуть не Гіпзибою! А ще ранки по понеділках — я їх раніше просто терпіти не могла. А завдяки нашій дівчинці тепер я радію!

— Радієш ранку в понеділок?

— Так, це дивно звучить, мем, — щиро засміялася Ненсі, — та я вам поясню. Наше ягнятко якось дізналося, що я не люблю ранки по понеділках. І от, вона мені й сказала: «Знаєш, Ненсі, я думаю, ти маєш радіти ранку понеділка більше, аніж будь-якому іншому ранку, бо до наступного ранку понеділка ще цілий тиждень». Тож тепер кожного понеділка я думаю про це, і воно справді допомагає! Я щоразу сміюся, коли згадую про ту розмову, а сміх допомагає! Чесне слово!

— Та чому ж вона не розповіла про цю гру мені? — розгублено запитала міс Поллі. — Чому зробила з цього таку таємницю, коли я її розпитувала?

Ненсі трохи повагалася, та врешті відповіла:

— Ви вже мені пробачте, мем, та ви самі заборонили їй говорити про батька. Тому й не могла вона вам нічого розповісти. Бачте, гру ж її батько вигадав.

Міс Поллі прикусила губу.

— Вона хотіла вам розповісти з самого початку, — вела далі Ненсі. — Їй же не було з ким грати, розумієте? А потім Полліанна розповіла мені, і я вирішила спробувати.

— А… інші як дізналися? — тремтячим голосом запитала господиня.

— О, про цю гру вже, мабуть, усі знають. Дізналися звісно як — хто від Полліанни, хто від мене. А потім почали переповідати іншим — так воно зазвичай і буває. Наша дівчинка завжди до всіх усміхалася і була приязною, постійно раділа — то як же можна було не дізнатися? Коли стався той нещасний випадок, усі дуже засмутилися, особливо коли почули, що вона не може нічому радіти. Тому й приходять щодня, щоб розповісти, як вона навчила їх радіти, і сподіваються, що це допоможе нашому янголятку. Адже вона завжди хотіла, щоб вони з нею грали, от вони й продовжують грати!

— Що ж, тепер я знаю, хто почне грати в цю гру! — вигукнула міс Поллі й чимдуж вибігла з кухні.

Ненсі ніяк не могла отямитись. А тоді сказала вголос:

— Ну, тепер мене нічим не здивуєш! Міс Поллі — тільки подумати! Ні, не здивувати мене тепер нікому це вже точно!

Медсестра вийшла з кімнати хворої, залишивши міс Поллі та її племінницю вдвох.

— Сьогодні до тебе приходила ще одна гостя, — тремтячим голосом мовила міс Поллі. — Ти пам'ятаєш місіс Пейсон?

— Місіс Пейсон? Звісно, пам'ятаю! Вона живе по дорозі до містера Пендлтона, і в неї двоє дітей. Гарненькій дівчинці три роки, а хлопчику вже майже п'ять. Вона дуже хороша, і чоловік у неї хороший, та вони самі одне про одного цього не знають, тому і сваряться, бо не можуть дійти згоди. А ще вони бідні, і в них навіть немає пожертв, бо містер Пейсон не пастор, як… ну, ви розумієте.

Після цих слів Полліанна та її тітонька одночасно почервоніли.

— Та, хоч вони й бідні, у місіс Пейсон часто з'являється гарний одяг, — поспіхом вела далі Полліанна. — А ще в неї багато перснів — з діамантами, смарагдами й рубінами. Щоправда, обручку вона хоче викинути, а натомість отримати розлучення. Ви знаєте, що таке розлучення, тітонько Поллі? Боюся, це щось не дуже добре, бо вона не виглядала щасливою, коли про нього говорила. Місіс Пейсон казала: якщо отримає його, то вже не житиме тут, і її діти, швидше за все, також. Та я думаю, що краще не викидати обручку, правда ж? То що таке розлучення, тітонько?

— Але вони не розлучатимуться, люба, — запевнила її міс Поллі, — бо вирішили залишитися разом.

— О, я така рада! Тоді вони будуть вдома, коли я навідаюся до них у гості… О Боже! — раптом згадала дівчинка. — Тітонько Поллі, ну чому я ніяк не можу запам'ятати, що мої ноги не ходитимуть, і я ніколи не зможу піти до містера Пендлтона?

— Ну, ну, не треба, — мовила тітонька, — по-перше, ти можеш поїхати до своїх друзів у візку з кучером. Але послухай! Я ж не розповіла тобі головного! Місіс Пейсон просила переказати тобі, що вони вирішили грати в гру, як ти й хотіла.

Полліанна усміхнулася, хоч по її щоках котилися сльози.

— Справді? Я така рада! О, яка ж я рада!

— Так, вона сподівалася, що ти зрадієш. Тому й розказала — щоб потішити тебе, Полліанно.

Дівчинка здивовано подивилася на тітку.

— Тітонько, ви говорите так, ніби знаєте… Ви знаєте про гру, тітонько Поллі?

— Так, люба, — міс Поллі намагалася, щоб її голос звучав природно. — Мені Ненсі розповіла, і я вважаю, що це просто чудова гра. І тепер я гратиму в неї разом з тобою.

— Тітонько Поллі, невже це правда?! Яка ж я щаслива! Я з самого початку хотіла, щоб ви зі мною грали!

У міс Поллі стисло горло, та з величезним зусиллям вона продовжила, і її голос був дуже рішучим:

— Так, моя люба, і всі решта теж гратимуть. Адже майже все місто грає в твою гру, Полліанно, навіть наш священик! Я не встигла тобі розповісти, та сьогодні зранку я зустріла містера Форда, коли йшла до міста, і він просив переказати, що тепер радіє восьмистам текстам із Біблії, про які ти йому розповіла. Тож коли ви побачитесь, він обов'язково тобі про це розповість! Бачиш, люба, це все завдяки тобі. Усе місто грає в твою гру, і всі його мешканці стали щасливішими — усе завдяки одній маленькій дівчинці, яка розповіла про гру й навчила грати в неї.

Полліанна радісно заплескала в долоні.

— Я така рада, — вигукнула вона. Раптом її обличчя осяяла щаслива усмішка. — А знаєте, тітонько Поллі, тепер я й справді можу дечому радіти. Я рада, що мої ноги раніше могли ходити, інакше я просто не змогла б усе це зробити!

Розділ 29. Відчинене вікно

Димові дні спливали один за одним, та Полліанні усе здавалося, що вони безкінечні і сповнені болю. Але вона намагалася не втрачати оптимізму хоч би що траплялося. І як же добре було грати у гру разом із тітонькою Поллі! Адже вона знаходила стільки приводів для радості! Саме тітонька Поллі одного дня знайшла у книзі історію про двох маленьких волоцюг, які в заметіль знайшли на вулиці двері й накрилися ними, щоб захиститися від негоди, і дуже жаліли тих, у кого не було таких дверей! А ще тітонька якось розповіла Полліанні історію про стару леді, яка мала лише два зуби, але все одно раділа — адже один ріс згори, а інший знизу, і вона могла ними кусати!