Полліанна - Портер Элинор - Страница 19

— Але, тітонько Поллі, вона ще довго лежатиме, і їй носитимуть усілякі гостинці, ви ж розумієте! А в нього лише зламана нога, і довго це не триватиме! Він же зламав її тиждень тому!

— Так, я пам'ятаю. Я чула, що з містером Джоном Пендлтоном трапилася неприємна пригода, — усе ще сухо і вперто мовила міс Поллі. — Та я не маю бажання посилати йому холодець, Полліанно.

— Я знаю, він суворий, але це тільки зовні, — сумно зауважила Полліанна, — мабуть, тому він вам і не подобається. Та я не скажу йому, що це від вас. Я скажу, що холодець від мене. Мені містер Пендлтон подобається, і я б із радістю передала йому холодець.

Міс Поллі знову похитала головою, але раптом зупинилася і тихо спитала:

— А він знає, хто ти така, Полліанно? Дівчинка тільки засмучено зітхнула.

— Гадаю, що ні. Хоч я й казала йому, як мене звати, він все одно мене ніяк не називає.

— А чи знає він, де ти живеш?

— Ні, я йому ніколи не казала.

— То містер Пендлтон і гадки не має, що ти моя небога?

— Не думаю.

На мить запала тиша. Міс Поллі дивилася на Полліанну, але здавалося, що вона її не бачить. Дівчинка переминалася з ноги на ногу і тільки голосно зітхала. Нарешті міс Поллі підвелася.

— Ну, гаразд, Полліанно, — врешті сказала вона, і її голос був незвично м'яким, — ти можеш віднести містерові Пендлтону холодець. Але віднесеш його від свого імені! Запам'ятай: я його не посилала. Тож зроби все, щоб у нього і гадки такої не виникло!

— Так, тітонько! Ні, що ви… дякую, тітонько Поллі! — торохтіла Полліанна, вибігаючи з кімнати.

Розділ 15. Лікар Чілтон

Величезний сірий маєток мав зовсім інший вигляд, коли Полліанна прийшла до містера Джона Пендлтона вдруге. Усі вікна були відчинені, а літня служниця розвішувала білизну на задньому дворі. Біля входу стояв візок лікаря.

Як і минулого разу, Полліанна підійшла до бокового входу. Вона подзвонила в двері — її пальці не заклякли як тоді, коли вона стискала в руках ключі.

Уже знайомий маленький песик підбіг до неї, щоб привітатися. Та довелося почекати, поки служниця, яка розвішувала білизну, відчинить двері.

— Я принесла телячий холодець для містера Пендлтона, — зніяковіло усміхнулася Полліанна.

— Дякую, — мовила жінка, простягнувши руку за мисочкою. — Що я маю переказати містеру Пендлтону? Від кого цей холодець?

Цієї миті в холі з'явився лікар. Він якраз почув слова служниці і встиг помітити розчароване обличчя Полліанни. Лікар підійшов до них.

— Ага! Холодець із телячої ніжки? — запитав він. — Просто чудово! Може, провідаєш нашого пацієнта?

— Із радістю, сер, — аж засяяла Полліанна. Лікар кивнув служниці, і вона пішла, але була дуже здивована.

— Але лікарю, хіба ж містер Пендлтон не дав наказу нікого до нього не пускати? — стривожено запитав молодий санітар.

— Саме так, — рішуче підтвердив лікар. — Однак тепер я тут за головного. Беру це на себе! — А потім додав: — Звісно, ви про це не знаєте, але ця дівчинка краща за будь-які ліки! І коли щось може витягнути Пендлтона з депресії, то це тільки вона. Ось чому я її до нього послав.

— Хто ж це така?

Трохи вагаючись, лікар відповів:

— Це небога однієї шанованої леді нашого міста, а звуть її Полліанна Віттієр. Я… я ще не зовсім добре її знаю, і ми не так довго спілкувалися, та багато моїх пацієнтів її обожнюють, і слава Богу! Санітар усміхнувся:

— Справді? І як же діють ці «ліки»?

— Я не знаю, але одне зрозуміло — вона володіє здатністю радіти всьому, що сталося чи має статися. У кожному разі це зрозуміло з розмов, які вона веде з моїми пацієнтами, — слово «рада» я чую від них дуже часто. Коротше кажучи, — додав лікар Чілтон, виходячи на ґанок із веселою усмішкою, — я був би не проти виписувати цю дівчинку як ліки, хоча тоді всім медикам доведеться кидати свій фах і йти торгувати дріб'язком чи рити канави, — розсміявся він, підхоплюючи віжки та сідаючи у свій візок.

Тимчасом Полліанну, за розпорядженням лікаря, провели до кімнати Джона Пендлтона. Вона йшла через велику бібліотеку в кінці холу і помічала всі зміни, що тут відбулися, а їх було чимало. Шафи, заставлені численними книгами і червоні фіранки лишилися незмінними, але підлога була гарно виметена, стіл прибраний, а пилу ніде не було видно. Картка з номерами телефонів висіла на своєму місці, а мідні ґратки каміну аж блищали. Одні таємничі двері були прочинені, і саме туди її вела служниця. За мить Полліанна опинилася в розкішно умебльованій спальні, а служниця, трохи затинаючись, почала пояснювати:

— Якщо ваша ласка, сер, тут до вас прийшла маленька дівчинка з холодцем… Лікар сказав, щоб я провела її сюди.

Полліанна залишилася на самоті із суворим чоловіком, який лежав на ліжку, випроставшись.

— Та хіба ж я не казав, що не хочу… — почувся роздратований голос. — А, це ти! — і голос став трохи теплішим, а дівчинка підійшла до ліжка ближче.

— Так, містере, це я, — усміхнулася Полліанна. — І я така рада, що мені дозволили вас побачити! Розумієте, спочатку жіночка вже майже забрала в мене холодець, і я боялася, що взагалі вас не побачу. А тоді прийшов лікар і дозволив. Правда ж, це дуже мило з його боку?

— Гм, — тільки й відповів чоловік, та на його губах з'явилася мимовільна усмішка.

— Я принесла вам холодцю, — мовила Полліанна, — ми приготували його з телячої ніжки. Сподіваюся, вам сподобається, — із надією додала дівчинка.

— Я ще ніколи його не їв, — усмішка щезла, а на обличчі містера Пендлтона знову з'явилося невдоволення.

На мить Полліанна розгубилася, і здавалося, була трохи розчарована. Та вона поставила мисочку на стіл і знову почала говорити.

— Справді не їли? О, тоді ви не можете знати, любите ви його чи ні, правда? Тоді я навіть рада, що ви його не куштували. Бо якби таки куштували…

— Гаразд, можеш не старатися. Одне я знаю напевне — я лежу тут непорушно і, мабуть, лежатиму аж до Судного дня, — роздратовано заявив чоловік.

— О ні! До Судного дня ви навряд чи лежатимете — знаєте, це ж трапиться тільки тоді, як архангел Гавриїл подме у свою трубу… Хіба що цей день настане раніше, аніж усі очікують, тоді все можливо. У Біблії сказано, що Судний день може настати значно раніше, аніж ми сподіваємось, та я не думаю, що так буде. Тобто, ви не подумайте, я вірю всьому, про що пишеться в Біблії, та не думаю, що цей день настане швидше, ніж ми думаємо, і…

Джон Пендлтон раптом голосно засміявся. Цієї миті до кімнати якраз заходив санітар. Почувши сміх хворого, він притьмом вийшов, не кажучи ані слова. Як той кухар, що відкриває дверцята духовки і швиденько їх закриває, бо пиріг іще не піднявся, а холодне повітря може його зіпсувати.

— Тобі не здається, що ти трохи заплуталася? — запитав містер Пендлтон у Полліанни.

— Може бути! — весело розсміялася дівчинка. — Але я мала на увазі, що поламана нога — це не те, що триває довго. От, наприклад, місіс Сноу не зможе ходити до кінця життя. А ви маєте радіти, що насправді не лежатимете в ліжку аж до Судного дня!

— О, я такий радий, — похмуро зауважив хворий.

— І до того ж ви зламали тільки одну ногу, тому радійте, що не дві, — сипала аргументами дівчинка.

— Авжеж! Я просто щасливчик! — фиркнув чоловік, звівши брови. — Із такої точки зору я маю тішитися, що я не стонога і не зламав п'ятдесят своїх ніг!

Полліанна захихотіла:

— Оце ви справді гарно придумали, — міркувала вона, — бо в стоніг дуже багато ніг. Тож ви можете радіти тому…

— О, звісно, — урвав її на півслові хворий, і до його голосу, здавалося, знову повернулася гіркота. — Мені тільки й лишається, що радіти усім довкола — санітару, лікарю, служниці на кухні…

— Звичайно, містере, ви тільки подумайте, як би вам було погано без них!

— Що? — здивовано вигукнув хворий.