Пігмаліон - Шоу Бернард Джордж - Страница 25

Нарешті проблему розв’язав полковник, хоч йому довелося добре посушити над цим голову. Якось у розмові з Елізою він нерішуче поцікавився, чи вона остаточно відкинула думку про квіткову крамницю. Еліза відповіла, що раніше справді над цим замислювалася, але викинула це з голови того самого дня, коли полковник сказав, що це нікуди не годиться. Пікеринґ зізнався, що тоді, у пані Гіґінс, він говорив, перебуваючи під надто свіжим враженням від Елізиного тріумфу напередодні.

Того ж дня вони розкрили свої плани Гіґінсові. Його єдине зауваження, кинуте з цього приводу, знову ледь не призвело до сутички з Елізою. А зводилось воно до того, що Фреді — природжений хлопчик на побігеньках.

Потому пішли з розвідкою до Фреді. Як з’ясувалося, він і сам думав про крамницю, щоправда, через брак статків уявляв собі її тісною комірчиною, де за одним прилавком Еліза торгує тютюном, а за другим він продає газети. Але він радо прийняв ідею, додавши, що залюбки ходитиме з Елізою на Ковент-ґарденський ринок, де щоранку вони купуватимуть квіти на місці їхньої першої зустрічі. За це розчулена дружина обсипала його цілунками. Фреді пояснив, що досі не наважувався сказати про це вголос з огляду на Клару, яка точно накинулася б на нього за те, що він псує їй шанси на одруження. Мати теж навряд чи схвалила б такий задум, бо сама вона вже не один рік відчайдушно чіплялася за той щабель на суспільній драбині, де про роздрібну торгівлю не могло бути й мови.

На щастя, ускладнення відпало саме собою, і цілком несподівано. Затято пробиваючись у найвищі з доступних аристократичних кіл, Клара зметикувала, що невід’ємною частиною розмовної підготовки є обізнаність із творами Г. Дж. Велса. Вона заходилася позичати їх, де тільки можна — і вже за два місяці проковтнула усі без винятку. В результаті Клара долучилася до численної когорти новонавернених: і якби хтось узявся описати ці сучасні «Діяння Апостолів», то й півсотні Біблій би не вистачило.

Нещасна Клара… Гіґінс та його мати вважали її за особу малоприємну і сприймали не інакше як з іронією. Навіть в очах власної матері вона була невдахою, з якихось незрозумілих причин відкинутою світом. Проте сама Клара мала про себе зовсім іншу думку. Хоча місцевий бомонд із неї посміювався, а подеколи й передражнював — що, зрештою, притаманне Західному Кенсинґтону, — все ж її мали за людину з головою (або «з дуже міцною головою», якщо можна так сказати). У найгіршому випадку її могли назвати «пробивною», хоча нікому, навіть їй самій, і на думку не спадало, що пробиває вона порожнечу, та ще й не в тому напрямку. А загалом, щасливою вона не почувалася. Більше того, Клару почав огортати відчай. Останній прояв родинного достатку — те, що, за словами місцевого крамаря, її мати була «дамою з екіпажем», — явно не мав ходової вартості. Тому Клара лишилася малоосвіченою, бо єдина освіта, яку вона могла б собі дозволити — це освіта в товаристві крамаревої дочки. Отож Клара мусила запобігати ласки людей того ж кола, де трималася її мати. Але там її просто не хотіли, бо вона була ще біднішою за крамаря й не мала не те що персональної покоївки, а навіть економки, і їй довелося задовольнитися найманою прибиральницею, яка погодилась на скупу платню. За таких умов Клара не могла підтримувати славу родинних традицій. А тим часом традиції нагадували, що шлюб у доступному для неї середовищі був би нестерпним приниженням. Ділки та службовці дрібного штибу були для Клари неприйнятні. Вона полювала на художників і романістів, проте сама їхніх мрій ніяк не полонила. Більше того, її манера сипати новопочутими слівцями зі світу мистецтва викликала в них лише роздратування. Одне слово, Клара в усьому була приречена на невдачу: неосвічена, невміла, нікому не потрібна претензійна безприданниця. І хоч сама вона не помічала в себе цих вад (бо ж ніхто не визнає таких прикрих істин, аж поки йому не зажевріє світло в кінці тунелю), вона надто гостро відчула їхній вплив на своє життя і зрозуміла, що причин тішитися своїм становищем у неї немає.

Прозріла Клара зненацька, коли зустріла одну дівчину свого ж віку, яка справила на неї таке сильне враження, що відразу стала для неї взірцем, і Клара зробила все, щоб домогтися її дружби. З’ясувалося, що це витончене створіння протягом кількох лише місяців спромоглося зробити карколомний стрибок з лондонських нетрів у вищий світ. А коли Велсове перо з височини могутнього інтелекту автора показало Кларі життя, яким вона жила, і суспільство, до якого прагнула, в реальному співвідношенні до справжніх людських потреб і достойної суспільної моделі, це спонукало Клару до такого разючого перевтілення, супроводжуваного актом покаяння, що вплив на неї Велса можна було прирівняти до найславетніших подвигів проповідника генерала Бута або Джипсі Сміт. І тоді Кларин снобізм як рукою зняло. Її життя враз прийшло в рух. Невідомо як, невідомо звідки в неї почали з’являтися друзі та вороги. Одні з її знайомих, кому досі вона була байдужа, кому здавалася смішним опудалом або надокучливою причепою, зовсім про неї забули. Інші, навпаки, стали до неї зичливіші. На свій подив, Клара помітила, що деякі «цілком приємні» люди також поділяли погляди Велса і що, власне, ця їхня відкритість до нових ідей і була секретом їхньої «приємності». Ті, що здавалися їй глибоко релігійними, ті, кого вона наслідувала, намагаючись сама стати на їхній шлях (з катастрофічно марним успіхом, слід додати), раптом почали виявляти до неї жвавий інтерес. Хоч як дивно, але саме в них вона відкрила вороже ставлення до загальноприйнятої релігії, хоча досі вважала, що це ставлення притаманне лише людям геть пропащим. Саме вони згодом і прихилили її до Голсуорсі, а вже той оголив перед Кларою всю марність її шляхетного коріння і тим самим її доконав.

Клара усвідомила, що в’язниця, де вона томилася довгі роки, насправді була незамкнена; а пориви, які вона так ревно придушувала заради світських стосунків, насправді й були єдиним ключем до щирих взаємин. Це одкровення лиш додало Кларі розпачу. Заплутавшись від сум’яття емоцій та сліпучого світла відкриттів, вона знову й знову ставила себе в дурне становище — так само неприховано й безпосередньо, як і того ранку в пані Гіґінс, коли сліпо підхопила Елізину говірку. Втім, нічого дивного: новонароджена Велсова послідовниця заново навчалася робити перші кроки, наче немовля, що тільки-но зіп’ялося на ніжки. Немовля не дратує нас своєю невправністю й не обурює нас тим, що хоче проковтнути сірника. Так само й незграбність Клари не відвернула від неї друзів. Просто тепер вони сміялися з неї відвертіше, а Клара захищалася, як могла, і щосили обстоювала свій новий світогляд.

Коли Фреді навідав Ерлскорт (що він робив лише за крайніх обставин, якщо уникнути візиту було неможливо), з трагічною новиною про те, що вони з Елізою мають намір заплямувати честь родового герба й відкрити квіткову крамницю, він побачив, що його випередили. Мати ще не відійшла від шоку: Клара також вирішила податися в торгівлю — продавати антикварні меблі на Довер-стріт. Крамниця належала її новій подрузі, так само шанувальниці Велса. Цим місцем Клара не в останню чергу завдячувала своїм давнім пробивним здібностям. Вона твердо вбила в голову будь-що побачити Велса — і таки домоглася свого. На одному з прийомів їй поталанило більше, ніж на те заслуговував її авантюрний задум. Пан Велс цілком виправдав Кларині сподівання. Час обійшовся з ним поблажливо, а нескінченне розмаїття його вдачі за півгодини ще нікому не встигало надокучити. Щуплий, охайний, з невеличкими ніжками й долонями, він справляв приємне враження. Багатий гострий розум, непідробна простота… Його тонка спостережливість свідчила про здатність сприймати й відчувати всім організмом — від волосин на маківці до кінчиків пальців на ногах. Перед ним було важко встояти. Кілька тижнів потому Клара тільки й марила Велсом. Так сталося, що вона опинилася у згаданій меблевій лавці. Там вона вкотре поділилася своїми враженнями від зустрічі. А власниця крамниці, так само як і Клара, над усе в світі хотіла познайомитися з паном Велсом і неодмінно продати йому щось гарне. Тому вона й запропонувала Кларі місце продавщиці, розраховуючи таким чином через Клару здійснити свою заповітну мрію.