Полліанна - Портер Элинор - Страница 31

Полліанна ж лежала в ліжку і з задоволенням спостерігала за різнобарвними спалахами світла на стелі — промені проходили крізь кришталеві підвіски містера Пендлтона, почеплені на вікні.

— Я рада, що в мене не віспа, — раптом мовила дівчинка, — бо це було б навіть гірше за ластовиння. А ще рада, що це не кашлюк — дуже вже неприємний той кашель, просто жахливий, правда ж? І добре, що це не апендицит чи кір — бо тоді вам би не дозволили тут сидіти.

— Ти з багатьох речей радієш, люба, — стиха відповіла тітонька Поллі, чомусь приклавши долоню до горла, ніби комірець став їй затісний.

— Авжеж, — весело засміялася Полліанна, — я багато про що думаю, дивлячись на цю кольорову веселку. Обожнюю веселки! Добре, що містер Пендлтон подарував мені ці кришталики! А ще я рада, що так і не розповіла про дещо. І не знаю чому, та я навіть рада, що зі мною стався нещасний випадок!

— Полліанно! Що ти таке кажеш!

Дівчинка знову тихо засміялася й поглянула на тітоньку сяючими очима.

— Знаєте, після того як це трапилося, ви вже багато разів назвали мене «люба», хоча раніше цього не робили. Мені подобається, коли мене так називають, особливо якщо це роблять рідні люди. Щоправда, деякі леді з Жіночої допомоги називали мене так, і це було досить приємно, та все ж не настільки приємно, як тоді, коли це кажете ви. О тітонько Поллі, я така рада, що ви мені рідні!

Тітка Поллі не знала, що відповісти, і знову піднесла руку до горла. Її очі наповнилися сльозами, і вона поспіхом вийшла з кімнати, мало не збивши з ніг медсестру, що якраз заходила.

Того ж дня Ненсі забігла до старого Тома, який чистив збрую в сараї. Вона була надзвичайно схвильована.

— Містере Том, вгадайте, що трапилося! — збуджено загукала вона. — Хоча ні, ви й за тисячу років не вгадаєте, бо це неможливо, просто неможливо!

— Тоді, я, мабуть, і не намагатимусь, — похмуро мовив чоловік, — бо мені й десяти років не лишилося. То кажи вже, що там трапилося.

— Ну, тоді слухайте. Як ви гадаєте, хто зараз із міс Поллі у вітальні? Ну, хто?

Старий Том похитав головою.

— Навіть не знаю, хто б це міг бути, — нарешті спромігся відповісти він.

— Тоді я вам скажу! Це Джон Пендлтон!

— Ти жартуєш, чи що, дівчино?!

— Анітрішечки! А знаєте чому — бо я сама йому відчинила двері, правда! І він зайшов — разом зі своїми милицями! А надворі його чекають коні з візком! Ви тільки уявіть — прийшов, як звичайнісінький тобі гість! І хто — Джон Пендлтон, старий жмикрут, який ніколи ні з ким не розмовляє! Ні, ви тільки уявіть! Він прийшов до неї.

— Гм, а чому б і ні? — трохи різко зауважив старий.

— Ну, вам краще знати, містере Том! — іронічно мовила Ненсі.

— Це ще чому?

— Ох, не прикидайтеся! — насмішкувато вигукнула служниця. — Ви ж самі мені про все розповіли!

— Про що розповів?

Ненсі визирнула з сараю, поглянула, чи не йде хтось із будинку, і, переконавшись, що все гаразд, підійшла до старого Тома ближче.

— Але ж це ви розповіли, що в міс Поллі якось був коханий! І я міркувала, міркувала, а потім здогадалася, що це ж як скласти два і два! Має вийти чотири! А вийшло чомусь п'ять, ось так!

Том відмахнувся від служниці і знову взявся до роботи.

— Якщо хочеш поговорити, то говори так, щоб тебе розуміли. І не треба тут цифрами сипати, я їх не розумію. Мені нема коли міркувати над твоїми дивними розрахунками, — пробурчав він.

Ненсі у відповідь засміялася.

— Ну, гаразд, — почала пояснювати дівчина. — Я якось почула дещо… і зрозуміла, що містер Пендлтон та міс Поллі кохали одне одного.

— Містер Пендлтон?! — рвучко випростався садівник.

— Так! О, я знаю, що насправді це не так! Містер Пендлтон обожнював матір цієї благословенної дитини, і саме тому хотів… та це неважливо, — поспіхом мовила Ненсі, згадавши про те, що обіцяла Полліанні нікому не розповідати, що містер Пендлтон пропонував їй переїхати до нього. — Отож я трохи попитала людей, і з'ясувалося, що він та міс Поллі вже багато років не бажають знати одне одного, мало того — вона його терпіти не може. А почалося все з того, що коли їй було вісімнадцять чи двадцять, хтось розпустив плітки, буцімто вони закохана пара.

— Це я пам'ятаю, — підтвердив старий Том. — Це було через три чи чотири роки після того, як міс Дженні йому відмовила. Міс Поллі про це знала, і їй стало його шкода. І вона почала приязно до нього ставитися. Можливо, трохи перестаралася, бо терпіти не могла того пастора, який забрав сестру з родини. В кожному разі поповзли чутки — казали, що вона за ним упадає…

— Щоб вона — та упадала за чоловіком? — не втрималася Ненсі.

— Так, це нісенітниця, але саме так і говорили, — вів далі Том, — а яка порядна дівчина могла б із цим примиритися? А ще якраз тоді в її стосунках з коханим почалися якісь негаразди… І міс Поллі закрилася від усіх, немов у мушлю, і ніхто не міг нічого з цим вдіяти. Серце дівчини в одну мить стало черствим.

— Це я знаю, чула, — мовила Ненсі, — ось чому мало не знепритомніла від несподіванки, коли побачила його на порозі! Адже вони роками не розмовляли! Та я дозволила йому увійти і доповіла міс Поллі про те, який гість чекає на неї у вітальні.

— А що вона на це сказала? — затамувавши подих, запитав садівник.

— Спочатку нічого. Вона ніби завмерла, і я навіть подумала, що міс Поллі не розчула. Хотіла повторити, аж раптом вона каже: «Скажи містеру Пендлтону, що я скоро прийду». І я пішла і сказала. А потім побігла сюди, щоб вам розповісти, — нарешті закінчила Ненсі, знову озирнувшись на будинок.

— Гм! — відповів на це старий Том і знову взявся до роботи.

Містеру Пендлтону не довелося довго чекати у розкішній вітальні маєтку Гаррінґтонів. Дуже скоро почулися тихі кроки і до кімнати нарешті увійшла господиня. Чоловік хотів підвестися, та міс Поллі жестом зупинила його. Вона не подала йому руки, а на її обличчі залишився холодний вираз.

— Я прийшов дізнатися, як почувається Полліанна, — трохи різко почав він.

— Дякую, поки що без змін, — відповіла міс Поллі.

— Але скажіть мені, що з нею? — цього разу голос чоловіка втратив рішучість.

Тепер на обличчі господині з'явився вираз розпачу і болю.

— Не можу, о, якби ж я тільки могла…

— Тобто ви не знаєте?

— Так.

— А що каже лікар?

— Лікар Воррен поки що ні в чому не впевнений. Він звернувся по допомогу до спеціаліста з Нью-Йорка. Вони домовилися про консультацію.

— Але ви хоча б знаєте, що саме пошкоджено?

— У неї невелика ранка на голові, кілька синців і пошкоджений хребет — це й викликало параліч ніг.

Чоловік тихо скрикнув. На мить запала тиша, а потів він знову заговорив:

— А… Полліанна — як вона це сприйняла?

— Вона ще не зрозуміла, наскільки серйозно те, що з нею трапилося. А я — я не можу їй сказати!

— Але ж вона має знати хоча б щось!

Міс Поллі знову піднесла руку до свого комірця — останнім часом цей жест став таким звичним для неї.

— Так, вона знає, що не може рухатися, але думає, це через те, що вони зламані. Бідолашка каже, що краще мати зламані ноги, як у вас, аніж стати інвалідом на все життя, як місіс Сноу. Бо ж зламані ноги знову стають здоровими, а інвалід — це назавжди. Вона постійно про це говорить, а я… Мені здається, я скоро помру від горя!

Очі містера Пендлтона наповнилися слізьми, але навіть крізь них він бачив обличчя жінки, яка сиділа навпроти, — воно потемніло від горя. І раптом він згадав проте, що відповіла йому Полліанна, коли він востаннє благав її переїхати: «Я не можу покинути тітоньку Поллі, особливо зараз!».

Мабуть, саме цей спогад змусив його тихо сказати:

— Знаєте, міс Гаррінґтон, я стільки вмовляв Полліанну переїхати і жити зі мною.

— Щоб Полліанна переїхала до вас? — обурено вигукнула міс Поллі.

Чоловік трохи скривився, почувши тон, із яким вона говорила. Однак він відповів дуже стримано і спокійно:

— Саме так. Розумієте, я хотів її вдочерити — звісно ж, офіційно. І вона могла б стати спадкоємицею всього, що в мене є.