Стюарт Маля – хлопчик-мишеня - Уайт Элвин Брукс - Страница 15

Через півмилі за містечком автострада роздвоїлася. Одне її відгалуження повертало начебто на захід, тоді як інше несхибно вело на північ. Стюарт з'їхав на обочину північної дороги й вийшов із машини, аби краще розгледітись. Як же він здивувався, побачивши, що на краю канави сидить, спершись на опору дорожнього знаку, якийсь чоловік. На ногах у нього були шпори. На талії — важкий шкіряний пояс… Ага, це, либонь, майстер із телефонної компанії!

— Доброго ранку! — приязно обізвався Стюарт.

Телефонний майстер відповів, піднісши правицю до чола на знак привітання. Стюарт і собі сів на краю канави поруч того чоловіка, глибоко вдихнув свіже, солодке повітря.

— Заповідається гарний день, — мовив, щоб почати розмову.

— Атож, гарний, — погодився ремонтник. — І мені треба облазити стільки стовпів!

— Зичу вам чистого неба й надійного кріплення! — побажав Стюарт. — До речі, чи не бачите ви часом птахів на верхівках ваших стовпів?

— Атож, я стільки тих птахів набачився! — відповів ремонтник.

— Ну, якщо ви здибаєте коли-небудь пташку на ім'я Марґало, то я буду вам дуже вдячний, якщо ви про це настрочите мені кілька слів. Ось моя візитівка!

— Опиши ту пташку, — попрохав телефонний майстер, дістаючи записника й олівця.

— Бура, — сказав Стюарт. — Бура, із жовтою смужкою на грудях.

— А знаєш ти, звідкіля вона родом?

— Вона з полів, де колись колосилися високі пшениці, з пасовиськ, порослих папороттю, будяччям. А ще вона з долин пахучої таволги, і вона любить свистіти.

Майстер записав усе те, але скорочено: «Поля — пшениці — пасовиська, папороть і будяки. Долини, таволга. Любить свистіти». Тоді поклав записника назад до кишені, а Стюартову візитівку засунув у гаманець.

— Я скрізь уважно придивлятимусь, — пообіцяв він.

Стюарт подякував. Якусь хвильку посиділи мовчки. Тоді обізвався чоловік:

— А в якому напрямі ти мандруєш?

— У північному, — відповів Стюарт.

— Північ така мила, — мовив телефонний майстер. — Я завжди любив їздити на північ. Хоча, звісно, і південно-західний напрям гарний.

— Либонь, що так, — задумано протягнув крихітний мандрівець.

— А ще ж є схід, — провадив балакучий майстер. — Мав я колись цікаву пригоду на східному напрямі. Розповісти тобі?

— Дякую, не треба.

Ремонтник був начебто трохи розчарований, але не замовк.

— Північ має в собі щось особливе, — провадив він. — Щось таке, що виокремлює її з-поміж інших сторін світу.

Я вважаю: хто прямує на північ, той зробив правильний вибір.

— Оце ж і я так міркую, — мовив Стюарт. — І мені навіть здається, що відтепер я мандруватиму тільки на північ — до кінця моїх днів.

— З людиною можуть трапитися й гірші речі, — застеріг великий співрозмовник.

— Та знаю, — запевнив Стюарт.

— Ідучи за порваною телефонною лінією на північ, я був натрапив на дивовижні місця, — провадив ремонтник. — Порослі кедрами болота й черепахи, що чекають на колодах, але насправді не чекають нічого; поля з огорожами, окривілими, побитими роками нерухомості; сади — такі старі, що й позабували, де стоїть фермерська хата… На півночі я підобідував на пасовиськах, що позаростали папороттю і ялівцем під чистими небесами та буйними вітрами. Моя робота заганяла мене зимовими ночами в ялинові бори, де лежав глибокий, пухкий сніг — де кролям так добре влаштовувати свої збіговиська. На півночі я сидів на товарних платформах залізничних вузлів, у теплі години теплих пахощів. На півночі я знаю чисті озера, тишу яких порушують хіба риба й коршаки — та ще, звісно, Телефонна компанія, що скрізь пхає свого довгого носа. Я добре знаю всі ці місця. Але затям: вони далеко звідсіля. А ще той, хто чогось шукає, не повинен мандрувати надто швидко.

— Свята правда, — погодився Стюарт. — Ну, либонь, пора мені й рушати! Дякую вам за дружні поради.

— Немає за що, — відказав телефоніст. — Сподіваюся, ти знайдеш ту пташку.

Стюарт підвівся, заліз у машину й подався дорогою, що вела на північ. Якраз сходило над пагорбами, що були по праву руч від нього, сонце. Малесенький мандрівничок подивився згори на обшири, що простиралися перед його очима, і дорога видалася йому такою довгою. Але небо привітно ясніло, і щось підказувало Стюартові, що він їде саме туди, куди йому й треба.